11.2. Особливості світової туристичної індустрії та основні види туризму в світі в другій половині XX століття

Після Другої світової війни швидко розвивалася потуж­на індустрія туризму зі своїми інститутами, масовим виробниц­твом туристичних послуг, різноманітними методами організа­ції та управління.

Продовжувався розвиток та вдосконалення світової транс­портної системи. В кінці XX ст. найбільш розповсюдженим видом туристичного транспорту був автотранспорт (80 %). Попу­лярним залишався, особливо в Західній Європі, залізничний транспорт; вкрай важли­вим він був у СРСР (в 1990-і рр. в країнах СНД), адже саме залізнич­ним транспортом здійсню­валося близько 75 % всіх перевезень в цьому регіоні. До 1940 р. подорожі на інші континенти здійсню­валися, здебільшого, водним транспортом, де пасажирам І і II класів пропону­валась вишукана кухня і різноманітні розважальні програми. У другій полови­ні XX ст. для подорожей на далекі відстані використо­вувався, найчастіше, пові­тряний транспорт. Попит на авіатранспорт був і зали­шається, порівняно з інши­ми регіонами, найбільш ви­соким у Північній Америці, Європі та Японії, а також в окремих регіонах Азії. Міжнародний авіазв'язок між цими регіонами складає 75 % всесвітніх авіаперевезень. При аеропортах сконцентровано більшість представництв фірм з прокату автомобілів; як правило, вони належать до відомих у цій сфері мереж, найбіль­шою з яких є фірма НегІ2. Загалом у світі наприкінці XX ст. компаній з прокату авто налічувалось більше п'яти тисяч.

Регулювання міжнародних авіаперевезень здійснювали дві організації. Міжнародна організація цивільної авіації була створена в 1944 р. в Чикаго, у зв'язку з підписанням 52 краї­нами Конвенції з міжнародної цивільної авіації. В наш час до цієї організації входить більше 180 країн, а її діяльність координується ООН.

З 1945 р. на міжнародній арені діє Всесвітня асоціація повітряного транспорту, яка виникла ще в 1919 р. для регу­лювання міжнародного комерційного зв'язку та впровадження єдиних правил і процедур запровадження узгоджених тарифів на міжнародні пасажир­ські авіаперевезення.

В авіаперевезеннях в міжнародному туризмі в другій половині XX ст. активно став викорис­товуватись чартер, згі­дно якого туристичні фірми стали укладати контракти на оренду літа­ка або частини його місць (блок-чартер), що спричи­нило здешевлення турів. У другій половині XX ст. в індустрії гостинності спостерігалися неза­перечні успіхи. Сьогодні світова мережа готелів представлена багатьма за­собами розміщення, які можуть задовольнити різні смаки. Тут є свої ре­корди. Наприклад, в Ам­стердамі функціонує найвищий в світі «плавучий готель», він переміщується між причалами міста і створює ілюзію морської подорожі; найвищий наземний готель, у 73 поверхи, побудовано в Сінгапурі; підводний готель функціонує на дні Перської затоки; популярними стали бунгало на деревах і т. п.

Пожвавлення економіки в другій пол. XX ст. викликало трансформацію готельної справи та індустрії приватних готелів в сучасну індустрію з різними формами власності та управління. Прикладом концентрації виробництва в готельній індустрії є виникнення готельних ланцюгів. В організаційній структурі управління готелями у світовій готельній індустрії у 1950-і рр. сформувались дві основні моделі організації готельної справи.

Перша — модель Рітца, названа на честь швейцарського під­приємця Цезаря Рітца. Готелі цієї моделі, здебільшого, були орієнтовані на європейські традиції вишуканості та ари­стократизму. На межі XX і XXI ст. ця модель в Західній Європі переживала кризу. За останню чверть минулого сто­ліття зі світового ринку готельних послуг зникло більше 2 млн. готелів у стилі «палас».

