2.5. Розвиток інфраструктури для подорожуючих і традиції гостинності в стародавньому світі

Подорож — це подолання простору. Образ «шляху-до­роги» недарма є метафоричним виразом життєвого шляху, труднощів та випробувань, які долає людина. Тільки пройшов­ши випробування, певний шлях, людина може досягти мети. І завжди людина намагалась полегшити свій шлях, свої тягарі. Для цього почали будувати перші дороги, що використовува­лись для перевезення людей та вантажів тваринами. Історики вважають, що перші дрожки з'явились у древній Месопотамії у IV тис. до н. е.

Однією з важливих причин будівництва доріг та прокла­дення морських та сухопутних шляхів була торгівля. Серед­земне море було перехрестям багатьох торгових шляхів, і міста, які знаходились на його узбережжі, процвітали. У залежності від виду основного товару, або країн - кінцевих пунктів шляху, з'явились такі назви доріг: «Дорога пахощів» (перетинала з півдня на північ весь Аравій­ський півострів, відкритий у II ст. до н. е.); «Великий шовковий шлях» (мав не тільки важливе торгове зна­чення, а й політичне; вздовж цього шляху були облаштовані караван-сараї, в яких подорожуючі могли відпочити.) Пізніше, у ІІІ-VІ ст. час­тина Великого шовкового шляху ви­користовувалась і як «Дорога пілігри­мів», по якій йшли будистські монахи із Китаю до Індії і назад.

Але найбільший захват виклика­ють римські дороги, їх будівництво по­чалося в 312 р. під час правління імпе­ратора Костянтина, який заснував нову столицю імперії — Новий Рим, який в подальшому перейменували на Конс­тантинополь (зараз Стамбул). Римські дороги будувались за всіма правилами інженерного мистецтва. Для доріг обиралися найбільш короткі відстані, незважаючи на різні перешкоди. В усіх населених пунктах вздовж доріг будувалися тротуари. Вони були завширшки 4 – 5 м, по узбіччях доріг встановлювалися дорожні стовпи – герми, на яких було вказано рік встановлення, ім’я правлячого імператора і відстань до найближчого міста. В Римській імперії була побудована мережа доріг, що покривала Піренейський, Апеннінський, Балканський півострови, Малу Азію, Близький Схід, Британію та Францію, Африканське узбережжя Середземного моря. В центрі цієї мережі доріг знаходився Рим. Саме з цієї обставини в античному світі з’явилось прислів’я: „Всі дороги ведуть до Риму”. Однією з найвідоміших доріг, яка збереглась до нашого часу, є Аппієва дорога. Це була перша кам’яна дорога, яка з’єднала Рим з Капуєю і Брундізі, її будували протягом 100 років.

Дуже важливим фактором розвитку подорожей був високий рівень безпеки комунікацій. У Давній Римській імперії хоча й існували розбійники, як на суші, так і на морі, проте досить ефективно діяло кримінальне законодавство, активно велася боротьба з розбійництвом. Рим підкорив собі величезні території, усі береги Середземного моря, половину Європи і Близького Сходу, і тому громадяни імперії могли пересуватися в межах цієї території, не боячись, що їм заподіють шкоду як чужоземцям.

Одним із найдавніших закладів, призначених для харчуван­ня подорожуючих, були таверни. Історичні джерела свідчать, що вони існували ще у вавилонському царстві II тис. до н. е. Тодіш­ні таверни користувалися дурною славою через низьку якість харчування, розведене вино, а також утримання «гнізд гріха».

Більш досконалими закладами для притулку подорожуючих можна вважати караван-сараї. На той час вони були справжні­ми готельними комплексами, які включали загін для верблюдів, приміщення для ночівлі людей і були обнесені кріпосною сті­ною. Зручності, які пропонувались подорожуючим в Азії, знач­но перевищували ті, на які можна було чекати в Європі. Навіть у часи розквіту Римської імперії небагаті мандрівники могли розраховувати тільки на зв'язку соломи і теплий бік свого ко­ня на постоялому дворі або в таверні.

