Тема № 4 Філософські концепції культури європейських та вітчизняних просвітителів. План

1. Богословські концепції культури.

2. Просвітницькі концепції культури.

3. Концепції культурних переворотів.

4. Революційно-демократична концепція культури.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Проблеми культури як багатопланового багатофункціонального суспільно-історичного явища стали об’єктом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. Множинність методологічних підходів і різноманітність теоретичних концепцій культури зумовлені складністю вивчення як загальних закономірностей становлення і розвитку світового культурного процесу в цілому, так і специфіки його прояву на регіональному чи національному рівні, а також у рамках конкретних історичних епох або періодів. Ця специфіка полягає в тому, що ті культури, які існували в минулому, і ті, які існують у різних регіонах, відрізняються не тільки характером і способом функціювання, але й змістом і структурою їх формуючих чинників, рівнем їх впливу на сфери суспільного життя. Серед теорій або концепцій культури найбільш типовими є: еволюціоністська теорія культури, представлена в працях американського вченого Л. Моргана (1818-1881) і англійського історика Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників; Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668-1744). Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1822-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших. З усієї багатоманітності філософських підходів до аналізу культури можна виділити найосновніші.

Богословські концепції культури. В них термін культура вживається у значенні культу ( лат. cultus – вшанування, поклоніння). В цьому випадку суть культури полягає в процесі осмислення божественного в природі та історії. Поклоніння вищій природі, яка скеровує долю світу і людини, визначає основний предмет культурної діяльності людини. Богословське розуміння культурного розвитку було закладене в епоху Середньовіччя отцями християнської церкви, серед яких можна виділити історіософські концепції Августина Блаженного (354-430). У трактатах "Сповідь", про “град небесний", “град земний” він торкається проблем динаміки особи і всесвітньої історії. Розкриваючи суперечливий процес становлення особи, Августин приходить до висновку, що тільки Божа благодать може вивести людину з гріховної інерції і тим самим врятувати від гріхопадіння. В розвитку історії Августин виділяє два види людської спільноти: “град Божий”, який заснований “на любові до Бога” і на “презирстві до себе”, тобто церква, та “град земний”- заснований “на любові до себе” і на “презирстві до Бога”, тобто держава. Теолог вбачає в державі уособлення зла, та однак, виправдовує її існування як кару за гріховну природу людини.

В кінці XIX і на початку XX століття богословську концепцію культури опрацьовував П.Тілліх (1886-1948). Філософія культури, на його думку, є теологією культури. Він вбачає трагедію культури у взаємному відчуженні сакрального і світського. Все, що ми називаємо культурою, несе в собі відношення людини до “безумовного”, а отже, містить релігійний досвід. Сьогоднішнє протистояння релігії і культури, з його точки зору, не відміняє їх суттєвої єдності, оскільки релігія є субстанцією культури, а культура – функцією гелігії.

Суть і зміст культури митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький (1865-1944) бачить в тому, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі, оскільки, як він вважав, неможливим є економічний добробут без моралі, тому що неможливий він без суспільного ладу, а отже, суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов’язків. Шептицький одним із перших проголосив ідею екуменізму, яка полягає у прагненні з’єднати Захід і Схід через греко-католицьку церкву, при цьому він керувався глибокою толерантністю до почуттів людей інших конфесій.

Просвітницькі концепції культури. В центрі уваги французької просвітницької концепції культури знаходився історичний "дух народу", виражений у результатах діяльності людей, у характері суспільних порядків та інститутів, а також у народних звичаях і традиціях. Зважаючи на те, що в більшості цивілізованих країн народи перебувають під владою тиранічних і деспотичних режимів, просвітителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством і людиною, державою і громадянами, а основою такої гармонізації, на їх думку, повинно стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес як власний. Лише індивіди, вихованні на засадах розуму, можуть створити досконалий суспільний і державний устрій, що відповідає природі людини. Слабість цієї концепції культури, що базувалась на однобокому розумінні природи людини, була очевидна вже і в ті часи. Ж.Ж. Руссо піддав її різкій критиці. Протиставляючи зіпсованівть і моральну розбещеність "культурних" європейських націй простоті і звичаїв народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку, він геніально зауважив гостре протирічча між дійсною природою людини і тим перетворенням, якого вона зазнала в умовах феодально-абсолютиського ладу.