Друга модель, — реалізована в готельному ланцюзі Holiday Inn, — пов'язана з іменем американського підприємця Кемонса Уільсона. Один із перших готелів Holiday Inn було по­будовано в 1952 р. у США. В цій моделі робиться ставка на велику гнучкість в задоволенні потреб клієнта та стандартизацію послуг, незалежно від того, в якій в країні зна­ходиться готель. На межі XX і XXI ст. під контролем цьо­го ланцюга перебувало більше 50 % готельних номерів світу.

Найбільша концентрація готелів зафіксована у США та За­хідній Європі (70 %). За концентрацією готелів в одному місті має перше місце Лас-Вегас (США). Більшість готельних ланцю­гів у світі також американські. Найвідоміші з них — West Inn i Hilton , які відносяться до класу «люкс». До ланцюгів середнього класу відносять Маrrіоtt, Ноlіdау Іnn, Sheraton.

Світовий простір, зокрема територію колишнього СРСР, освоюють не тільки американські готельні ланцюги, але й австрійський Маrco Роlо Ноtеls аnd Rеsоrts, французький Ассоr, британський Іntеr Соntinental Ноtels, гонконзький Nеw Wоrld/Rеnаіssаnsе Ноtels тощо.

В будівництві деяких готельних ланцюгів (наприклад, Нilton, Іntеr Соntinental) беруть участь авіакомпанії, що дає їм можливість вигідно вкладати капітал та збільшувати сфери впливу.

Для захисту професійних інтересів працівників готельної індустрії в ряді країн створені національні асоціації. Вони вхо­дять до Міжнародної готельної асоціації (МГА), яка координує розвиток готельної індустрії на міжнародному рівні. Важли­вим внеском МГА в розвиток міжнародного туризму було прийняття в 1981 р. міжнародних готельних правил, які визначили принципи взаємовідносин клієнта і адміністрації готелю, що не втратило своєї актуальності і в наш час.

Відбулися зміни і в ресторанному бізнесі. Зокрема, якщо на рубежі ХІХ-ХХ ст. престижні ресторани пропонували, зде­більшого, французьку кухню, то в другій половині XX ст. з'явились розкішні ресторани, які стали пропонувати націо­нальні кухні. У 1959 р. в США відкрився перший ресторан, який запровадив нові традиції в ресторанному бізнесі, нази­вався він «Чотири пори року», відрізнявся своїм сезонним меню, славився сучасною архітектурою та ін­тер'єром.

Важливою зміною у сфері харчування туристів було ство­рення ресторанів швидкого обслуговування. Одним із засновни­ків цієї системи став Рей Крок, який в 1955 р. уклав контракт з братами Макдональдами, власниками ресторану гамбургерів у Каліфорнії, в результаті чого була створена мережа ресто­ранів швидкого обслуговування McDonald’s. З початку 90-х рр. збільшився ринок піцерій, які на межі XX і XXI ст. були сконцентровані в 3-х основних ланцюгах: Ріzzа Нut, Dominо Ріzzа, Littlе Саеsаr. Ресторани швидкого обслуговування, що утворюють відомі ресторанні ланцюги, стали до смаку багатьом туристам. В країнах на території колишнього СРСР функціо­нують, крім перелічених вище, такі відомі мережі ресторанів швидкого обслуговування, як японська «Фудзі» та китайська «Золотий дракон».

Туризм у другій половині XX ст. у розвинених країнах став масовим і організованим. В деяких країнах поширені дві фор­ми туризму: стихійна і організована. Більшість турів мала ін­дивідуально спрямований характер. Асортимент видів туризму з кожним роком збільшувався і орієнтувався на широкий спектр попиту різних категорій населення. І хоча протягом XX ст., в цілому, першість була за культурно-пізнавальними видами туризму, в другій половині XX ст. помітно збільшив­ся попит на комфортабельні круїзи, пригодницькі тури та екологічний туризм.

Особливим і дуже цікавим явищем туристичного бізнесу другої половини XX ст. став таймшер.