Ще в І ст. до н. е. у Римській імперії виникли постійні дер­жавні подвір'я, які знаходились одне від одного на відстані дня їзди на коні. Вони, як правило, розташовувалися в містах і на головних шляхах, по яких пересувалися кур'єри та державні службовці з Риму аж до Малої Азії та Галії. Деякі багаті земле­власники Римської імперії будували на кордонах своїх володінь власні постоялі двори. В провінціях і у Римі з'явились перші го­телі, які складали цілий комплекс з садом, басейном у внут­рішньому дворі, залом для зустрічі високих гостей і окремими кімнатами. У римлян існувала певна класифікація готелів: для плебеїв — стабулярії, для патриціїв — мансіонеси. Цікаво, що власники давньоримських постоялих дворів, на відміну від по­дальших часів, були обмежені в таких громадянських правах, як право служити в армії, порушувати справу в суді, приноси­ти присягу і виступати у якості опікунів чужих дітей. Коротше кажучи, моральні засади будь-якої особи, що займалась цим біз­несом, автоматично ставились під сумнів. Римляни будували го­телі, щоб відшкодувати витрати на будівництво доріг. Якщо до­зволяли клімат і рівень достатку, подорожуючі возили з собою власні шатра, де ночували і харчувались.

Особливо славились римські банкети, які влаштовува­ла знать. Для заможних римських громадян організовувались своєрідні «ресторани» у трактирах; дуже попу­лярними був, наприклад, заклад римського трак­тирника Секвіля Локарта. Римські кухарі вва­жалися міською елітою і нагороджувались гучни­ми титулами. За часів правління імператора Адріана (117-138 р. н. е.) римські кулінари засну­вали на Палатинському пагорбі свою власну Ака­демію кулінарного мистецтва.

Ще з IV-V ст. н. е. в давньогрецьких містах з'явилися при­ватні та державні публічні лазні й купальні, де за певну плату клієнти могли користуватися приміщеннями для переодягання, приймати холодні та гарячі ванни, а також відвідувати кімнати з паром у чоловічих та жіночих відділеннях. Мешканцям Риму крім звичайних ванн з холодною і гарячою водою у термах нада­вались морські та цілющі ванни. За додаткову плату клієнту про­понувались послуги банного служителя, який крім миття натирав клієнта особливими есенціями, пода­вав йому різні ласощі та напої. Пізні­ше терми перетворилися у своєрідні клуби, в яких збиралась велика кіль­кість людей, тому їх будували велики­ми за розмірами.

Найбільшими у Римі були терми Каракали, побудовані у III ст. н. е. Крім традиційних складових ці тер­ми мали зали для спортивних занять. Головне приміщення було оточене ве­ликим двором з численними додатко­вими приміщеннями.

Відвідання терм у стародавньому Римі перетворилося із звичайної процедури очищення тіла в одну з форм дозвілля. Тобто публічні терми Рима виконували функ­ції спортивних, громадська-культурних і розважальних закла­дів. За часів правління Калігули (IV ст. н. е.) римські лазні працювали цілодобово. При термах були розкішні банкетні за­ли і кімнати для обідів, де влаштовувались інтимні зустрічі, ді­лові переговори, а також і багатолюдні бенкети, які проходили з таким розмахом, що уряд вимушений був прийняти закони, які обмежували розкіш і витрати римлян на їжу і вино.

В І-ІІ ст. н. е. у Римі були популярними подорожі з ме­тою оздоровлення. Цьому сприяло вивчення цілющих вла­стивостей природних джерел і місцевостей з унікальним кліматом, розвиток медицини і добрі, відносно безпечні до­роги. Завдяки цим чинникам з'явилися курорти. Одним із найдавніших курортів вважається Санкт-Моріц, де археологи знайшли залишки капітальних будівель на джерелах вуглеки­слих вод періоду бронзового віку. На місцях виходу цілющих джерел будувалися храми, а використання цілющої води става­ло елементом релігійного культу.

Географія курортів стародавнього світу була досить широ­кою. В Греції славились курорти в містах Епідавр і Кос, де зна­ходились найвідоміші святилища Асклепія, грецького бога меди­цини. Саме там була заснована Гіппократом у У-ІУ ст. до н. е. відома школа лікарів.