У німецькому Просвітництві порівняно з французьким зміщено акценти щодо розуміння культури: морально-антропологічна проблематика, що передбачає вживання терміна "культура", переважає над соціально-політичною проблематикою, яка вкладається у термін "цивілізація". Крім того, розум розглядається німецькими просвітителями не як суб'єктивна здатність людини до пізнання, а як об'єктивна підстава самої дійсності ("божественний розум"), що внутрішньо узгоджує природний та історичний моменти. Виходячи з визнання Бога як єдиної "розумної" основи природи й історії, Й. Г.Гердер (1744-1803) намагається пояснити суть культури як вияв у людині божественного порядку, що існує в природній та історичній реальності. У зв'язку з цим він покладає великі надії на просвіту і виховання, які сприяють передачі культурних цінностей через засвоєння традиції. Розглядаючи історію людства як історію культури, він виділяє етапи, що включають культуру народів Сходу, Греції, Риму і Середньовіччя. При цьому висловлюється оригінальна думка про національну своєрідність культур і культурну єдність людства.

Геніальна ідея криється у постановці Гердером питання про неспівпадіння мети, яку люди ставлять перед собою, і тими результатами, з яких складається ланцюг історичних подій. На думку Гердера, шлях культурного прогресу, який відкриває можливості кращого використання розуму, і головне - розвитку людяності, лежить через оману і невдалі експеременти. Сучасність підтвердила справедливість роздумів мислителя.

Німецькі культурологічні школи.

Першим зрозумів неможливість обгрунтування просвітницького ідеалу “розумної людини” І. Кант (1724-1804). Думка про торжество розуму, згідно з поглядами Канта, породжена більш фундаментальними засадами, аніж ті, що їх пропонували просвітителі, оскільки природа людини не може бути підставою для побудови розумного суспільства.Виходячи з розмежування світу природи і світу свободи, Кант підкреслює, що перший підпорядкований природній необхідності, а другий підвладний законам свободи. Отже, культура - це здатність індивіда піднятись від емпіричного чуттєвого існування до морального буття, при якому людина дістає змогу діяти вільно в ім'я мети, яку вона сама ставить перед собою відповідно до морального обов’язку. На відміну від просвітителів, які вважали, що людина добра від природи, Кант продовжує лінію Гоббса: людина зла. Він виділяє у ній три види задатків: задатки тваринні (прагнення до самозбереження і продовження роду, потяг до спілкування), що спричиняють виникнення грубих пороків; задатки людяності (прагнення до визнання власної гідності в очах інших, перевага над іншими), з яких виникають ревність і суперництво як пороки культури; задатки особи (здатність розуміти і поважати моральний закон), з яких випливає можливість чинити свавілля. Людина може розвивати ці задатки протягом не лише індивідуального, а й родового життя, передаючи знання і досвід від покоління до покоління. Вдосконалюючи свої задатки, здібності і вміння, вона творить культуру. Культурний прогрес іде через антагонізми, породженні суперечливою природою людини, яка, з одного боку, схильна спілкуватись з іншими людьми, а з другого - самоізолюватись від них, чинити їм опір. Враховуючи це, І. Кант наголошує, що становлення і розвиток культури відбувається за рахунок існуючих антагонізмів суспільного життя, а не завдяки вродженому прагненню людини до щастя. Кантівське розуміння культури не давало відповіді на питання, як досягти такого морального стану, коли б людина була вільною від природного і чуттєвого. Проблему гармонізації чуттєвого і морального намагаються розв'язати представники романтичної концепції культури. На думку Ф. Шіллера, мета культури полягає у вдосконаленні єдності між фізичним і моральним, чуттєвим і розумним, насолодою і обов'язком у процесі виховання людини.

Якщо для просвітителів ідеалом була людина, яка узгоджувала свої дії з вимогами природи, то для романтиків ідеалом є геній, який силою свого суб'єктивного бачення творить світ за законами краси, долаючи тим самим розірваність реальності.

Представники філософії німецького романтизму А. Шлегель (1767-1845), Ф. Шлегель (1772-1829), Новаліс (1772-1801), критикуючи сучасну цивілізацію як ворожий людині суспільний стан, протиставили їй світ феноменів, витворених художньою уявою,- поетичні символи, містичні сновидіння тощо, на ії думку у світі художніх образів людина звільняється від земного, буденного, віддається владі поетичної імпровізації.

