80 % Руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гаранту­вало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії середня шко­ла створювалась самими вчителями і була рідкістю навіть у великих містах. Ба­жаючі оволодіти певними науками відправлялись до вчених-ерудитів. Паралель­но з приватними школами існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Нав­чання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. — «Патріарша академія», яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри нау­ки, культури і мистецтва.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій — християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище — це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна пла­чу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн - побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Гос­поднього. Найшанованішими святинями мусульман в Єрусалимі були і є знамениті мечеті Омара (або мечеть Скелі) і Аль-Акса, в північному крилі якої знаходиться місце Маком Азіз - місце, де, згідно переказам, пророк Мухамед вознісся на небо. Го­ловними центрами прочанства мусульман стали Мекка, (місто, де знаходиться Каабі, і кожен прочанин повинен обій­ти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (місто Пророка, де знаходиться гробниця пророка Мухамеда).

У Візантії перші путівники для прочан грецькою мовою відносять до другої пол. VIII століття. Самий ранній з них «Повість Єпіфанія Агіополіта про Сірію і Святий Град», який був написаний автором завдяки власному досвіду подорожей по святих місцях.

У XII ст. візантійський прочанин Іоан Фока склав ще один путівник, під назвою: «Коротке сказання про міста і країни від Антіохії до Єрусалима, а також до Сирії, Фінікії та святих місць Палестини».

Путівники складались не тільки для прочан, але й для усіх мандрівників. Перший з них був складений ще у VI ст., на­друкований латинською мовою і носив назву «Град Констан­тинополь — Новий Рим». На рубежі Х-ХІ ст. вийшов більш докладний путівник — „Батьківщина Константинополя”, який складався з трьох частин. В першій було вміщено істо­рію міста, в другій — топографю Константинополя, а в тре­тій надавалась інформація про визначні місця, церкви, монас­тирі, шпиталі, лазні і т. ін.

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видава­лись паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла про­чанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся жи­вим і здоровим у свій дім. Такий документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення, до­рога нового типу, була побудова­на між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Централь­ну Європу перетинала добра ґрунтова дорога „Віндобонська стріла”. Нею пролягав Буршти­новий шлях, яким із Прибалти­ки до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балка­нах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від од­ного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, роз­ташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези — комфор­табельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню спереду та позаду. Колісні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свід­чить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.