4. Розвиток економічної теорії в Україні радянського періоду

Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначе­ний тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60-ті та криза 70—80-х і знову пері­од відродження, що розпочинається з другої половини 80-х років.

У 20-х рр. в Україні, де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема органі­зацію селянського господарства, якому не була притаманна «общинність» і яке спиралося на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знайшла підтримки.

Особливо це стосується аграрної її частини. Більшовицька агра­рна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для негайного створення комун та інших кооперативних форм. Ці ідеї пропагували Я. Гамарник, В. Чубар, Д. Мануїльський, 0. Шліхтер, Я. Яковлєв.

У робітничих колах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька партій, серед них УСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери соціал-демократичної партії В. Винниченко, В. Садовський, І. Лизанівський, а також лідери «боротьбистів» В. Блакитний, А. Шумський та інші вказували на те, що для соціалі­стичних перетворень не наспів час — не створено виробництво, яке могло б забезпечити умови соціалістичного розподілу.

Ще напередодні жовтневих подій про це писав М. Туган-Барановський, наголошуючи у своїй праці «Соціалізм як позитивне вчення» на тому, що умови для соціалізму може створити лише ринковий механізм, який бере на себе всі функції з регулювання суспільних потреб, узгоджує попит та пропозицію. Він указував, що соціалізм, який прийде на зміну нерозвиненому капіталізмові, при­речений на диктат та суспільні злидні.

Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що, на їхню думку, призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який спроможний буде замінити саморегулюючу силу ринку.

Вони звертали увагу і на те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а націоналізація та, головне, колективізм у земле­робстві, призведуть до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею та вмінням людей.

1918 р. було створено Українську Академію наук, де М. Туган-Барановський очолив соціально-економічний відділ.

Він уважав за необхідне, щоб для вивчення закономірностей роз­витку суспільства провадились дослідження в галузі соціології, ста­тистики, теоретичної економії і наполягав на прикладному характері таких щодо окремих галузей та сфер економічного життя.

З його ініціативи 1918 р. було створено Інститут економічної кон'юнктури (він став його першим директором), який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку та опрацювання рекомендацій щодо соціально-економіч­ного стимулювання. Після смерті Туган-Барановського 1919 р. ін­ститут очолив М. Птуха, а згодом — К. Воблий, Р. Орженцький.

Рекомендації цього інституту базувались на досягненнях світової економічної думки в галузі економічної теорії і спочатку були спря­мовані проти економічної програми більшовизму, на розробку плану самостійного розвитку України (створення української коо­перації, власної валюти та ін.), а згодом, коли більшовизм став реальністю, — на створення наукової концепції планування, систе­ми фінансів, єдиної системи української сільськогосподарської коо­перації.

Праці М. Туган-Барановського, О. Челінцева базувалися на ідеї сімейно-трудового селянського господарства, організаційні засади якого визначалися на підставі неокласичних підходів.

План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запро­ваджений у життя в роки непу, включав розробки українських уче­них. За основу було взято концепцію О. Челінцева, який створив наукову програму розвитку кооперації (споживчої, кредитної, збу­тової та ін.).

Кооперацію Челінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і розглядав як нову форму розвитку, що зберігає принцип особистої заінтересованості. Він був проти твердження, що коопе­рація має лише готувати передумови для націоналізації, указував на те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з огляду на майбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє пом'якшенню недоліків ринкових відносин.

Ці положення були визнані В. Леніним, який прийняв коопера­цію як форму, що не суперечить тезі про соціалістичну, суспільну власність.

На початку 20-х рр. українська наукова думка розвивалася в різ­номанітних напрямках. 1920 р. було засноване Товариство економі­стів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воб­лий. Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., які займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного госпо­дарства.

Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовую­чи її на створення концепції єдиної української господарської сис­теми, побудованої на засадах економічної відкритості та саморегу­лювання.