Характерною рисою романтизму є поетична ідеалізація минулого, в першу чергу середньовіччя, абсолютизація людської суб'єктивності, не зв'язаної ніякими зовнішніми обставинами. Свобода індивідуальної творчості, вважали романтики, складає суть культури, надає їй у кожну епоху неповторного, унікального, індивідуального обличчя. В романтичному трактуванні культури таїлась небезпека відриву свободи від необхідності, реального від ідеального.

Г.В.Ф.Гегель (1770-1831) зробив спробу пояснити протилежність між просвітницькою і романтичною концепціями культури. Сутність культури, на його думку, визначається не наближеністю існування людини до закономірностей природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію.

Концепції культурних переворотів. У кінці XIX ст. набрали поширення концепції циклічного розвитку культури. Італійський філософ Д. Віко виділяє в історії людства три епохи: епоху богів, епоху героїв, епоху людей, характерезуючи всі основні сторони життя людей: економічну, соціальну і духовну. В першу епоху люди обожнювади світ. Життя регулювалось релігійними ритуалами і нормами, тому фотмою правління була теократія. В епоху героїв виділяються окремі сім’ї. Формою правління стає республіка. Епоха людей характерезується зрілістю людського роду, форма правління – демократія. Але сягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову опиняється на початку циклу. Так, середньовіччя Віко трактує як друге варварство.

Глибше обгрунтування концепція циклічного розвитку знайшла в працях М.Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі. На думку Данилевського (1822-1885), всесвітня історія культури складається з десяти самобутніх культурно-історичних типів, кожен з яких має свою долю, відображає психологію і душу народу, особливості його способу життя і стиль мислення. Зокрема він називає єгипетську, китайську, індійську, іранську, германо-романську, грецьку культури. Крім того він передбачив становлення дванадцятого -слов’янського типу культури, найбільш вираженого в російській культурі.

У праці "Присмерк Європи" О. Шпенглер (1880-1936) гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки XIXст. – європоцентризм, історизм, пантогізм, концепцію “лінійної” спрямованості культурного прогресу, протиставляючи їм учення про множинність рівноцінних культур – єгипетської, індійської, вавілонської, китайської, греко-римської, культури майя, західноєвропейської. Кожній такій культурі необхідно прожити своє життя, свою історію, пройшовши шлях від народження до старості: "справжня історія має долю, але ніяких законів". Ідею долі Шпенглер поклав у центрі своєї філософії культури. Доля становить ядро міфологічного, релігійного та художнього мислення, є сутністю всієї історії і на противагу природі не підлягає формам раціонального пізнання, а тому адекватно зрозуміти інші культури неможливо.

Найбільш видатною особою, яка відчула на собі вплив ідей О.Шпенглера, був А.Тойнбі (1889-1975) - дипломат, історик і соціолог, автор 12-томної праці "Дослідження історії", цілої низки інших книг і великої кількості статей. Тойнбі має великі переваги над своїми попередниками передусім у тому, що він професійний історик, мав по-справжньому широкі і одночасно глибокі знання конкретного історичного матеріалу.

У методології Тойнбі був емпіриком, тоді як Данилевський і Шпенглер скоріше виходили з узагальнюючих установок. Проте, подібно до всіх прихильників полінійного розвитку культур, він розчленовує історію людства на локальні цивілізації, кожна з яких є "монадою" у лейбніцівському розумінні. Уява про єдність людської цивілізації є, на його думку, непорозуміння європейської традиції, породженої християнством.

У перших десяти томах свого дослідження він нараховує цивілізації: західну, візантійсько-православну, русько-православну, перську, арабську (ісламську), індійську, цивілізацію Далекого Сходу, античну (греко-римську), сирійську, цивілізацію Інду, китайську, японо-корейську, мінойську, шумерську, хетську, вавилонську, єгипетську, андську, мексиканську, юкатанську, цивілізацію майя. Крім розвинутих цивілізацій, Тойнбі називає ще скам'янілі, які зупинились у своєму розвитку, а також нерозвинуті (абортивні), які були зруйновані завойовниками.

