4. Сімейна обрядовість

Сімейна обрядовість складається з весільних, родильних (полого­вих) і похоронних обрядів. У циклі сімейних обрядів сплелися дії, сим­воли, атрибути, які виникли в різні епохи і повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім'ї і захистити її членів від злих сил.

Родильні (пологові) обряди. Народження дитини було принципо­вою подією, тому що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сі­м'я традиційно вважалася неповноцінною, Жінки старалися приховати вагітність від злих очей (наприклад, старих дів), намагалися за прикме­тами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. За­здалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - "зіллям". Вона здійснювала в хатині цілий ряд ма­гічних дій, як вважалося, корисних для породіллі, - навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це пророблялося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтиран­ня. Сам момент появи малюка на світ також супроводжувався обряда­ми, бо саме тепер намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Тому пуповину у хлопчиків перерізали на сокирі, у дівчаток – на веретені або гребені для прядіння. Відомі випадки, шли пуповину пере" різали на книзі - хотіли, щоб дитина була письменною. Пуповину і по­слід звичайно закопували в землю, але іноді шматочки висушеної пу­повини або "сорочки", в якій народилася дитина, використовували як оберіг або вірний засіб від безплідності. Потім наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і магічне значення. У воду для дівчаток додавали "свячене зілля", мед, квіти або молоко, щоб ті були красивими, корінь оману для хлопчика - щоб був сильним. Малюка обсушували біля печі, яка топилася, прилучаючи нового члена сім'ї до домівки. Сина загорта­ли у сорочку батька, дочку - в материнський одяг. Безліч найнезвичайніших предметів використовували як обереги, які клали в колиску, у повивальник - шматочок вугілля, декілька зерен, сіль, підсолений хліб, ножиці та ін.

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за святцями (в межах 8 днів до і 8 днів після народження). Відомі випадки, коли незаконнонародженим дітям да­вали немилозвучні імена. Давні обряди вибору імені були повністю замінені церковним хрещенням - обрядом, який виконується на знак прилучення людини до Бога, християнської віри, очищає душу від первородного гріха. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини - куми, їх звичайно вибирали серед близьких родичів (кума обов'язково повинна була мати дітей). Саме вони приймали ма­люка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину - символ здоров'я і благополуччя, потім обов'язково обдарову­вали новонародженого. Інститут кумівства в Україні був дуже пошире­ний. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт, але головною вважалася їх духовна спорідненість.

Незабаром після пологів (на 3-7-9 день) влаштовували "родини" - своєрідний очисний ритуал, оскільки породілля вважалася нечистою. У кімнату, де відбулися пологи, три дні не можна було заходити, до очищення жінка не могла доїти корів, ставити опару, місити тісто, тор­катися ікон. У цьому відчувається відгомін дуже давніх язичницьких вірувань. У цей же період молода мати була особливо вразлива для зурочення і причини. Тому за допомогою повивальної баби вона орга­нізовувала гостину. Основними обрядовими елементами "родин" були ритуальне обмивання рук матері і повитусі, а також куштування спеціально приготовленої "бабиної каші" (з проса, гречки). Матір, дитину і бабу гості, які прийшли, повинні були обдарувати полотном і монетами. Батько брав у цьому обряді незначну участь. Пізніше відбу­валися "одвідки" - сусіди, які приходили по черзі, родичі також прино­сили подарунки.

Закінчувався родильно-хрестинний обрядовий цикл святкуванням першої річниці народження дитини - "пострижинами". У сімейному колі за участю сусіда і кумів батько і повитуха стригли малюка. Спочатку на голові вистригали хрестоподібну фігуру, потім стригли наголо. Хлопчика при цьому садили на сокиру, дівчинку - на веретено. Пови­туху за це нагороджували, вона також обдаровувала дитину. Всі при­сутні обов'язково дарували що-небудь малюку "на зубок". Обстриже­не волосся ховали або закопували, щоб уникнути причини. Надалі в селянському середовищі не було заведено відмічати дні народження.

Весільні обряди. Весілля було-однією з найважливіших подій у жит­ті, а традиційний "весільний" ритуал - чудовим явищем народної куль­тури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка прояв­лялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрі­чей були свята з танцями та іграми, спільна робота ("толока"). Частіше за все молодь збиралася на "вечорниці", куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

У більш ранні часи вибір нареченого цілком залежав від волі бать­ків, як, зрештою, і всі питання, пов'язані зі шлюбом.

Власне весільний ритуал складався з цілого ряду обрядів, необхід­них для надання шлюбу юридичної сили. Церковне освячення шлюбу входило в побут поступово, починаючи з XVI - XVII ст. аж до XIX ст., але скрізь поєднувалося з традиційними звичаями й обрядами.

Починалося все зі сватання, коли запрошені женихом старости (свати) з близьких родичів, взяв­ши обрядовий хліб, йшли до батьків нареченої для отри­мання попередньої згоди на шлюб. Часто це відбувалося пізно ввечері для збережен­ня таємниці. Вівся традицій­ний діалог (із згадкою мисливця і куниці, купця і товару, біблійних пер­сонажів}. Якщо згода була отримана, наречена пов'язувала сватам рушники через плече, а жениху подавала на тарілі хустку, нерідко виго­товлену нею, потім запрошувала за стіл. У разі відмови дівчина повер­тала старостам принесений хліб, а жениху могла подати гарбуза.

