logo
МЕТОДИЧКА

3. Неоінституціоналізм

Третій етапрозвитку інституціональних теорій асоціюється з напрямом, який називаютьсоціально-інституціональним, або щенеоінституціоналізмом. Він припадає на 60-80-ті роки ХХ ст. Ці теорії є намаганням поєднання економічної теорії з соціологією. Соціально-інституціональний напрям представляють американці А. Берлі, В. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Коуз, Дж. Б’юкенен, французи Ж. Фурастьє і Ф. Перру, швед Г. Мюрдаль та деякі інші сучасні економісти, соціологи і політологи. Ці дослідники ставлять під сумнів як кейнсіанські рецепти вирішення економічних проблем, так і універсальність “вічних” законів класиків і неокласиків. На противагу цим положенням вони обстоюють першорядність соціальних відносин, сфери обміну і споживання, форми організації ринку, морально-етичні відносини між людми. Головну роль в економічному житті вони відводять таким інституціям, як держава, велика корпорація, профспілки тощо. До цього напряму відносяться також теорії, що грунтуються на визначальній ролі техніки і технології у соціально-економічному розвитку суспільства (теорії індустріального суспільства, стадій економічного зростання і т.ін.).

Враховуючи зростаючу роль корпорацій (американська назва акціонерних товариств), А. Берлі висунув теорію “демократизації капіталу”, в якій виголосив революцію у відносинах власності. Всі акціонери, частка яких в населенні США та інших розвинутих країн значно зросла, стали співвласниками капіталу і отримувачами прибутку. Звідси Берлі робить висновок, що в цих країнах встановлюється “народний капіталізм”. В цей же час з‘являється теорія“людського капіталу”,під яким розуміють знання, здоров‘я, навички і здібності людини, які зумовлюють зростання продуктивності праці і майбутньої віддачі для тих, хто робить інвестиції у свій виробничий потенціал.

Спираючись на процес відокремлення власності на капітал від використання капіталу, А. Берлі і Д. Бернхем розробляють теорію “управлінської революції”. Згідно з цією теорією наймані управлінці-менеджери стають “довіреними народу”, керуючись в своїй діяльності не гонитвою за прибутком, а інтересами суспільства. Тобто обгрунтовується ідея про втрату капіталістами-власниками влади над виробництвом, яка переходить до уповноважених народом менеджерів.

Поява теорії “держави загального благоденства”грунтується на ідеї про те, що в сучасній розвинутій країні держава бере на себе відповідальність за забезпечення кожному жителю гідного людини життєвого рівня. Автор теорії американський економіст П. Самуельсон стверджує, що держава стає надкласовим інститутом, який враховує інтереси всіх класів, прошарків і груп, перерозподіляючи доходи на користь бідних і тим самим сприяючи формуванню переважаючого в суспільстві середнього за достатком класу.

Американський економіст Г. Мінз був автором теорії “колективного капіталізму”, трьома складовими чинниками якої були:“дифузія власності”,“революція в доходах”і“управлінська революція”. Основний акцент Мінз робить на ролі великого бізнесу в сучасному суспільстві. Велика корпорація визнавалась таким соціальним інститутом, який репрезентує не інтереси капіталістів-власників, а інтереси суспільства, набуваючи функції соціальної відповідальності. Держава допомагає гармонізувати інтереси корпорацій (монополій) з інтересами суспільства засобами регулювання цін, дивідендів тощо.

Бурхливий розвиток НТР в 50-60-ті роки ХХ ст. спонукав ряд вчених-суспільствознавців до розробки технократичних теорій, в яких технічний і технологічний прогрес розглядались як фактори, що привели розвинуті країни до статусу “індустріального суспільства”.Останнє, на думку американців Дж.-К. Гелбрейта і В. Ростоу, має високорозвинуте промислове виробництво, домінуючу роль міст, єдиний внутрішній ринок, поглиблений професійний розподіл праці, розвинуту систему загальної освіти, спільні ідеали тощо. Розвиваючи цю ідею, Дж.-К. Гелбрейт малює картину“нового індустріального суспільства”,серцевиною якого стає велика корпорація з її “техноструктурою” (інженери, вчені, адміністратори й кваліфіковані робітники). Саме техноструктура, (“білі комірці”) перебирає на себе найбільшу владу в суспільстві, діючи в інтересах всього народу для досягнення “спільних соціальних цілей”. Пізніше, в своїх працях другої половини 70-х років (“Економічні теорії і цілі суспільства” та “Вік невпевненості”) Дж.-К. Гелбрейт трохи переглядає концепцію, висунуту в книзі “Нове індустріальне суспільство”. Він, зокрема менш оптимістично оцінює прогресивність намірів великих корпорацій, розробляючи програму реформ, яку визначає як“вимушений соціалізм”. В цій програмі пропонувалась націоналізація військової промисловості, посилення елементів централізованого планування, запровадження прогресивного прибуткового податку тощо.