Під кінець життя Тойнбі переглянув свою концепцію. У дванадцятому томі "Досліджень історії" він нараховував лише 13 розвинутих цивілізацій: західну, православну, ісламську, індійську, античну, сирійську, китайську (до неї ввійшла мінойська), єгипетську, шумеро-аккадську (куди ввійшла вавилонська), андську, середньо-американську (до неї ввійшла мексиканська, юкатанська і майя). Частина цивілізацій, які раніше відносилися до самостійних, стали розглядатись як цивілізації-супутні. В основу цивілізації Тойнбі поклав, передусім, не етнічні чи лінгвістичні особливості, а релігійну приналежність. Релігія виступає у нього головним і визначальним елементом культури, виконує функцію генеруючого та інтегруючого в ній начала. Крім релігії, Тойнбі виділяв ще дві сфери життя кожної локальної цивілізації - економічну і політичну, але вважав їх підпорядкованими "духовному началу".

В останній період свого життя він піддав гострій критиці західну цивілізацію за її меркантилізм і витіснення духовності матеріальним інтересом та споживацькою психологією. Тойнбі попереджав, що коли і надалі триватиме нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, то загостриться екологічна криза. Найголовнішим Тойнбі вважав оновлення духовності західного суспільства, врятування його від саморуйнації, пошук проти "отрути" традиційного західного духу.

На думку Тойнбі, XXI століття стане свідком народження нової загальнолюдської цивілізації - соціалістичної на рівні організації економіки і "вільнодумної" на духовному рівні. На чолі нової цивілізації буде "світовий уряд", але лідерство перейде від європейського Заходу до азіатського Сходу. Така, в головних рисах, концепція культурно-історичного процесу А.Тойнбі - одного з найфундаментальніших дослідників людської історії.

Ще однією визначною постаттю в культурології є Клод Леві-Строс (1908-1991) - французький етнолог і соціолог. Аналізуючи культуру, він використовував методи структурної лінгвістики та теорії інформатики. Подібно до Ж.Ж.Руссо головною проблемою культурології він вважав вчення процесу переходу від природи до культури. Саме цим зумовлювався його інтерес до первісного суспільства. Леві-Строс стверджував, що вже в епоху неоліту людина заклала основу технічного і наукового прогресу.

Намагаючись зблизити науки про людину з природничими науками, Леві-Строс саме з цих позицій полемізує з представниками феноменології та екзистенціалізму, заперечуючи об'єктивний підхід до дослідження людини і суспільства, виступає за відновлення єдності чуттєвого та раціонального начал, втрачених західною цивілізацією.

Вагомий внесок у розробку проблем культурно-історичного процесу зробили такі представники соціології культури, як П. Сорокін, М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хебермас. Помітне місце серед них займає теорія суперсистем Питирима Сорокіна (1889-1968) - нашого співвітчизника, а потім громадянина США, який з часом став президентом американської соціологічної асоціації.

Сорокін висунув теорію суперсистем, в основі яких лежить певний тип культури, що відповідає певному морфологічному началу. Всього він налічував три основних типи культури: чуттєвий, ірраціональний, ідеалістичний.

Чуттєвий, де переважає чуттєве сприйняття дійсності, ірраціональний, де переважає раціональний підхід та ідеалістичний, в якому панує інтуїтивістський спосіб пізнання.

Революційно-демократична концепція культури. Українська суспільно-філософська і соціально-політична думка, що завжди була органічно пов'язана з традиційною ментальністю українського народу, створила оригінальні концепції культурно-історичного процесу, які суттєво відрізнялись від російського панславізму, хоча, певною мірою, і були пов'язані з раннім слов'янофільством і особливо з культурологічними поглядами Й.Г.Гердера та німецьких романтиків. Проте усвідомлення нашим народом культурної своєрідності власного історичного шляху від інших сусідніх народів і держав (Візантії, Польщі, Хазарського каганату, народів європейської півночі і кочовиків Дикого Поля) вже було загальновизнаним ще за часів Київської Русі. Проте в сучасному науковому розумінні виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку українського народу слід віднести до діяння Кирило-Мефодіївського братства і, передусім, до історичних та літературних праць Миколи Костомарова (1817-1885), Пантелеймона Куліша (1819-1897) та творчості Тараса Шевченка (1814-1861).

Основні ідеї братства були викладені в "Книзі буття українського народу", в "Статуті слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія", у відозвах "До братів-українців", "До братів-росіян", "До братів-поляків", а також в історичних працях М.Костомарова «Мысли об истории Малороссии», «Две русские народности», «Славянская мифология», та в працях П.Куліша "Повесть об украинском народе" та поемі "Україна". Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського братства включала низку положень щодо культурно-історичного процесу, серед яких головне полягало у визнанні рівних прав всіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури.

