3. Особливості прийняття християнства.

У X ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володи­мира Великого: християнами були Аскольд і Дір_; достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу христи­янізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичницт­ва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язи­чницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за пере­казами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популяр­ний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: "І приносив їм жертви, називаючи їх бо­гами, -говориться, в "Повісті временних літ", - і поганилася кров'ю зем­ля Руська і горб той". Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцні­ючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії Найповні­ше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійсь­ким зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору всіляко сприяли зміц­ненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрім­ко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття христи­янства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав "сином" імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імпе­ратора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійсь­ких провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь хрис­тиянською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти про­диктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольсь­кий монарх погодився стати шурином руського "варвара", володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як «віно» (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що за таких обставин ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з "Повістю временних літ" ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання приму­сив хреститися всіх киян і все населення країни. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охо­че як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Най­більш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. "Путята хрестив мечем, а Добрита вогнем", - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб заміни­ти місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церков­ним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгі­єм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскре­сіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в "нижчі духи". Процес християнізації на»Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон ("біле духовенство"), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для "білого" духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не піддягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, го­ловним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або "чор­не" духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на від­міну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справ­жні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетич­ні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Системати­чні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих, їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17-у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовен­ство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощен­ня, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності нас­лідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміц­нювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замі­нювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Спільність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною хри­стиянського світу. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною держа­вою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збага­чення.

4. Писемність і літературна традиція.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX ст. У "Житії" слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані "руськими письменами". Ці ж "руські письмена" згадують й арабські письменники X ст. В історичних джерелах зустрічається та­кож повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєв­рейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посуди­на середини X ст. з давньоруським написом "гороухща" (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візанті­єю 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мова­ми - грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві - Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янсь­ку (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI ст. на Русі викори­стовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецько му алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до IX ст. місцеве населення корис­тувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латинь, на Сході - арабську. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворен­ня двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до про­сторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і жи­тійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти ("Руська правда"), літописи, нам'ятники світ­ської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були бли­зькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений "Повістю временних літ": "І раді були сло­в'яни, слухаючи про велич Божу своєю мовою", а "словеньська мова і руська одне є".

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну твор­чість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насампе­ред Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися герої­чні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і закли­нання. За свідченням автора "Слова о полку Ігоревім", народні моти­ви лягли в основу творчості "віщого Бояна", якого він назвав "солов'єм старого часу". Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фолькло­рі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії - колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався на X ст. і розвивався в ХІ-ХІІІ ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єд­ності і величі Русі. У. найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко, їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала - на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тя­жіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморсь-ких цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення хри­стиянства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Ос-тромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори - тво­ри релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські тво­ри часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригіна­льний твір. Так були оброблені "Історія Іудейської війни" Іосифа Флавія, "Повість про Акира Премудрого", "Хроніка" Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавілону, Єги­пту, Греції, Риму і Візантії.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим са­мостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. По­чаток його відносять ще до кінця X ст. "Повість временних літ" є літопи­сним зведенням. Вона була створена на початку XII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХІ ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи "за літами" в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропей­ських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання істо­ричної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, полі­тичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети "Пові­сті временних літ", присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хре­щенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання ста­ла сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому "Повість временних літ" була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (напри­клад: "Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт", "Книги - джерела мудро­сті").

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопи­су, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, во­лодів літературним талантом і широкою .ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало "Слово про закон і благодать" ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були грека­ми і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочи­стої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну пере­вагу Нового Заповіту (євангельської "благодаті") над Старим Заповітом (біблійним "законом"); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка за­йняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаме­нтальному обрамленні богословської схоластики Ілларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константану. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Вихо­дило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь "за божественним навіюванням", ставав рівним не тільки св. Константину, але і першоапостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI ст. Цікаво, що християнин Ілларі­он, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава - князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. '"Слово" Ілларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі сла­вною історією.

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є "Моління" Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Ваточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його, спира­тися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні висло­ви Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділили­ся повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізбор­ник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить "Повчання", адресоване дітям. Голо­вна його ідея - турбота про долю Русі, яку розривали князівські усоби­ці, заклик до єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських дер­жав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославляли­ся подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждаль­ників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прослав­лені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича - Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність "Житія Бориса і Гліба" від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають "целебні дари" всій "Руській землі", вони "єста заступника Руській земли". "Житіє" малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря: "Тілом бяше красень, висок, лицем круглом, плечі веліце, тонкий в чресла, очима добраама, весел лицем, борода мала і вус, млад бо бе ще, светяся цесарьски, кріпок тілом, всяко украшен, аки цвіт цвітий в уності своєй, в ратех хоробр, в совітах мудр і разумен при всім, і благодать божия цвітяаціе на нім". Були також складені "Житія" княгині Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем "Житіє Феодосія Печорсько­го", одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики - збірники житіїв, складені не за кале­ндарним, а за так званим географічним принципом. Високими досто­їнствами відмічений "Києво-Печерський патерик" - збірник розпові­дей про ченців Києво-Печерської лаври.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття хрис­тиянства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм націона­льним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Бать­ківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і хри­стиянство з його закликом до відмови від грішного буття, та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". В ній широко представлені народна символіка, міфо­логія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу кня­зя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роз­дробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. "Слово о полку Ігоревім" - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиб­лювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.