Культурологія як наука про культуру.

Культурологією називається наука про культуру. Найавтори­тетніші культурологи XX ст. вважають, що основним завданням культурології є вивчення процесу переходу від природи до куль­тури. Вважається, що наукова культурологія відокремилась від філософії як окремий предмет у другій половині XIX ст. в ході якого людина дивиться на себе начебто збоку, відсторонено.

Культурологія має три основних значення:

• вона охоплює всю сферу антропологічного знання (саме антрополо­ги вважають себе в сучасній науці головними спеціалістами з культури);

• включає в себе весь комплекс гуманітарних та історичних наук;

• термін “культуро­логія” може визначити і соціологічне знання там, де його пред­метом є масова культура.

Культурологія - наука про зміст і суть культури як соціально-історичного явища, про закономірності розвитку культури, яка розвивається на протязі всього історичного часу. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв’язку всіх складових культури: мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд.

Вивчення суспільства засобами культури є актуальним, так як економічні та політичні характеристики не дають в повній мірі зрозуміти багато соціальних явищ. Якщо технократичне мислення відсуває на задній план мистецтво, літературу, релі­гію, філософію і, врешті решт, і саму людину, то культурологічний підхід допома­гає усвідомити важливість цих феноменів суспільної свідомості. Культурологія є системою знань про сутність, закономірності і розвиток культури на різних етапах, тому культура стала основним об’єктом вивчення. Про культуру як особливу сферу життєдіяльності людини намагалися сказати античні філософи та історики. Показати особливості культури і зберегти її самобутність прагнули етнографи та мистецтвознавці. Про важливу роль культури, її вплив на свідомість та діяльність людей говорять сучасні соціологи та мовознавці.

Теорія культури або культурологія – наука що вивчає особливості культурного процесу. Культурологія вивчає зміну суб’єкта культури в процесі розвитку цивілізації, взаємозв’язок національного і загальнолюдського в культурі. Об’єктом дослідження теорії в культурі є розвиток філосовських поглядів на культуру в різні епохи, формування філософських концепцій культури, проблеми культури в контексті глобальних проблем сучасності. Це порівняно молода наука, хоча перші висловлювання про культуру беруть свій початок в античному світі. З кінця XVIIIст. зростає потяг вчених ряду європейських країн до вивчення власної народної культури у зв’язку з розвитком націй та формуванням національної свідомості. У наслідок цих процесів XIXст. обсяг нагромаджених знань про культуру досяг такого рівня, коли стало необхідним їх теоретичне осмислення. Основні категорії цієї науки визначилися у праці відомого американського культурантрополога Леслі Уайта (1900-1975), свою загальну теорію культури як науки він назвав культурологією, обгрунтовуючи необхідність виділення культурології з ситеми інших наук. Виникнення перших концепцій культури, що пояснюють її формування, механізми її функціонування, і є початком формування культурології як науки.

Культурологія є інтегративною сферою знань, народженою в широкому багатоаспектному діалозі з такими науками як: філософія, історія, психологія, мовознавство, етнографія, релігієзнавтво, соціологія та мистецтвознавство. В 60-ті роки XXст. теорія культури розвивається у взаємодії з іншими гуманітарними, природничими і технічними науками, а сьогодні становить широку сферу наукового знання. Практичне застосування знань в галузі культурології спрямоване на виховання в людей цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності. Суть культурології полягає саме в її інтегративному характері.

Таким чином, культурологія належить до тих наук, які в повній мірі розкривають всі сторони розвитку людини і суспільства. Культурологія вивчає характер формування і розвитку культу­ри в конкретно-історичній формі певного суспільства.

Серед зарубіжних культурологів, філософів, археологів можна назвати таких: Дж. Віко (1668-1744), Ш. Л. Монтеск’є (1689-1755), А. Р. Тюрго (1727-1781), Ж. А. Кондорсе (1743-1794), І. Канта (1724-1804), Г. Спенсера (1820-1903), Л. Г, Моргана (1818-1881), Е. Б. Тейлора (1832-1917), О.Шпенглера (1880-1936), А.Тойнбі (1889-1975), та інші, ідеї яких мають значен­ня і сьогодні.