Члени братства були палкими прихильниками визволення слов'янських народів з-під ярма поневолювачів, виступали за вільний федеративний "Союз слов'янських республік" зі столицею в Києві та верховними органами влади - Слов'янським собором. До важливішої складової концепції культурно-історичного процесу належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюб­ність та природний демократизм, поетичність і віротерпимість. Загалом діяльність братства сприяла формуванню національної самосвідо­мості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва.

Слід зазначити, що ідеї, близькі до тих, що обстоювало Кирило-Мефодіївське братство, висувалися також на теренах Східної Галичини славнозвісною "Руською трійцею" - Маркіяном Шашкевичем (1811-1843), Яковом Головацьким (1814-1888) та Іваном Вагилевичем (1811-1866), які були під впливом діячів слов'янського відродження Яна Коллара та Павла Шафарика, а всі разом під впливом культурфілософії Й.Г. Гердера. Таким чином "Ідеї філософії, історії..." видатного німецького просвітителя про самоцінність кожної національної культури майже одночасно знайшли відгук у громадсько-політичному та мистецькому житті на сході й на заході України. Хоча згодом у численних літературних творах і наукових працях проблеми розвитку української національної культури, її місця серед культур інших народів дістали різне теоретичне вирішення, проте спільним лишається концептуальна філософська основа про самоцінність кожної національної культури та її спорідненість з культурами інших народів. Це дає підставу стверджувати, що толерантність була однією з важливих ознак української культурології.

У XIX столітті Україна дала світові цілу плеяду велетнів національної культури. Варто серед них назвати імена Т.Г.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М. Лисенка, М.Драгоманова. Проте в розробку теоретично-наукових проблем культурно-історичного процесу найвагоміший внесок зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) - історик, філософ, економіст і фольклорист, літературознавець і громадсько-політичний діяч. Культурологічні та соціологічні дослідження М.Драгоманова мали плюралістичний характер. Він був прибічником культурно-історичної школи в літературознавстві і обстоював порівняльно-історичний метод. Щодо громадсько-політичних питань Драгоманов був прихильником федеративного устрою, виступав проти унітарних багатонаціональних держав. Людство, на його думку, має організовуватись за націями, а не за державами. Водночас він надавав перевагу загальнолюдським цінностям. Саме з таких позицій він боровся проти хуторянського етнографізму, одночасно високо цінуючи фольклор і народну культуру взагалі. Найсильніший вплив концепція культурно-історичного процесу М.Драгоманова справила на І.Франка та М.Павлика. Проте погляди великого Каменяра були ще більш європейсько орієнтовані. У І.Франка українська культура стає цілком самостійним явищем.

Подальший розвиток української культурологічної думки пов'язаний з постаттю Михайла Грушевського (1866-1934). У його численних наукових працях історія української культури була заглиблена до часів Трипільської культури. Це не тільки формально позбавило українську культуру провінційності та вторинності, а й зробило її однією з найстаріших у світі. У рамках культурно-історичної концепції Грушевський активно розробляв "українську ідею", яка практично поривала зі слов'янофільством і набувала європейських рис. Зрозуміло, йдеться лише про суто концептуальний бік історіофілософії першого українського президента.

У 20-х роках нашого століття культурологічні проблеми в Україні розроблялись переважно в межах літературно-мистецьких угруповань. І серед них чи не найзначнішою була Вільна академія пролетарської літератури (1925-1928). Микола Хвильовий (Фітільов, 1893-1933) -визначний лідер цієї академії, незважаючи на несприятливі політичні умови, виступав за подальшу європеїзацію української культури, її орієнтацію на традиційні джерела світової культури, а також за розрив із російською літературно-культурною традицією. Ця позиція знайшла своє концентроване відображення в його знаменитому гаслі "Геть від Москви! До психологічної Європи!" Відомо, що на культурологічні погляди Хвильового певний вплив справила концепція О.Шпенглера та літературно-критичні праці Миколи Зерова (1890-1937) - одного з найбільш обдарованих діячів "розстріляного відродження". Творчість неокласика М.Зерова відзначалась культурологічною насиченістю, зверненням до загальнолюдських цінностей, осмисленням місця української культури у світовому культурно-історичному процесі.