Теорію “стадій економічного зростання” американського економіста і соціолога В. Ростоу можна розглядати як один з варіантів теорії “індустріального суспільства”. На противагу марксистській періодизації розвитку людської цивілізації, В. Ростоу визначає п‘ять стадій економічного зростання: (1) “традиційне суспільство” (аграрна економіка з примітивною технологією), (2) “перехідне суспільство” (поява машинного виробництва і банків), (3) стадія “зрушення”, або “зльоту” (швидкий розвиток економіки й високі темпи економічного зростання на базі машинного виробництва), (4) стадія “руху до зрілості” (темпи економічного зростання перевищують темпи зростання кількості населення, що забезпечує стале зростання добробуту людей), (5) “суспільство високого масового споживання”, або “індустріальне суспільство” (найвищий рівень добробуту і споживання).

Ці п‘ять стадій В. Ростоу визначив в 1960 р., а вже в 1976 р., в новій редакції своєї праці “Стадії економічного зростання” він вводить в свою схему шосту стадію – стадію “пошуку нової якості життя”, або “постіндустріального суспільства”, в якому провідним сектором економіки стає сфера послуг.

Ростоу стверджував, що основними в світі є два типи суспільства: “традиційне” (докапіталістичне) і “індустріальне” (розвинене ринкове). Вчений підкреслював, що СРСР відстає від США на цілу соціальну епоху, і що з вступом в стадію “індустріального суспільства” “комунізм напевне зачахне”. Він розглядав комунізм як “хворобу перехідного періоду”, як один з можливих шляхів переходу до “єдиного індустріального суспільства”.

Подальшим розвитком концепції В. Ростоу можна розглядати теорію “постіндустріального”, або “інформаційногосуспільства”американського соціолога Д. Белла. В постіндустріальному суспільстві сфера послуг за своїм обсягом починає переважати сферу матеріального виробництва, в економіці з‘являється більше узгодженості, вищий рівень загального добробуту; суспільством починають управляти вчені; інтелект та інформація набувають значення найбільших цінностей суспільства.

Широкого поширення в 60-70-ті роки набуває теорія “конвергенції двох світових систем”. Розробники даної теорії стверджували, що з розвитком капіталізму і соціалізму в надрах обох систем з‘являються і посилюються схожі риси, в той час як відмінності поступово відмирають. Це зумовлене тим, що характер виробництва, розвиток науки, культури, техніки й технології відбуваються в контексті єдиного для всіх країн загальноцивілізаційного процесу. Такі прихильники теорії конвергенції, як Дж.-К. Гелбрейт, П. Сорокін, В. Ростоу, Я. Тінберген, Р. Арон, А. Бергсон та деякі інші західні вчені вважали, що капіталізм і соціалізм з часом зійдуться через проникнення ринкової системи в планову, і навпаки – планової в ринкову.

Можна простежити тісний зв‘язок між теорію конвергенції і теоріями “індустріального” та “постіндустріального” суспільства, так як основні характеристики останнього є присутніми в проектах майбутнього змішаного (конвергованого) суспільства.

Американський економіст Рональд Коуз, з одного боку, підхопив і розвинув ідеї кембріджської школи, а з іншого, - в своїх дослідженнях широко використовував інструментарій інституціонального підходу. Його вчення охрестили коузіанською революцією в теорії прав власності. Коуз повернувся до проблеми “зовнішніх ефектів”, привернув увагу до стимулюючих ефектів, що є притаманними для прав власності, з їх впливом на ділове життя. В праці “Проблема соціальних витрат”, яка принесла професору чиказького університету нобелевську премію за 1991 рік, Коуз кидає виклик припущенню Пігу про односпрямовану природу екстерналій (зовнішніх ефектів). Той, хто палить цигарки, вказує Коуз, може не заподіяти екстерналії, якщо інші не наблизяться до нього. Забруднювачі струмка не створять екстерналії, якщо нижче по течії не буде жодного людського поселення. Коуз наголошує на обопільно-зворотній природі екстерналій і не погоджується з висновком Пігу про необхідність втручання держави у розв’язання даної проблеми.