Після успішного сватання відбувалися "оглядини" нареченої, а та­кож достатку будинку і господарства молодого (іноді, щоб продемонс­трувати багатство, батьки жениха йшли на хитрість - брали у сусідів коня, мішки з зерном і т.і,). Потім наступали "заручини" - скріплення договору про шлюб, після якого відмова вважалася недопустимою і спричиняла, крім громадського осуду, ще і відчутний грошовий штраф.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на "запросини". Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: "Про­сили мамо і тато на хліб-сіль, і я прошу на весілля", - клали на стіл обрядовий хлібець - "шишку".

Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався "дівич-вечір" напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли "весільне гільце" - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, виткали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від "гільця" і роздавала дру­жкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаб­лю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об'­єднувалися. Завершувався вечір "посадом" окремо в хатах жениха і нареченої, коли батьки благословляли молодих.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корос­ти, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права загля­дати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував "весільний поїзд" - супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували "перейми", вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хре­щені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зер­ном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих).

Обов'язковим було бучне гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматич­ним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очі­пком. Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Наречену відвозили в хату жениха, де здійснювалося обрядове з'єд­нання - молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві паляниці, "весільне гільце" і шабля, дві перев'язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав пере­вдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпа­лювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дій­ства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п. З піс­нями і танцями вирушали до батьків молодої на млинці. Існував ціка­вий звичай зображати "фальшиву наречену". Гостей зустрічав дружок, одягнутий в лахміття, з кропив'яним вінком на голові, вимазаний са­жею, і доводив матері нареченої, що він І є її донькою, аж поки не з'являлася справжня молода.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - "дякуванням". Потім ще протягом місяця відбувалися різноманітні взаємні візити, які остаточно оформляли створення нової сім'ї.

Поховальні обряди. Обряди, пов'язані зі смертю людини, включа­ють поховальні і поминальні. Смерть людини сприймалася і як величе­зне горе, і як необхідність. Неоднозначне ставлення до смерті обумови­ло формування складної системи поховальних обрядів, основою яких був культ предків. Всі дії, які супроводили поховання небіжчика, були спрямовані на забезпечення переходу душі покійного на "той світ" і охорону живих від шкідливого впливу духу вмерлого, адже вважалося, що дух за певних умов може повернутися. Після похоронів влаштову­вали поминки.

Про настання смерті прагнули дізнатися заздалегідь і по можливос­ті, підготуватися до неї. Немолоді люди готували смертний одяг; матері­ал для труни, віддавали розпорядження відносно похоронів, поминок тощо. Існувало безліч прикмет, які провіщали людині кончину. Скрипі­ли стіни і балки в хаті, раптово зривалася зі стіни ікона, собака вила на будинок, на дах сідав пугач, ластівка або горобець влітали в хату, зірка впала з неба - все це були погані ознаки. Вірили в значення снів - на смерть снилося зведення нової хати, коні, церковний дзвін, про те, що випав зуб тощо.

Біля вмираючого рідні старалися бути невідлучно, щоб полегшити йому відхід з життя. Для цього відчиняли двері, вікна, робили в стіні хати отвори. Після настання смерті завішували дзеркала і виливали всю воду, яка була в будинку. Небіжчика обмивали, а предмети, що використову­валися для цього, ретельно закопували в землю - щоб не нашкодили живим. Потім вмерлих обряджали, звичайно в новий одяг, взували рід­ко. При похованні неодружених дівчат або юнаків використовували де­які елементи весільної обрядовості. Так, дівчину одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень з воску, пов'язували весільний рушник, розплітали коси. Юнаку прив'язували до пояса червону хустку. Існував звичай вибирати небіжчику пару з числа живих. Вибрані "князь" або "княгиня" грали роль жениха або нареченої, а потім - безутішних вдів­ців.

Труна звичайно виготовлялася безвідплатно сусідами або родича­ми. Характерна назва "домовина" свідчила про те, що цей останній притулок сприймався аж ніяк не по-християнському. Про це ж свідчить і звичай класти в труну супутні предмети. Крім хліба і солі, вмерлим вагітним могли покласти повивальник, дітям - іграшку, курцям - люль­ку. Іноді за пазуху клали три хлібці. Прийнято було також класти обріза­ні ще за життя покійного нігті і волосся.

Ховали звичайно через три дні після смерті, і в похороні брало участь, як правило, все село. Тут також дотримувався цілий ряд ритуа­лів. Труну виносили "ногами уперед", іноді спеціально тричі зачіпаю­чи за поріг. Ворота могли пов'язати рушником або червоним поясом, а в хліві розсипали овес, щоб худоба не пішла за господарем. Після вине­сення хату вимітали, підлогу мили або посипали зерном. Відкриту тру­ну звичайно несли на руках або везли на возі, потім, забивши, опускали на рушниках в могилу. Кожний присутній повинен був кинути жменю землі. В Україні було прийнято "печатати могилу" - сипати першу зем­лю на труну хрестоподібне. Обов'язковою була поминальна трапеза з вживанням ритуальних страв, зокрема куті. За столом на покуті покій­ному залишали місце, кладучи для нього хліб і ложку. Такі ж поминки влаштовувалися через день, дев'ять і сорок днів, потім через рік. З соро­ковим днем було пов'язане традиційне уявлення про остаточний відліт душі. Надалі поминальні обряди поєднувалися з релігійними святами.

Існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. їх душі вважалися най­більш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огоро­жею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Тих, кого вважали чаклунами, ховали звичайно обличчям униз, здійснюючи над тілом складні маніпуляції (забивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, засипали очі маком і т.д.). Таким чином намагалися максимально знешкодити злу душу.

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй. в умовах тривалої відсутності національної державності (осо­бливо у XVIII ст.) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сього­дні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні наці­ональні і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важли­во ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.