Принцип таймшеру полягає у тому, що ті, хто бажає регу­лярно відпочивати в розкішних умовах, можуть придбати пра­во перебування у дорогих апартаментах протягом 1-3 тижнів на рік. Це вигідніше, ніж придбати у повну власність будинок бі­ля моря. Власник таймшеру може не турбуватися про ремонт, охорону та комунальні платежі; крім того, ті, хто сплатив за таймшер, отримують можливість обмінюватися такими будин­ками (квартирами), відпочивати кожний сезон в іншому будин­ку. Таким чином, власники таймшеру стають членами своєрід­ного великого клубу.

Перша таймшерна система була створена в 1974 р. у США — це RСІ. Вона, не володіючи жодним курортом, контро­лювала обмін відпочивальників та певні послуги. Наприкінці XX ст. в її базі даних налічувалося близько 300 курортів у 81 країні світу; до системи RСІ входили авторитетні клуби: Beverly Hills Club, Holliwood Mirage, Тhе Santа Вагbага Сlub (Канарські острови), Тhе Allen House Сlub (Великобританія) тощо.

В 1990-і рр. з таймшером було пов'язано багато гучних скандалів, надійшло безліч скарг про недобросовісність роботи фірм, які продавали таймшери. Шляхом психологічного тиску під час презентацій, підробки документів та підкупу посадових осіб численні шахраї обманювали довірливих представників заможної частини населення. Особливо поширеними такі шахрайства були в Росії в середині 1990-х, а в останні роки XX ст. вони набули розповсюдження й в Україні.

Тим не менш, таймшер до кінця XX ст. залишався однією з популярних форм проведення дозвілля представниками «се­реднього класу» країн Європи та Америки. У 1999 р. кількість родин-власників таймшеру сягнула 3,5 млн. Найбільша кіль­кість таймшерних курортів (понад 40 % від загальносвітової кількості) і кількість власників (1,4 млн. чол.) у 1999 р. була зафіксована у США.

У другій половині XX ст. будувалися 8-палубні круїзні гіганти, які можуть одночасно приймати до 6200 туристів. На­прикінці XX ст. на ринку круїзів домінували грецькі, італій­ські, норвезькі, датські та британські компанії. Географія круїзних турів постійно розширюється. Розроблено круїзні ту­ри по акваторіях всіх океанів і великих морів, не кажучи про навколосвітні круїзи. Щоб утриматись на ринку круїзів, ком­панії повинні бути інтернаціональними і мати матеріальну ба­зу в багатьох регіонах. Наприклад, круїзні туроператори Р&О і Royal Carribian. Останній з цих двох компаній навіть нале­жить острів у Карибському морі, який використовується для зупинок під час круїзу. На межі ХХ-ХХІ ст. стали будувати вже 14-палубиі круїзні лайнери.

В останні десяти­ліття XX ст. поширили­ся круїзи на підводних човнах. Наприкінці ми­нулого століття в експлу­атації знаходилося близь­ко 50 підводних човнів. Про їх популярність свід­чить такий факт: тільки в 1996 р. подорожі на підводних човнах здій­снили більше 2 млн. па­сажирів, а прибуток від цього виду подорожі склав близько 150 млн. дол. СІНА. У зв'язку зі збільшенням уваги громадськості до збереження природного середовища, у другій половині XX ст. стали більш популярними всі підвиди екологічного туризму.

Святкування 2000-річчя Різдва Христового привернуло вели­ку кількість туристів до релігійних центрів християнства — Єрусалима, Віфлеєма, Риму та інших.

Наприкінці XX ст. більшість туристичних компаній розви­нених країн світу працювали за принципом: «Ми можемо вам запропонувати все, що ви побажаєте». Хоч подорож до Ан­тарктиди, хоч політ у космос. Першим космічним туристом став у 2001 р. американець Деніс Тіто, він заплатив за цей тур 20 млн дол. США.