Коуз аргументував своє твердження, розглядаючи наступний приклад з забрудненням повітря. Фабрика задимлює прилеглу житлову територію. Цей “ефект переливу” дійсно дає цій фірмі певну вигоду. Тим не менш, по мірі зростання обсягів виробництва граничні вигоди від забруднюючої повітря діяльності фабрики зменшуються, тому що віддача від зростаючих обсягів виробництва, як правило, падає. Граничні витрати цього забруднення представляють екстерналію, заподіяну виробничою діяльністю фірми, і в грошовому виразі репрезентують додаткові витрати, створені на кожному рівні виробництва додатковими викидами диму. Очевидно, що кількість диму прямо залежить від обсягів виробництва.

Згідно Коузу, необхідно просто надати законні права власності одній з інших сторін. Якщо власники житлових будинків на прилеглій до фабрики території отримують права на чисте повітря і якщо дозволено вільний обмін, фірма може купити у сусідніх мешканців право на забруднення їх території. Вона буде хотіти робити це до тих пір, поки надприбутки, отриманні завдяки забруднюючій діяльності, будуть перевищувати додаткові витрати на грошові компенсації сусіднім мешканцям. Граничні вигоди (додаткові прибутки від забруднення) будуть у фірми падати, а граничні витрати (від зростаючих обсягів забруднення) – зростати. За певного обсягу виробництва фірмі стане невигідним купувати права на забруднення. Але якщо фірми отримають права на забруднення, можна застосувати точний аналіз. Власники домівок в цьому випадку купують у фірми “регреси забруднення”, але тільки до тієї межі, коли їх граничні витрати зрівняються з граничними вигодами. Ця межа співпаде з тією точкою, в якій фірмі стане невигідним далі купувати дані права. Це і є головною ідеєю теореми Коуза: в умовах, коли транзакційні витрати на торгування та домовляння нічого не коштують, наділення правами юридичної відповідальності будь-якої з сторін не має ніякого значення. Певний рівень рівноваги між обсягом виробництва і похідним від нього рівнем забруднення буде існувати, не зважаючи на те, хто є власником повітря – фірми чи споживачі.

Теорема Коуза проголошує, що позитивні і негативні побічні ефекти не потребують втручання держави у тих випадках, коли (1) права власності є чітко визначеними, (2) залученою є невелика кількість людей, (3) вартість транзакції (оборудки) є дуже малою. За таких обставин роль уряду має бути зведеною до заохочення домовленості між зацікавленими особами і групами. Так як на перший план виходять економічні інтереси сторін, то домовленість між ними дає можливість знайти прийнятне розв’язання проблеми екстерналій шляхом перемов. Право власності визначає ціну побічного ефекту, створюючи альтернативні витрати для обох сторін. Тому у них виникає нагальна необхідність знайти шляхи розв’язання проблеми зовнішніх ефектів.

Вагомим внеском у розвиток неоінституціоналізму стала теорія суспільного вибору, яку в 60-х роках ХХ ст. запропонував американський економіст Джеймс Б’юкенен. Він дійшов висновку про певну взаємозалежність між політичними і економічними явищами, застосовував економічні методи при вивченні процесів політичного життя. При дослідженні цих процесів, на думку Б’юкенена, як і при вивченні всіх інших сфер людської діяльності, де може постати проблема вибору, плідним може виявитись врахування принципу раціональної економічної поведінки людини. Політика – це той же обмін. “Політика, - писав Б’юкенен, - є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну”. Щоправда, політична і ринкова системи мають різні структури. Ринок означає добровільний обмін товарами, в той час як в політиці є примус: громадяни мають сплачувати податки в обмін на певні суспільні блага. Ці блага споживають всім суспільством в цілому. Між ринковим і політичним обміном є суттєва різниця: його учасники мають різну мету. Ринку є притаманним взаємовигідний обмін, тоді як для політики характерні різні погляди і переконання; урядові чиновники не завжди переймаються суспільними інтересами і міркуваннями добра й справедливості. Чиновників можна розглядати як звичайних споживачів чи підприємців, які не упустять шансу максимізувати не суспільну, а власну вигоду. То ж політичний процес прийняття рішень нагадує різновид ринкової угоди за принципом "ви мені - я вам". Ви мені – голоси на виборах, я вам – вигідні закони, ліцензії тощо.

Політиці бракує взаємовигідного обміну. Звідси робиться висновок про наявність політичної нерівності, зумовленої економічними причинами. Це нерівність в отриманні і достовірності інформації, це прийняття чиновниками усіх гілок влади рішень, що сприяють їх переобранню, виникнення феноменів популізму і лобізму як форм задоволення чиновниками власних інтересів за рахунок інтересів суспільства в цілому.

Виходом з цього становища може стати реформування політичної системи, зокрема впровадження в політику ринкових відносин. Б’юкенен пропонує запровадження в життя принципу одностайності. “Одностайність, - писав він, - досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку”.