У теоретичних розробках тієї доби обстоюється думка про регу­люючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення останніх в економічних відносинах тільки до системи натурального та трудового (вартісного) обліку. Указується на те, що держава має орієнтуватись на ринок та ринкові показники. Критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування за умов, коли немає загальних ціннісних орієнтирів, коли ціна перетворюється з катего­рії ринкових відносин на категорію обліку. Замість цього пропону­валась ідея плану-прогнозу.

У цей час українська економічна думка досягла високого науко­вого рівня і була в авангарді світової економічної думки. Праці €. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, Л. Яснопольського, О. Чаянова, О. Челінцева та інших здобули світове визнання.

Так, праця Слуцького «Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад економіки» (1926), у якій ішлося про пси­хологічні засади раціональної економічної поведінки суб'єкта, на півстоліття випередила дослідження в цій галузі, які велись на За­ході. Іншу його працю «Накопичення випадкових причин як дже­рело циклічних процесів» (1927) було присвячено проблемам моде­лювання економічних коливань на довгостроковий період. Вона справила величезний вплив на розвиток зарубіжних економічних досліджень.

Теорія економічних кон'юнктур М. Туган-Барановського стала підставою теорії «довгих хвиль» М. Кондратьєва.

Усі ці теорії широко використовували і розвивали далі на Заході.

Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край роз­витку економічної науки в Україні, перетворила її на складову ра­дянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо в сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.

Розпочинається боротьба більшовизму за чистоту ідеології.

Уже з 30-х рр. змістом наукових досліджень стає доведення пе­реваг економічної політики, що будується за «класовим принци­пом». Прикладний аналіз спрямовується на розробку принципів нормування та регулювання цін, податкової політики, формування фінансово-кредитної системи.

Усі ці дослідження були просякнуті ідеями планування, директивності, централізму, виключали принципи саморегулювання, хоча й визнавали існування товарно-грошових відносин.

Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до «офіційних» і мо­гли завжди розраховувати на визнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін.

Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певні наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутво­рення, планування товарообороту (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.

Певних успіхів було досягнуто в теорії господарського розра­хунку на державних підприємствах. І хоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише як обліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, що насправді допускалось їх використання як регуляторів у вироб­ничій сфері.

Тоді ще можна було знайти в економічній літературі певні фор­мулювання, що суперечили офіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболєв, Л. Діц та інші вказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропорції розвитку, дефіцит за надвиробництва тощо), на можливість переродження кредитної системи у державно-фінансову, на неправомірність тотального пла­нування за існування різних форм власності. Ці вчені вказували, зо­крема, на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі. Однак їхні справедливі передбачення були нещадно розкритиковані економістами-«марксистами».

Особливо запеклою була боротьба ортодоксальних марксистів із так званою волобуївщиною, котру оголошено було «проявом націоналістичних настроїв» в економічній думці.

М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі з пропагандою переваг са­мостійного економічного розвитку України, зазначаючи, що імпер­ська політика Росії сприяла спотворенню природного розвитку про­дуктивних сил України, постійно пристосовувала її економіку до суто російських потреб. Він указував на те, що Україна має достат­ній потенціал, щоб інтегруватися у світову господарську систему самостійно, а не через російську економіку. Зрозуміло, що Волобуєв був визнаний «ворогом народу».

На першій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів було також визнано ворожими «неонародницькі» ідеї О. Чаянова і О. Челінцева та зупинено реалізацію їхнього плану аграрних реформ. Згодом було оголошено «ворожими» ідеї М. Туган-Барановського, Є. Слуцького та ін.

З цього часу економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.

Її відродження починається тільки в 60-ті роки.

Саме в цей час виходять з друку праці українських учених І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін­ших, які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політич­ної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають но­вих шляхів вирішення ЇЇ проблем.

Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Еко­номічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціаліз­му тепер розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».

Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напря­мках: розширюються їхні об'єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв'язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.

З'являється багато фундаментальних праць щодо проблем розви­тку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.

Саме в цей час з'являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.

У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільно­сті та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.

Повернення української економічної теорії в лоно світової еко­номічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, ко­трі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відроджен­ня теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.