А. Сміт як фундатор класичної школи

Адам Сміт(1723-1790), видатний шотландський філософ і економіст небезпідставно вважається одним з фундаторів політичної економії, тому що першим зібрав воєдино і систематизував наукові елементи попередніх доктрин. Сміт використовував дуже широкий підхід, в якому економіка була тільки однією з складових частин його аналізу суспільства й людини. Його відношення до економічної організації суспільства у великій мірі визначалось його вірою в “природній закон”, тобто у те, що за умов “природного порядку” (вільної конкуренції) складними взаємовідносинами людей в процесі їх господарської діяльності керує “невидима рука”, маючи на увазі, що економічне життя людей підпорядковується законам, що соціальна організація і правова інфраструктура мають відповідати цим законам, а не вступати з ними у протиріччя.

Книга Сміта “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була першою повномасштабною працею з політичної економії, яка містила теорії виробництва і розподілу, і крізь призму цих теорій розглядала попередню економічну теорію і практику. Сміт зосередився на економічному зростанні, роблячи висновок, що його мотором є поділ праці, який веде до збільшення обсягів виробництва, технічного прогресу і навіть нагромадження капіталу. За Смітом, розподіл праці вимагає необхідність обміну, а також має свої межі, які зумовлені розміром ринку. Обмін відбувається тому, що його кожній людині підказує особистий інтерес в бажанні мати товари, вироблені іншими. Ще одним фактором економічного зростання Сміт вважає нагромадження капіталу, і в основі цього, на його думку, є заощадливість. Для того щоб зростання успішно відбулось, в суспільстві має бути відповідне соціальне, інституціональне і правове середовище, тому Сміт виступає за “очевидну і просту систему природної свободи”, за якої кожну людину в її прагненні реалізувати свій особистий інтерес “невидима рука” веде до задоволення інтересів всього суспільства, хоча це і не входило у плани окремої особи. Таким чином встановлюється гармонія інтересів індивіда і суспільства в цілому. Сміт повністю покладався на систему вільної конкуренції, яка, на його думку, мала здібність до саморегуляції, а також до найоптимальнішого розміщення економічних ресурсів. Певна річ, Сміт відстоював економічну політику laissezfaire, але він також визнавав необхідність втручання держави, наприклад, у випадку встановлення захисних мит для новонароджених галузей, а також для виконання державою таких функцій, як безпека, правопорядок та деякі суспільні роботи.

Окремо від своєї моделі економічного зростання Сміт також розглянув мікроекономічні питання. Для примітивного суспільстві застосовував трудову теорію вартості, а для капіталістичного – теорію витрат виробництва, визначаючи ними ціни товарів. Ренту визначав ціною, а не навпаки. Сміт висунув ряд концепцій для пояснення заробітної плати, включаючи теорію прожиткового мінімуму. Прибутки, стверджував він, будуть з часом падати завдяки конкуренції і зростаючим труднощам у знаходженні прибуткових сфер інвестування капіталу.

Сміт також аналізував різні системи політичної економії, піддав критиці меркантилістів і фізіократів, зробив суттєвий внесок у розвиток теорії міжнародної торгівлі. Більше чверті своєї праці “Багатство народів” Сміт присвятив дослідженню державних фінансів, в рамках якого він висунув свої знамениті принципи, на яких має засновуватись система оподаткування.

Не зважаючи на те, що в своїй “Історії економічного аналізу” Й. Шумпетер стверджував, що книга “Багатство народів” не містить жодної аналітичної ідеї, принципу чи методу, які б були абсолютно новими в 1776 році (тобто на час першої публікації книги), праця Сміта, тим не менш, була великим досягненням завдяки здібності автора зібрати воєдино і об‘єднати в струнку і логічну систему основні політекономічні ідеї, розрізнено висунуті багатьма його попередниками. Головною науковою заслугою Сміта було те, що він зробив перші кроки на шляху до створення теорії оптимального ефективного розміщення ресурсів за умов вільної конкуренції. Крилатим став вислів: “До Сміта була економічна дискусія, а після Сміта почали дискутувати з питань політичної економії”.