Господарство розвинутих країн світу у 30-х роках

У другій міжвоєнній декаді в господарстві розвинутих країн відбулися важливі зміни, викликані завершальним ходом індустріалізації, економічною кризою та її наслідками. Держава в цей період стала одним із визначальних чинників економічного життя, брала на себе дедалі більші економічні функції. Почалася заміна ринкових структур, які розвалювалися під час кризи, державним регулюванням і навіть плану­ванням. Методи і мета державного втручання у національні господарства відрізнялися у різних країнах. У СРСР, наприк­лад, економічна політика стала взагалі антиподом ринкової. В індустріально розвинутих країнах справа не дійшла до по­вної ліквідації ринкових відносин, а ступінь державного ре­гулювання суттєво відрізнявся.

Сполучені Штати Америки. “Новий курс” Ф. Рузвельта. Економічна катастрофа початку 30-х років за своїми кіль­кісними показниками була у США не менш глибока, ніж у Німеччині. Однак у США ресурси для відновлення і подаль­шого розвитку господарства виявилися більшими. При цьому ступінь втручання американської держави в економіку був таким же, як і в Німеччині, проте мета державного втручання, наслідки втручання виявилися зовсім іншими.

Вихід з економічної кризи у США тісно пов’язаний з іме­нем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази обирався американським народом на цей пост. Програма ви­ходу із кризи відома під назвою “новий курс”. Фактично це передвиборна програма Ф. Рузвельта. Здійснювався “новий курс” упродовж 1933–1938 pp.

Перший етап чинності “нового курсу” тривав з 1933 по 1934 pp. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредит­ній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, при­пинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку бан­ківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредит­ним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Скла­довою частиною банківської реформи було страхування дріб­них і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості. Він передбачав запровадження у різних галузях проми­словості “кодексів чесної конкуренції”, які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, вста­новлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призна­чення кодексів – підтримка конкурентноздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сіль­ського господарства, спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ, серед інших заходів, передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів’я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтрим­кою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сіль­ськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності “нового курсу” (1935–1938 pp.) було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини. У ньому фіксувалося право робітників на об’єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. У тому ж році вперше в історії США вступив у дію за­кон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій ро­бітників. Закон заборонив використання дитячої праці.

Державне регулювання економіки у США успішно викори­стовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на еко­номічній теорії Джона Кейнса (“Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей”, 1936 р.). За його іменем державне регу­лювання отримало назву “кейнсіанство”.

Англія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 р. У багатьох галузях деп­ресію не було ліквідовано. Спостерігалися суперечливі тен­денції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній – прогрес, значний приріст продукції.

Сільське господарство Англії у 30-х роках відставало від промисловості. Воно перебувало у стані застою і лише на 35% задовольняло потреби населення в сільськогосподарській про­дукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Англійські хлібороби були не самостій­ними господарями, а лише орендарями. Вони платили ленд­лордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового врожаю. Вартість їхньої продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскіль­ки були незалежними господарями на своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля Англії дещо нормалізувалася, то зовнішня переживала значні труднощі в зв’язку з посиленням конкуренції з боку США, Японії, Німеччини. Хоча Англія до самої другої світової війни зберігала перше місце в світовій торгівлі, однак впритул до неї підходили США, які зуміли відтіснити її на друге місце в світовому експорті, значно поступаючись, правда, за розмірами імпорту.

Але особливо небезпечним для Англії виявився економіч­ний і політичний наступ фашистської Німеччини, яка швидко витісняла англійські товари в Західній і Південно-Східній Європі та Латинській Америці. Як і перед Першою світовою війною, англо-німецька конкуренція в основному проявляла­ся в області експорту товарів, насамперед готових промисло­вих виробів.

Наприкінці 1937 р. в Англії вибухнула нова економічна криза, яка привела до спаду виробництва (за 1938 р. випуск промислової продукції впав на 14%). З цієї кризи країні вдалося вийти лише в обстановці підготовки до нової світової війни, яка потребувала збільшення воєнного виробництва.

