“Спільний ринок” – Європейський Союз

У 50-х роках в більшості європейських держав були роз­винуті індустріальні господарства. їхній розвиток відзначав­ся динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Органі­заційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця між­народна організація об’єднала кам’яновугільну, залізорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% виплавляння сталі, 50% видобутку кам’яного вугілля в Західній Європі. Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Еко­номічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства – створити “спільний ринок”, забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар’єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, спри­яти пересуванню людей. Договір передбачав також проведен­ня єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усу­нення перепон для руху капіталів Європейського інвестицій­ного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Євроатом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, за­конодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комі­сія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів.

Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння у Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними позитивні результати євро­пейської інтеграції. З 1 липня 1968 року було запроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. вступив в силу Маастрихтський договір, згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовари­ство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, грома­дянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту – євро перейшли 11 держав ЄС. З 2002 р. з’являються і готівкові євро.

На сучасному етапі до Європейського Союзу входить 25 країн. У 1973 р. до нього вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. в ЄС вступила Греція, у 1986 – Іспанія і Португалія, у 1995 – Австрія, Швеція, Фінляндія. Останніми увійшли країни колишнього соціалістичного табору – Польща, Чехія, Угорщина, Естонія та ін. Схиляються до поступового входжен­ня до Європейського Союзу й фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР, в тому числі й Україна.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX – початок ХХІ ст. стала періодом поступової стабілізації основних галузей промисловості, зростання виробництва то­варів масового споживання, підвищення життєвого рівня на­селення. Масове застосування досягнень науки, інформації та комп’ютеризації надало економічному розвитку технотронного характеру. Людська діяльність все більше набуває духовного виміру. Фізична праця поступається місцем розумовій. Інду­стріальна епоха трансформується в постіндустріальну.

План Маршалла

Особливе місце в зовнішньоекономічній політиці США у післявоєнний період займала Західна Європа. Технологічні переваги і найбільш висока продуктивність праці, величезні прибутки корпорацій і держави дали США змогу фінансувати нові капіталовкладення як усередині країни, так і за її межами. Для соціально-економічної стабілізації своїх західноєвропейських союзників США прийняли програму "відродження Європи", яку було погоджено з великими монополіями та банками і проголошено держсекретарем США Дж. Маршаллом (1880—1959). Пізніше програму було названо планом Маршалла, за іменем її автора.

План передбачав виділення на визначених умовах позик і кредитів. У ньому погодились взяти участь 16 європейських країн (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція), які в липні 1947 р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. — Організація економічного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла було включено Західну Німеччину. У доповіді, представленій "комітетом 16", сума запрошених американських кредитів становила 29—30 млрд. дол. на 4 роки (1948—1951). Після розгляду доповіді у спеціально створених президентом США комітетах, суму кредитів урізали до 17 млрд. дол., а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд. дол. Однак 2/3 цієї суми дістались всього 4 провідним країнам: Великобританії, ФРН, Франції та Італії. Продовольство, паливо, мінеральні добрива становили 70 % допомоги. Одночасно з цим американський бізнес вигідно скуповував західноєвропейські підприємства.

Виконання плану передбачало низку жорстких обмежень, продиктованих США. Одержувачі кредитів мали відмовитись від націоналізації промисловості, надати повну свободу приватному підприємництву з гальмуванням розвитку конкурентних із США галузей промисловості, зняти обмеження імпорту американських товарів і знизити ввізні митні платежі, обмежити торгівлю із соціалістичними країнами, заборонялось вивозити товари, завезені зі США. Дотримання цих умов контролювала спеціально створена Адміністрація економічного співробітництва.

США, незважаючи на зазначені жорсткі обмеження, все ж сприяли створенню умов для відродження економік західноєвропейських країн, утримали країни Західної Європи від сповзання на соціалістичний шлях. У поєднанні зі здійсненням власних економічних програм план Маршалла допоміг післявоєнному відродженню економіки західноєвропейських країн. Він сприяв зростанню випуску продукції у базових галузях, розвиткові внутрішньоєвропейської торгівлі, скороченню дефіциту бю­джету і темпів інфляції, нарощуванню виробництва таких гостро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, шахтове, енергетичне, текстильне устаткування, калійні мінеральні добрива, нафтопродукти, транспортні засоби. Окупаційна влада США також надавала підтримку реформам ліберального спрямування.

Розгортання "холодної війни" привело до того, що план Маршалла став програмою сприяння країнам — учасницям американської військової допомоги. Він сприяв післявоєнному розколу Європи, формуванню військово-політичного блоку західних країн, посиленню "холодної війни" проти соціалістичних країн.

Функції Організації європейського економічного співробітництва були передані Північноатлантичному союзові (НАТО), а наприкінці 1951 р. функції Адміністрації з плану Маршалла — Управлінню взаємної безпеки. У Брюсселі було створено Бюро з питань військового виробництва з метою переведення промисловості на військові рейки. Таким був суперечливий підсумок економічної допомоги США західноєвропейським країнам, яка увійшла в історію як план Маршалла.

