Господарство країн з перехідною економікою

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєнної відбу­дови. 50–60-ті роки стали періодом форсованої індустріалі­зації на основі екстенсивного розвитку. Економічна політика засновувалася на методах і механізмах, що використовувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Викорис­товувалися однакові інструменти впливу на господарське жит­тя. Були здійснені перетворення у трьох напрямках: націона­лізація промисловості, впровадження планової економіки, аг­рарні реформи.

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократич­на Республіка (НДР) мали сформований промисловий комп­лекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв’язків у 1950 р. існувало три групи країн:

1. найбільш розвинуті – Чехословаччина, НДР;

2. з рівнем удвоє меншим за цими показниками – Угор­щина, Польща;

3. СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 рази і більше відрізнялися від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру господарства та перетворення їх на інду­стріально розвинені. Протягом 50–60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало при­скорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках. Проте, головна увага тут приділилася галузям, що не були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівель­них матеріалів. У наступних десятиріччях в країнах “соціалі­стичного табору” розпочинається уповільнення темпів розвит­ку, а в деяких країнах (Польща, Угорщина, Чехословаччина) почали спостерігатися кризові явища в національних еконо­міках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва тут різко впали із 2,9% у 1981–1985 pp. до 1,8% у 1989 р. На­прикінці 80 – початку 90-х років усі східноєвропейські краї­ни опинилися в умовах глибокої соціально-економічної кризи.

Головними причинами різкого зниження темпів економічно­го зростання, а потім і глибокої економічної кризи у країнах регіону стала неефективність адміністративно-планового роз­витку та використання досягнень НТП, нераціональна струк­тура суспільного виробництва, висока енерго- та матеріало­місткість національного виробництва, низька продуктивність праці тощо.

З розпадом “соціалістичної системи” більшість країн, які туди входили, розпочали перехід від нежиттєздатного політизованого господарства до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку виробників і споживачів. Виходячи з цього, голов­ним напрямом програм та практики ринкових реформ у даних країнах є процес роздержавлення й приватизації. Знач­на увага приділяється подоланню монополізму й розвитку конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоеко­номічної діяльності, кардинально змінюється грошова, фінан­сово-кредитна та соціальна політика.

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як пере­хідне суспільство і водночас інтегрується політично й еконо­мічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Друга група – п’ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній еко­номіці у цих країнах.

Попередні оцінки показують, що зростання виробництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 p., щорічне збільшення ВВП становить 5–7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хор­ватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністич­ного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. З цієї загальної картини випадають країни СНД, в яких мова поки що йде лише про зниження темпів спаду виробництва. Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та ін. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це – загальна лібера­лізація господарської діяльності; забезпечення відносної ста­більності законодавства та передбачуваності змін у ньому; встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна полі­тика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.

Результатом такого комплексного підходу став процес ак­тивного відновлення інтенсивного внутрішнього капіталоутворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник уже перевищив дореформений, а в Словаччині – значно на­близився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо цього компенсується вагомими успіхами в залученні інозем­ного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і ста­новив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині – 22,7%, у Чехії – 27,7%, у Словаччині – 34,9%, а в 1995 р. у Словенії – 22%.

При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Че­хія), активно залучали капітал найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і поста­чання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвес­торів. В автомобільну промисловість цієї країни значні кош­ти інвестували такі ТНК, як Audi (Німеччина) – 530 млн. доларів, General Motors (США) – 283 млн. доларів і Suzuki (Японія) – 280 млн. доларів, а у сферу виробництва споживчих товарів – Unilever (Великобританія – Нідерланди) – 150 млн. доларів, що сприяло модернізації відповідних галузей. У Чехії такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легко­вих автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо. Зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експорто-спроможного виробництва миючих засобів компанією Procter & Gamble. У Польщі цей метод ефективно використано в трак­торному виробництві: Daewoo Corporation (Південна Корея) придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд. доларів.

Водночас, досвід центрально- та східноєвропейських країн з перехідною економікою показує, що конкретні засоби при­стосування підприємств до більш жорсткого ринкового економічного середовища використовуються залежно від того, які з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причо­му на перших фазах трансформаційного процесу підприємства (навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні мож­ливості) в переважній більшості випадків намагаються уни­кати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки най­частіше це пов’язано з болісними конфліктами інтересів все­редині самого підприємства (організації). Навпаки, переважа­ють намагання коригувати умови діяльності. Причому в бага­тьох випадках превалюють надії на використання методів державної підтримки, а також слабкостей недосконалої на початках системи законодавчого регулювання.

Так, під тиском національних виробників практично в усіх згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібераліза­цію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебу­вають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподар­ських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також за­проваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запрова­джувалося (1995 р.) додаткове 8-відсоткове мито на всі види імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий 20-відсотковий податок на імпорт споживчих товарів, а також системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп напоїв. Однак, не дивлячись на подібні кроки, протекціонізм та інші засоби державної підтримки в даних країнах застосовуються відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроекономічні механізми.

Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, при­чому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збережен­ня там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи. Швидке піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й не­державного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економі­ки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу насе­лення, то завдяки безпрецедентно високим темпам еконо­мічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загаль­ний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збіль­шився в 22,4 рази, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Всього за п’ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1993 р. склала близько 24% ВВП. Фахівці прогнозують, що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до 2020 р. стане чільною економічною потугою світу.

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію ін­дустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіче­ності, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Зага­лом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують “дух індустріальної цивілізації”. Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвину­тих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих тех­нологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді як у більш розвинених країнах відповідний показник становить до 20%.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як уста­леної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легіти­мації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завер­шена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни вже на власній основі.