Нові індустріальні країни

Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна і модерні­зація сучасної системи міжнародного поділу праці створили сприятливі умови для динамічного розвитку деяких країн, які дістали назву “нові індустріальні країни” (НІК). За відносно короткий час вони створили значний промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії, різко збільшили промисловий експорт, посівши важливе місце у міжнародно­му поділі праці.

Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-ті роки сюди включали країни й території Східної Азії (Півден­на Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Ар­гентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азійська четвірка так званих “драконів” стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу росту світової економіки і найчастіше пов’язується з поняттям “нові індустріальні краї­ни”. 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з’являються НІК другого ешелону – Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі, третього – Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтен­сивна участь у міжнародному поділі праці, широке викорис­тання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.

З початком 90-х років друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного росту групою країн в Азії і світі взагалі. Однак, як згодом виявилося, їхні економі­ки не були готовими до таких різких змін. В 1997 р. в Таї­ланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула глибока фінансова криза, яка супроводжувалася обвалом котировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, різким падінням курсів національних валют. Серед причин кризи, крім значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових ринків, називались недорозвинутість фінансового сектору і його зарегульованість, недостатньо обачлива фінансова політика місцевих банків і промислових підприємств, яка привела до нагромадження непосильних короткострокових боргів, загальний “перегрів” економіки, штучно завищені котировки на бір­жах і ціни нерухомості, велика залежність експортних структур в деяких економіках регіону від імпорту комплектуючих матеріалів тощо. На сьогодні економічне становище у згаданих країнах стабілізується.

З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше при­стосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали не­від’ємною складовою міжнародного поділу праці. Про це свідчить їхня експортна спеціалізація. Основою експорту є виро­би легкої промисловості. Серед НІК виділяються держави, які займають провідні позиції на світових товарних ринках цих виробів. Гонконг посідає перше місце в світі по експорту одя­гу, Тайвань – перше місце по експорту взуття. До першої десятки найбільших експортерів товарів легкої промисловості входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остан­ня також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.

Вражаючих успіхів НІК Азії досягли в розвитку електро­технічної та електронної промисловості. Стрімкий розвиток цих галузей зумовлений не тільки залученням нових індуст­ріальних країн до наукомісткого виробництва, а насамперед прискореним розвитком подетального і поопераційного поділу праці на світовому рівні. Головну роль тут відіграють транс­національні компанії, які перетворюють цілі країни на своє­рідні цехи. Це можна проілюструвати на прикладі Малайзії, яка за порівняно короткий строк (майже 7 років) стала світо­вим виробником мікросхем і напівпровідників. Якщо на початку 70-х років у країні не існувало підприємств електрон­ної промисловості, то в 1988 р. їх налічувалося 225 з кількістю зайнятих понад 700 тис. чоловік. На початок 90-х років НІК вийшли на третє місце в світі (після Японії і США) з виробни­цтва електронного й електротехнічного обладнання. Вони поступаються США і Японії за обсягом продажу відповідних то­варів, але випереджають такі країни, як ФРН, Англія, Франція.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отриман­ня новими конкурентами перспективних технологій, новітньо­го обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індус­тріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійсню­ють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові дослідження. Показово, що в опублікованому в 1996 р. Всесвітнім економічним форумом, який базується в Женеві, рейтингу найконкурентоздатніших країн світу перші два місця посідають Сінгапур та Гонконг. До першої десятки входять також Тайвань і Малайзія.

Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефек­тивне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залу­чення транснаціональних корпорацій, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну полі­тичну й економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реаль­них обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успі­хи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.

Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвит­ку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхньо­го соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості голов­ними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.

Все це спонукає країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських ме­ханізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законо­давства.