Франція. Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ американської, німецької, англійської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збері­галося дрібне виробництво, де було зосереджено близько 40% всіх промислових робітників. Загалом французька промис­ловість за рівнем механізації і продуктивності праці відста­вала від всіх провідних держав.

Не могло вийти зі стану кризи французьке сільське госпо­дарство. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс на 10%, однак цього було замало, щоб забезпечити країну хар­човими продуктами. Держава почала ввозити їх з-за кордону.

У Франції посилився процес концентрації фінансово-кре­дитних установ. До 1939 р. шість найбільших банків контро­лювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпора­ціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість, не­рідко за межами країни. Лише в 1936–1938 pp. з Франції вивезли 100 млрд. франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Похитнулася національна валюта. Знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалася емісія облігацій, інших цінних па­перів, скоротилися вклади громадян у банки.

Погіршувалося міжнародне економічне становище Франції, її питома вага в світовому промисловому виробництві знизи­лася з 7% в 1913 р. до 4% в 1938 р. Аналогічною була ситуація і в світовому експорті, де в результаті гострої конкурент­ної боротьби частка країни за період 1913–1938 pp. скоро­тилася з 7,2 до 3,7%. Франція, таким чином, поступалася не тільки США, Англії і Німеччині, але й Японії та Канаді.

Німеччина. Економічна криза призвела до кризи політич­ної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господар­ського життя.

На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавило будівельну індустрію.

Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Лозунг “гар­мати замість масла” став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За 1933–1938 роки вій­ськові витрати зросли з 620 млн. до 15,5 млрд. рейхсмарок. З метою стимулювання економічного росту вводилися податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні подат­ків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском папе­рових грошей. Щоб не допустити інфляції та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою. Почався посту­повий перехід до карткової системи розподілу. Це ще більше посилило масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було те, що всі підприємства були об’єднані в галузеві картелі і підпоряд­ковані Імперському міністерству господарства.

Нацисти встановили жорсткий контроль над ринком робо­чої сили та трудовими відносинами. Національні інтереси ставились вище інтересів окремих громадян. Було ліквідова­но профспілки. Вводилася загальна трудова повинність.

Напередодні другої світової війни в економіці було здійсне­но ще більш радикальні зміни. Приватна власність зберігала­ся, великі підприємці входили до складу керівництва держа­вою, вони ж керували галузевими і територіальними органа­ми управління.

Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ри­нок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Найкращі умови для розвитку отримали виробники металу, палива, хімічних речовин, але не готової про­дукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не ви­робники кінцевої продукції, які стоять найближче до спожи­вача, а виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфаб­рикатів (чавуну, сталі, коксу і т. ін.) почали визначати страте­гію розвитку німецької економіки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролю­валася. Зменшувалася залежність країни від імпорту.

Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів приско­рив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно його перевищено. Скоротилося безробіття. Однак в цілому економі­ка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний роз­виток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що пра­цювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військо­вих галузей. Економічна експансія замінювалася військовою, в результаті якої нацисти планували встановити свою гегемо­нію в Європі.

Японія як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929–1933 pp. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупа­ційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китай­ських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом – і в інших частинах Китаю. Війна набу­ла затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80% державного бюджету, що покривався за рахунок емісії папе­рових грошей.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робіт­ників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день продовжено до 14–16 год., заробітну плату зведено до мінімуму.

З великим напруженням працював в умовах війни аграр­ний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників – селян. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і не в повній мірі, продуктами харчування. У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу у краї­ни Південно-Східної Азії. Його обсяг лише в 1939–1941 pp. збільшився вдвічі. З такою торгово-фінансовою експансією

Японії не могли змиритися інші країни, насамперед США та Великобританія.

Отже, наприкінці 30-х років знову проявилися різкі проти­річчя між провідними країнами світу, насамперед Німеччиною, Італією, Японією, з одного боку, та США, Англією, Францією, з другого. Їхні причини коренилися у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих держав вирішити свої проблеми за ра­хунок інших.