Новинкою для туристів у другій половині XX ст. стали тематичні парки. Перший такий великий парк — Діснейленд — був побудований у 1954 р. в Анахаймі (Каліфорнія, США). У 1971 р. Діснейленд відвідали 100 млн. туристів, для яких у Каліфорнії було побудовано 26 готелів. В цьому ж ро­ці був побудований ще один Діснейленд — в Орландо (Флорида, США), потім у 1983 р. в Токіо і в 1992 р. під Парижем. Власником усіх названих парків є супергігант шоу-індустрії компанія Walt Disney Co.

В останній чверті XX ст. відбули­ся великі зміни в обсязі туристично-рекреаційних потоків, а також менш значні, але все ж таки суттєві змі­ни в їх спрямуванні. Лідируючими країнами-реципієнтами залишалися країни Європи, насамперед Західної. У 1989-1996 рр. кількість туристів, які відвідали європейські держави, збільшилася з 274 до 347 млн. чоло­вік. При цьому близько 90 % міжна­родних туристів у Європі складали туристи з європейських країн — нім­ці (близько 20 %), британці (10 %) та інші. Єдиною неєвропейською країною серед перших десяти туристоутворюючих для Європи були США. Серед головних причин такого висо­кого рівня внутрішньорегіонального туризму були існування великої кількості країн і державних кордо­нів на відносно невеликій площі та першокласна мережа комунікацій. Рекреаційно-туристичні потоки в європейському макрорегіоні спрямовувалися, в основному, до центрів відпочинку Західної та Південної Європи (64,5 % усіх прибуттів до Європи). Такі особливості концентра­ції туристично-рекреаційних потоків були спричинені звичкою європейців проводити літні канікули та відпустки на середземноморських та атлан­тичних пляжах. Найбільшими тури­стично-рекреаційними центрами (за кількістю людей, які до них приїжджали) були Франція (60 млн. туристів у 1995 р.), Іспанія (близько 45 млн.), Італія (близько 30 млн.). Ненабагато менше ту­ристів відвідали Великобританію, яка відома як центр насампе­ред освітнього, пізнавального туризму. На «зеленому туризмі» в Європі спеціалізувалися скандинавські країни та Ірландія.

Рекреаційно-туристичні потоки до Центральної та Східної Європи складали в 1995 р. лише 22 % загальної кількості євро­пейських прибуттів.

Другим за масовістю рекреаційно-туристичних потоків, що прибували у середині 1990-х рр., був макрорегіон Америка, до якого, за визначенням ВТО, входять Північна Америка, Центральна Америка, Південна Америка і острови Карибського басейну. У 1996 р. Америку відвідали 115,5 млн. чол., що склало 19,5 % за­гальносвітових при­буттів. У межах цьо­го регіону лідирували з великим відривом від інших країн США (44 % прибуттів), ба­гато людей їздили з рекреаційно-туристичними цілями також до Канади та Мексики. У Північній Америці був чудово розвинутий і внутрішній туризм. Лідерство США у прийомі рекреаційно-туристичних потоків пояснюється не лише великою кількістю та високою якістю в цій країні унікальних природних та історико-культурних об'єктів, але й високорозвинутою інфраструктурою, наявністю найбільшої у світі готельної та транспортної індустрії.

В регіоні Америка друге місце по прийняттю рекреаційно-туристичних потоків посідав Карибський район. Карибські ос­трови в 1990-і рр. приймали близько 12 млн. чол. щорічно.

До країн Південної Америки спрямовувалися дуже невели­кі рекреаційно-туристичні потоки. Доля прибуттів сюди скла­дала в середині 1990-х рр. лише 10 % від загальної кількості прибуттів до Америки. Така низька популярність Південної Америки пояснюється політичною нестабільністю в багатьох країнах регіону і низьким рівнем їхнього економічного розвит­ку, слабкістю матеріально-технічної бази.

Наступними регіонами, за чисельністю осіб, що прибували з рекреаційно-туристичними цілями, були Східна Азія та Тихо­океанський регіон. Країни цього регіону стали значними рекре­аційно-туристичними центрами, здебільшого, зовсім нещодав­но, у 1980-і роки. Це, як правило, нові індустріальні країни, в яких у 1980-і рр. відбувалося стрімке економічне зростання: Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, Індонезія і Тайвань. Розвиток туризму був щільно пов'язаний з ек­спортом товарів та послуг цими країнами. Експорт товарів сприяв збільшенню ділових подорожей до цих країн, а бізнес-туризм, у свою чергу, стимулював розвиток готельного бізнесу та індустрії розваг, одним словом — в'їзного туризму.