Також у стародавньому світі курортним регіоном вважався Єгипет, там лікували туберкульоз. Залишки курортів часів римського панування можна зустріти в районах сучасних ку­рортів Болгарії, Румунії, Югославії, Швейцарії, Австрії, Угор­щини, Німеччини, Франції, Туреччини. На північному заході гір Шварцвальд у Німеччині знаходяться термальні радонові джерела, саме тут з 220 р. н. е. розташовувався римський гар­нізон і великий курорт під назвою Цивитас Аврелія Аквензіс. У III ст. цей бальнеологічний курорт був зруйнований і знову почав функціонувати лише у XIV ст. під назвою Бадон, а у 1931 р. був перейменований у Баден-Баден.

Також популярними для римлян були курорти в районі Бу­дапешта. З І ст. до н. е. на цій території існувало римське по­селення Аквінкум, де функціонувало 5 військових і 6 публіч­них терм. Курорти також існували на узбережжі озера Балатон і Неаполітанської затоки. Найвідомішим кліматично-бальнеологічним курортом була Іск'я, описана у творах Стратона і Плінія Старшого. В курортних місцевостях будували свої вілли багаті римляни та імператори.

Удосконаленню інфраструктури для подорожуючих сприя­ли свята і видовища античності. У IV ст. до н. е. в давньо­грецькому місті Олімпія зародились Олімпійські ігри, які Поступово з культових перетворилися на великий унікальний захід спортивного і культурного життя не тільки Греції. Під час олімпійських ігор припинялись війни, і священний мир охороняв усіх учасників та гостей змагань.

В містах, де організовувались Ігри, розвивалась мережа різ­них послуг для гостей. Відновлювались публічні лазні, виника­ли тимчасові, або будувались постійні заклади харчування, розміщення та розваг.

Олімпійські ігри сприяли розвиткові культури, мистецтва і архітектури, бо супроводжувалися виставами артистів, співаків та музикантів. У 394 р. римський імператор Феодосій І заборо­нив Олімпійські ігри, у зв'язку з прийняттям римською імпе­рією християнства.

Величезного розквіту за часів Римської імперії набули різно­манітні свята та шоу, адже народ потребував «хліба та видовищ», а імператори не шкодували на це грошей. Театри, або, як їх називали, «місця для видовищ» у V-ІV ст. до н. е. існували майже у всіх грецьких містах, але найбільшої грандіозності театраль­не будівництво набуло за часів Риму. Афінський театр вміщував 17 тис. глядачів, натомість римський Колізей — 50 тисяч.

Вже в епоху античності стали з'являтися перші путівники та карти, які були орієнтовані по сторонам світу, розраховані на подорожуючих, що бажали ознайомитись з культурою, пам'ятками історії та архітектури інших країн.

Одним із перших путівників можна вважати опис семи чу­дес світу (Храм Артеміди в Ефесі; Колос Родоський; статуя Зевса в Олімпії, зроблена Фідієм із золота та слонової кістки; мавзолей у Галікарнасі; висячі сади Семіраміди у Вавилоні; Фароський маяк біля Олександрії та єгипетські піраміди). Цей опис склав грек Антіпатр із Сідону у II ст. до н. е.

В стародавньому Римі існували путівники, в яких не про­сто вказувався маршрут, але й описувались визначні місця, відмічались готелі та вказувались ціни. А карти були настіль­ки звичайним явищем, що їх як сувенірні малюнки зображува­ли на різних предметах, наприклад, келихах (на одному з та­ких келихів був зображений маршрут з Кадікса в Рим з відміченими постоялими дворами та відстанню між ними).

Мандрівники стародавнього світу могли користуватись кар­тами та описами різних країн, складеними їх попередниками. Ці описи можна розділити на країнознавчі та природно-геогра­фічні. Серед них найвідоміші:

• «Описи подорожі по Понту Евксінському» Аріана (І ст. н. е.);

• «Географія Клавдія Птолемея (II ст. н. е.), де узагальнені та систематизовані географічні та наукові дані його попе­редників;

• «Опис Елади» Павсанія (II ст. н. е.), який складався із 10 книг; в цьому описі мандрівники могли знайти докладні описи всіх міст і провінцій Греції, з назвами всіх доріг, міських площ та вулиць, там перераховувались всі храми та знамениті споруди; праця Павсанія мала велике значення, саме по ній історики вивчали стародавню Елладу, Пелопон­нес, взнали про втрачені твори античного мистецтва.