Загостренню суперечностей між двома групами країн без­умовно сприяла економічна криза 1929–1933 pp., яка не лише призвела до краху фінансових систем, падіння виробництва, зростання безробіття, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої полі­тики останніх. Сильним дестабілізуючим фактором було існу­вання комуністичного режиму з його ідеєю “світової рево­люції”. Тому демократичні держави проводили свою зовніш­ню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітарних режи­ми: фашистський і комуністичний.

Не останню роль у розв’язуванні другої світової війни віді­грало економічне, технологічне й військове співробітництво між СРСР та Німеччиною, що розгорнулося після підписання Рапалльського договору. У ході цього співробітництва рейхсвер отримав можливість налагодити на території СРСР підго­товку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також приступити до проектування та виготовлення наступальних видів зброї (танків, літаків, отруйних речовин тощо), чого він не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу вищі офіцери червоної армії проходили стажування у штабах рейхсверу. На першому етапі другої світової війни Радянський Союз, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад та договір про дружбу й кордон, був фактичним союзником останньої. Цьому були прямі підтвердження – спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фін­ляндії і відторгнення від Румунії Бессарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт, що за 7 млн. марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на старопольські землі – усе це були спільні агресивні дії тоталітарних режимів.

Плани Дауеса та Юнга

План Дауеса — план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни.

У квітні 1924 р. американським банкіром Чарльзом Дауесом і британським міністром закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом було розроблено план економічного оздоровлення Німеччини, названий «планом Дауеса». У серпні того ж року його затвердила Лондонська міжнародна конференція.

План складався з трьох частин і мав на меті забезпечити сплату Німеччиною репарацій відновленням її господарства. Для цього, насамперед, потрібно було зміцнити німецьку марку і забезпечити виконання країною бюджету.

Умови «плану Дауеса»

Союзники виводять окупаційні війська з Руру

Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд марок за рік та збільшуючи до 2,5 млрд марок за рік у термін чотири роки)

Німецький державний банк має бути реорганізованим під проводом союзників

У джерела покриття репарацій мають бути включені прибутки держави за рахунок акцизних, митних та транспортних податків

США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн. марок).

У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

План Юнга (англ. Young Plan) — другий план репараційних виплат Німеччини після Першої світової війни, який замінив план Дауеса.

План передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд марок), скасування репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним з найважливіших наслідків прийняття Плану Юнга було дострокове виведення окупаційних військ з Рейнської області.

План був прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929—30, в якій брали участь Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Італія, Польща, Португалія, Румунія, Франція, Чехословаччина, Югославія і Японія. США офіційно не брали участь у роботі конференції, однак, будучи ініціатором плану Юнга, чинили тиск на учасників конференції, домагаючись прийняття цього плану. План був розроблений групою фінансових експертів на чолі з американським фінансистом Овеном Юнгом і відображав інтереси приватних, передусім американських кредиторів Німеччини.

У ньому, на відміну від «плану Дауеса», виплата репарацій передбачалася аж до 1988 р.: у перші 37 років Німеччина мала б щорічно сплачувати по 1988 млн. марок, а з 1966 р. протягом наступних 22 років по 660 млн. марок плюс платежі, дорівнюють сумі щорічних погашень державами-одержувачами репарацій.

При такому розрахунку, замість встановленої раніше загальної суми репарацій в 132 млрд. рейхсмарок вона скорочувалася до 113,9 млрд., і після сплати за перші 37 років твердої суми репарацій, вона могла бути скорочена або відстрочена у разі економічних труднощів Німеччини. Рішення Гаазької конференції, яка затвердила «план Юнга» були абсолютно нереальними.

На практиці план Юнга виконувався лише до липня 1931 (офіційно скасований в 1932). Однак його тяготи були використані націоналістичними політиками Німеччини для розпалювання в народі шовіністичних настроїв.