У 1996 р. Східну Азію та Тихоокеанський регіон відвідали понад 90 млн. туристів. За період з 1980 р. по 1996 р. кількість прибуттів зросла більше, ніж у чотири рази. 78 % рекреацій­но-туристичних потоків у регіоні в першій половині 90-х рр. складали представники країн цього ж регіону, найбільше з них було японців — близько 15 % від загального попиту на ту­ристичні послуги в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Така велика частка японців пояснюється не лише заможністю мешканців Японії, але й дією спеціальної програми японсько­го уряду, за якою стимулювалося проведення канікул та відпусток японцями за кордоном. Наступними за кількістю тих, хто від'їжджав з цих країн для відпочинку та лікування в ме­жах регіону, були Сінгапур (9 % усіх туристів в регіоні) і Тай­вань (близько 7 %). З інших основних регіонів світу найбіль­шу кількість туристів до Східної Азії та Тихоокеанського регіону постачали Європа і Америка (у приблизно рівних кіль­костях).

Основними чинниками формування рекреаційно-туристич­них потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:

• екзотична тропічна природа, велика кількість унікаль­них природних об'єктів;

• привабливість ділових поїздок в ці країни;

• розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);

• першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.

У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо ін­тенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6 % гостей регіону). Чималі рекреаційно-туристичні потоки спрямовували­ся до країн Меланезії (Фіджі, Нова Каледонія, Вануату, Соломо­нові острови тощо), Мікронезії (Гуам, Маршаллові острови, Маріанські острови тощо) і Полінезії (острови Кука, Французька Полінезія тощо), частка яких складала 4 %. Важливим факто­ром привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне – острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, «земний рай».

На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об'єднані Арабські Емірати і Ємен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політич­ної ситуації. Наприклад, у 1991 р. кількість прибуттів до країн Близького Сходу зменшилася на 10,3%; головна причина – війна у Перські затоці.

Близько половини країн формування рекреаційно-тури­стичних потоків до країн Близького Сходу належали до цьо­го ж регіону. 19 % туристів складали європейці, 18 % – меш­канці Східної Азії і Тихоокеанського регіону. Якщо проаналізувати потоки за країнами походження, то статистика вказує на лідерство в цьому аспекті Саудівської Аравії та Єгип­ту (разом ці країни забезпечували в середині 90-х рр. майже 22 % прибуттів до країн Близького Сходу). З інших регіонів ос­новні туристичні потоки йшли з Великобританії, Німеччини, Франції та США.

У Єгипті в 1993 р. кількість прибуттів знизилася на 33 % у порівнянні з попереднім роком, що пов'язується експертами з фактами нападів на іноземних туристів у цій країні. Подібна ситуація в 1990-і рр. спостерігалася в Йорданії.

Тим не менш, Єгипет та Йорданія залишалися серед основ­них рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єги­пет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький ту­ризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусуль­манські святині, до яких здійснюють ходж мусульмани з усіх куточків світу.

До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреацій­но-туристичні потоки 3,3 % загальносвітових у середині 1990-х років. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Проте країни Північної Африки в 1990-і рр. успішно розвивали недорогий масовий туризм, особливо на південному узбережжі Середземного моря.

Більшість країн-донорів рекреаційно-туристичних потоків в Африці належала до того ж континенту — Африки. У 1992 р. частка внутрішнього туризму зросла до 56 % загаль­ної кількості іноземних гостей, які прибували до країн «чор­ного континенту». Важливими туристоутворюючими країна­ми для регіону були Франція, Німеччина і Великобританія, громадяни яких складали в середині 1990-х рр. майже 20 % кількості всіх іноземних туристів в регіоні. Одним з головних чинників формування цих потоків з Європи до Африки було те, що вищеназвані країни колись володіли африканськими колоніями, і тому спільні епізоди в історії, спільні елементи у культурі, торгові та особисті (в тому числі родинні) зв'язки, які залишилися від колоніальної епохи, сприяли підтриму­ванню значної кількості поїздок з колишніх метрополій до ко­лишніх колоній.