Довгостроковим наслідком цієї допомоги можна також вважати те, що елементи американської моделі економічного розвитку, застосовані з урахуванням національної специфіки, першими стали використовувати порівняно індустріально розвинуті держави Західної Європи, а також Японія, яка була у зоні окупації США. Сприйнявши економічні механізми, більш придатні для нової стадії розвитку, ці країни стали швидко розвиватися. Врешті-решт такий розвиток через 3—4 десятиліття після закінчення Другої світової війни привів до нової розстановки сил у світі. З розпадом СРСР сформувались два нових економічних центри, які збігалися за могутністю зі США, — Європейський Союз і група країн Південно-Східної Азії. Кожний з цих нових центрів не монолітний, у кожному з них є 2—3 країни, які ведуть боротьбу за лідерство. Проте в нинішніх умовах економічного розвитку Японія і багато країн Західної Європи обходять США за ВНП на душу населення.

Динаміка та структурні зміни світового господарського розвитку другої половини ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Після другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економічно розвинених країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду ко­лоніальної системи. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася струк­тура національних господарств. Важливими чинниками роз­витку світового господарства були розвиток науково-техніч­ного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфра­структура – комплекс галузей, що обслуговували світові еко­номічні відносини (транспортна система, мережа інформацій­них комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господар­ського розвитку характерним було посилення взаємозв’язків між усіма країнами та їхніми групами.

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економ розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характер­ною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, за­проваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері по­слуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефектив­ності використання палива зумовили повільні темпи розвит­ку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало зна­чення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сиро­винну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машино­будуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектрон­на та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впроваджен­ня досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайня­того в сільському господарстві. Посилилася концентрація ви­робництва. Сільське господарство перетворилося на індустрі­альну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національ­ного господарства економічно розвинених держав визначала­ся досягненнями науково-технічного прогресу, який активі­зувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: техноло­гічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. По­чали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З’явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології

За невеликий відрізок часу з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворен­ня індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з’явив­ся перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший ко­мерційний робот, яким керував комп’ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енер­гозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія – ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від на­родження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробниц­тво. У зв’язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижу­ються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направ­ляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості лю­дей появляється вільний час – величезне багатство і досяг­нення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійно­го використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були терито­ріальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лаборат, створені та фінансов держ і приватним капіталом для випуску нов. продукції.

Зросла економічна могутність монополі­стичних об’єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій – монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинених країнах була великим власником. їй належало 15–25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Нада­валися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурен­тоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації “старих”. Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення.

Велике значення у державному регулюванні мали подат­кові стимули: прискорена амортизація, зменшення податко­вих ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини.

Суть постіндустріального суспільства

Белл визначає постіндустріальне суспільство,як «суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти і підвищення якості життя, в якому клас технічних спеціалістів став основною професійною групою і, що саме важливо, в якому впровадження нововведень у все більшому ступені залежить від досягнення теоретичних знань. Постіндустріальне суспільство передбачає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають в якості консультантів, експертів або технократів».

Тобто, центральною ознакою «постіндустріального суспільства», за Беллом — це панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки «велика наука» перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її «великому бізнесу».

Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: «Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві».

Причини розпаду колоніальної системи

Розпад колоніальної системи після другої світової війни – одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Дру­гий, з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 pp., завершив деколонізацію півдня “чор­ного континенту”.

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Аф­риці, Латинській Америці. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте пе­реважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відста­вання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем еко­номічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладні­стю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою пере­важної більшості цих країн є низький рівень життя населен­ня, слаборозвиненість соц інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соц-економ розвиток, ніж в індустріальних країнах.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну від­сталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, не­відповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у вир-ві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпеч існування маси незайнятих потрібні великі клопоти, в той час як існує гострий дефіцит фінансів.

Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зрос­тання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Аме­рики та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів набула репутації “безнадійних”. У зв’язку з цим країни, що розвиваються, у 80–90-ті роки почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній, їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання бор­гу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом одержання засобів виробництва, технологій, “ноу-хау”, інженерно-консультаційних послуг, управ­лінського досвіду.

Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різни­ця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів наф­ти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо афри­канських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соці­ально-економічної та культурної відсталості. Це так звані найменш, розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йемен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут ста­новить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природ­них ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебува­ють у надзвичайно скрутному становищі.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінуван­ня натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початко­ва стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до значних проблем.

Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочен­ня державних асигнувань на охорону здоров’я, освіту, профе­сійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10–12 разів вища за показники розвинутих країн. 1\2 дорослих в Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчать­ся у вузах – лише 1,4% .

Світове співтовариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в червні 1999 p. лідери провідних індустріальних країн домо­вилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн. Згідно з цією ініціативою, буде списано 70 млрд. доларів США із загальної суми заборгованості більш як 30 кра­їн, яка складає майже 130 млрд. доларів. Окрім того, для забез­печення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу була підтримана пропозиція про продаж близько десятої час­тини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд. доларів.