Українська культурологічна думка має свою історію. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова (1817-1885) “Книга буття українського народу”. У науковому відношенні яскраво вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства (політична організація, членами якої були М. Костомаров (1817-1885), П. Куліш (1819-1897), Т. Шевченко (1814-1861)), яка висунула їдею звільнення слов’янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного “Союзу слов’янських республік” зі столицею в Києві. В Галичині діяла ”Руська трійця”, до якої входили М. Шашкевич (1814-1843), І. Вагилевич (1811-1866), Я. Головацький (1814-1888). Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. В працях І. Франка (1856-1916) вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів (передхристиянської Русі) до кінця XIX ст. У працях О. Огієнка (1882-1973) – відомого богослова, культуролога, філософа і письменника - висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Він автор фундаментальної праці “Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу.”, яка вийшла у світ у Києві 1918 року і репринтно перевидана у наш час. У праці за редакцією І. Крип’якевича “Історія української культури” (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики, театру.

Широко розгорнулись дослідження української культури в діаспорі. Написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту в Подебрадах “Українська культура” (за ред. Д. Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна “Енциклопедія українознавства” (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949 р.); “Нариси з історії нашої культури” Є.Маланюк в 50-х р.р.; “Тисяча років української культури” М. Семчишин (1965 р.) та інші.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культури як системи.

Отже, культура прояв­ляє себе перш за все в усьому, що гарантує життєдіяльність лю­дини. Це тим більш важливо в умовах, коли суспільний харак­тер діяльності людини став виявлятись в універсальних формах. Тобто культура є не що інше, як найбільш універсальна характери­стика світу людини і відношення людини до світу.

Поняття і сутність культури. Основні визначення культури.

Важливим завдання теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення зако­нів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Термін ”культура” набув самостійного значення з XVIII столітті, раніше цей термін зустрічається як словосполучення і означає дію: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови). Слово культура вперше зустрічається у виступах і працях давньоримського оратора Ціцерона. У “Тустуланських бесідах” (45 р. до н.е.) він називає філософію” культурою душі”, вбачаючи в культурі мислення шлях до розширення духовного світу людини.

Культура - (від лат. cultura - обробіток, вирощування, леліяння, виховання, розвиток, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є те, що під культурою на противагу природньому розуміють те, що створено людиною, штучне. Відповідно до первісного розуміння цього слова культуру уявляли як вплив людини на природу, або як виховання, освіту самої людини, історично визначений рівень розвитку суспільства­ творчих сил і здібностей людини, виражений у різних формах організації жит­тя та діяльності людей, а також у створених ними матеріальних та духовних цін­ностях. Термін культура походить і від (лат. colo, colere - зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Звідси –agri cultura (класична латинь свідчить саме про таке вживання даного слова. Марк Порцій Катон свою працю про сільске господарство назвав “De agri cultura”).

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. А в епоху Відродження та Просвітництва поняття культури набуває ще ширшого змісту. Так французькі вчені, філософи, мислителі Ж.Ламенті, Дж.Віко, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо відводили культурі вирішальну роль у суспільному розвитку, розумовому розвитку людини, вважали що розвиток культури народу залежить від клімату, географічного середовища, розміру території держави. З осмисленням суперечностей буржуазної культури і цивілізації розпочинає відлік сучасний підхід до культури як суспільно-історичного явища. Поступово термін “культура” поширюється на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання людини. В цьому значені воно увійшло в європейські мови. На сучасному етапі розвитку термін “культура” набуває різних форм і видів: культура світова і національна, матеріальна і духовна, культура праці і спорту, культура поведінки, культура мовлення. Цей вагомий термін увібрав у себе всі духовні і матеріальні надбання, що створені людиною.

Інколи слова культура і цивілізація вживаються як симоніми. У поняття “цивілізація” тут включається будь - який артефакт: витвір мистецтва, технічний винахід, наукове дослідження. Водночас цивілізація розглядається як певна концепція життя, його структура, як вища форма співіснування людей. Характер цивілізації творить певні виробничі відносини, які складаються між людьми становить її частину; в цьому розумінні виділяють античну цивілвзацію. Цивілізацію розглядають ще як етап суспільного розвитку, що настає за варваством і характерезується утворенням суспільних класів, держави, урбанізацію населення, виникнення письма. Ще ми говорим про цивілізацію як характеристику цілісності культур всіх народів світу в минулому і сучасному (світова цивілізація, цивілізований спосіб життя). Культура у цьому плані виступає як суттєва сторона цивілізації, ці поняття близькі але не тотожні.

Культура допомогає людині пізнати світ і саму себе, сприяє формуванню відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі.