45 % туристів в Африці приймали в середині 90-х рр. Ма­рокко і Туніс. Ще близько 10 % — решта країн Північної Аф­рики. .У Східній Африці лідируючі позиції в цьому відношен­ні посідали Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови та Зімбабве, які успішно використовували свої природні ресур­си. Мавританія і Сейшели, наприклад, спеціалізувалися на пляжному туризмі і створили першокласну готельну інду­стрію. На півдні Африки важливим туристичним центром бу­ла ПАР, завдяки високорозвинутій готельній індустрії та транспортній системі. В 1990-і рр. популярність турів до ПАР зростала.

Головним недоліком Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних потоків, був низький загаль­ний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, не­розвиненість інфраструктури.

Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдівська Республіка, М'янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-тури­стична індустрія в останнє десятиліття хоча й розвивалася, але значно повільніше, ніж, наприклад, у Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Хоча за період з 1970 р. по 1996 р. кількість прибуттів до регіону з метою відпочинку збільшила­ся в п'ять разів (з 900 тис. до 4,5 мли чол.), частка прибуттів, від загальної кількості їх у світі, коливалася в регіоні у цей період навколо 0,7 %. Важливою причиною такої низької популярності були збройні конфлікти, політична нестабільність (наприклад, у деяких провінціях Індії та Пакистану, у Шрі-Ланці тощо).

Найбільшим туристоутворюючим ринком для Східної Азії була в 1980-1990-і рр. Європа. З окремих країн найбільшу кількість прибуттів до Східної Азії забезпечувала Великобрита­нія. 34 % туристів до країн Східної Азії прибували в середині 1990-х рр. з США. 28 % складав внутрішньорегіональний ту­ризм. Регіональними лідерами з прийому іноземних гостей бу­ли Індія та Пакистан (дві третини прибуттів до Східної Азії). В цих країнах добре розвивався пізнавальний туризм. Шрі-Лан­ка, Мальдівська Республіка та деякі інші країни успішно спе­ціалізувалися на пляжному туризмі. Значно розвинулося на­дання послуг любителям гірськолижного спорту в Непалі, не кажучи про використання пізнавального туризму в цій країні, пов'язане з модою на буддизм у країнах Європи та Північної Америки. Як і в Африканському регіоні, у Східній Азії гальму­вали розвиток туризму недостатня розвинутість рекреаційно-туристичної інфраструктури, слабка транспортна система.

Основні тенденції розвитку туризму в другій половині XX століття.

• Орієнтація на задоволення потреб окремої особистості через посередництво туризму, спеціалізація та індивіду­алізація попиту в туризмі.

• Розширення географії туристичних подорожей. У цьому відношенні позитивну роль відіграють процеси спрощення прикордонного контролю та відміна візових режимів для громадян певних країн. Прикладом цього може бути Шенгенська угода 1985 р. про поступову відміну контролю на спільних кордонах королівства Бельгія, ФРН, Франції, Ве­ликого Герцогства Люксембург і Королівства Нідерланди. У 1990 р. вищеназваними країнами була підписана Кон­венція, згідно якої запроваджувались єдина віза для цих країн, єдиний візовий режим для третіх країн, скасовува­лись перевірки на внутрішніх кордонах Шенгенської зони, почалося обговорювання Шенгенської інформаційної сис­теми.

• Інтенсифікація відпочинку (активний відпочинок, самореалізація особистості під час туристичної подорожі).

• Розщеплення основної відпустки.

• Екологізація мислення, як у споживачів, так і виробни­ків туристичних послуг.

• Експансія виїзного туризму.

• Глобалізація міжнародного туризму.