6.Новітні тенденції в теорії і практиці соціал – демократії

Розгалужена система соціальних гарантій, розбудована в розвинених країнах світу наприкінці 70-х років , дала підстави стверджувати про досягнення в них “соціально–демократичного консенсусу”.

Протягом двох останніх десятиліть ХХ ст. відбувається певна еволюція соціал–демократичних моделей “змішаної економіки”. Її причиною стала боротьба, що розгорнулася між двома течіями в світовій економічній думці – соціал–реформізмом і консерватизмом (неоконсерватизмом). Останній почав завойовувати передові позиції в ситуації, коли провідні західні економіки постали перед необхідністю чергової структурної перебудови. Ідеї широкомасштабного втручання держави в економіку, її соціалізації почали поступатись неокласичним концепціям, зокрема теорії монетаризму. В ряді країн Заходу на зміну соціалістичним і соціал–демократичним урядам приходять політики, які сповідують відверто неокласичні (консервативні) цінності, основою яких стають реприватизація підприємств державного сектора, згортання соціальних програм, орієнтація населення своїх країн на те, щоб кожен працездатний громадянин розраховував переважно на себе, а не на доброчинність держави. Наприклад, лідер Консервативної партії Великобританії М.Тетчер, яка після перемоги на виборах 1979 року стала Прем‘єр–Міністром, заявила, що вона “покладе край соціалізму на британських островах”. Монетарна політика “залізної леді” , яка отримала назву “тетчеризму”, почала демонструвати відчутні позитивні результати: британська економіка зростала високими темпами, було приборкано інфляцію, продукція вітчизняних виробників стала конкурентоспроможною, зросли рівень і якість життя британців. Вони тричі обирали М.Тетчер главою свого уряду.

На цьому посту її змінив ще один Прем‘єр–консерватор - Джон Мейджор. Знаходячись в опозиції протягом такого тривалого часу, британські лейбористи зрозуміли, що вони не мають право не враховувати раціональні елементи неокласичної теорії і практики. Творче запозичення багатьох консервативних принципів допомогло лейбористам наприкінці ХХ ст. повернутись до влади і успішно продовжувати курс своїх опонентів на відродження економічної могутності своєї економіки, підвищення міжнародного авторитету країни, яка в часи дотетчерівського правління лейбористів скотилась до розряду аутсайдерів Великої сімки за основними економічним показниками.

Останній паризький конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу свідчить про те, що провідні соціал – демократичні партії здатні творчо відреагувати на виклики новітніх часів і трансформувати свої теоретичні платформи та економічну політику, виходячи не з якоїсь абстрактної “вірності традиційним принципам”, а з прагматичних міркувань щодо ефективності економічного і соціального розвитку держави.

Підсумовуючи більш як столітню історію соціал–демократичної теорії і практики, треба віддати їм належне за такі безперечні досягнення, як скорочення робочого дня, підвищення реальної заробітної плати, рівня та якості життя, дифузія власності і забезпечення прав співвласності на підприємствах, практичний досвід державного регулювання економіки, соціалізація функцій держави, політична та економічна демократія. Починаючи з ХVІІІ конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу (Стокгольм 1989р.), вплив соціал–демократичного руху поширився на міжнародну економічну діяльність, сприяв створенню та розвитку міжнародних економічних структур, які контролюють процеси інтернаціоналізації світової економіки, її глобалізації в сучасних умовах.