У широкому розумінні культура – це все, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини. У більш вузькому значенні – ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя і проявляється у побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні.

Отже, підсумовуючи все вище сказане про культуру, можна сформулювати кілька визначень:

Культура - це соціальне явище, що відзеркалює соціальний рівень суспільства, відображає якісну характеристику розвитку суспільства.

Культура - це процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання навколишнього світу і людини в ньому.

Культура – це особлива сфера життєдіяльності людини, що забезпечує всесторонній розвиток людини і суспільства.

Культура – це історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який визначений у типах і формах організації діяльності людей, у їхніх стосунках, а також матеріальних і духовних цінностях, створених ними.

Культура – це створена система норм та загальнолюдських цінностей, які забезпечують регулювання соціальних відносин людей.

Культурний процес творення постійний і безперервний. Культура виступає як міра людського в природі, а також і у самій людині. Такий підхід дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну діяльність в усіх сферах її прояву. Тому феномен культури можна визначити як творчу діядьність людей і сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством у процесі історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі розподілу культурних надбань. Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають здобутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність – практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд з творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури.

Термін культура вживається для характеристики цілих епох у розвитку людства, певних суспільств, народів, специфічних сфер діяльності людей, їхнього життя, а також у вужчому розумінні як сфера духовного життя людей. Коли говорять про культуру, то здебільшого мають на увазі все-таки позитивні результати цілеспрямованої діяльності людей: предметні, речові результати (твори мистецтва, архітектурні споруди, технічні конструкції, тощо).

Типи і форми культури.

Тип культури – це ланцюг від життєвого сенсу до його втілення в дію. Немає жодної особи чи спільноти, повністю позбавлених культури. Існують різні історичні типи культур: національні, класові, професійні, серед яких перше місце посідає світова культура.

Світова культура – вікова сукупність культур цілісного світу, це найвищі досягнення і рівень національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.У залежності від умов розвитку відбувається її конкретизація, відгалужуються певні рівні культур: культурні епохи (епоха Середньовіччя, епоха Відродження); національні (українська, польська, англійська); регіональні (антична, американська, слов’янська); класові (селянська, робітнича, буржуазна). За окремими носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім’ї чи особистісна культура.

Національна культура – тісно пов’язана з поняттям “нація”, “етнос” і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних чинників.

Слово культура належить до числа тих, які вживаються чи не найчастіше. Рівень культури народу, людини чи суспільства залежить від менталітету нації, людини і рівня розвитку суспільства. Ми чуємо: “культурна людина”, “некультурна людина”, висока культура, первісна культура, сільськогос­подарська культура, художня культура, політичної культура, технічна культура, правова культура, культура побуту, матеріальна культура, духовна культура, фізична культура. Аналізуючи той чи інший тип культури, ми аналізуємо якісний рівень культури. Таким чином, у загальному вигляді культура це сукупнісний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому, особистісному розумінні культура це певні цінності та норми поведінки людини, особистісний рівень свестороннього розвитку і місце людини в соціальному і природньому оточенні.

Культурний рівень – це показник культурності чи ступеня засвоєння окремою людиною, колективом чи суспільством певних видів діяльності чи поведінки, культурних цінностей попередніх поколінь.

Форми культури – це форми, у яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення і розвитку людських потреб. У різних народів, в різні історичні часи склалися різні культурні форми, як засоби задоволення потреб: релігійні уявлення, обряди, мистецтво, спортивні ігри, святкові ритуали. Формами загальнолюдської культури стали: філософія, наука, мистецтво. У специфічних формах культури вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації: виховання і навчання, звичаї і традиції, міфи і сказання, бібліотеки і музеї, проявляються безупинний стихійний етнонаціональний творчий процес, про­дуктом якого є сама людина з циклом певних сформованих особливих для кожної спільноти почуттів, стереотипів, бачення світу та прак­тично–дієвих реакцій. Словом, культура побутування, успадкування від попе­редніх поколінь, набутих знаннях та вміннях людей як реальний творчий потенціал, що реалізується чи, навпаки, не реалізується за певних умов. Найбільш великі типи культурних форм: національні культури, регіональні культури, цивілізації. Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей призводить до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп: культура монастиря, культура елітна, культура села і міста, масова культура, молодіжна субкультура, субкультура карно-злочинного світу, професійна субкультура, релігійні субкультури, субкультури національних менши.