logo search
Методичка Культура КУНАШЕНКО 2

Обліково-фінансовий факультет Кафедра українознавства

Культурологія

Методичні рекомендації

ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ «КУЛЬТРОЛОГІЯ» для студентів денної І заочної форм навчання напрямів підготовки «МЕНЕДЖМЕНТ ОРГАНІЗАЦІЙ», «МЕНЕДЖМЕНТ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»

Миколаїв

2013

УДК 17.023.36

ББК 71К

Друкується за рішенням ради навчально-методичної комісії обліково-фінансового факультету (протокол № 10 від «21» червня 2012 р.)

Укладач:

О.В. Кунашенко – канд. пед. наук, асистент кафедри українознавства, Миколаївський національний аграрний університет

Рецензенти:

О.В. Господаренко −

кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, стародавньої та середньовічної історії Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського

Н.Г. Шарата −

кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства Миколаївського національного аграрного університету

© Миколаївський національний аграрний університет, 2013

ЗМІСТ

Передмова………………………………………………………….

4

Модуль І. Вступ до дисципліни. Сучасні підходи до понять «культура», «нація», «національна культура»…………………..

5

Модуль ІІ. Первісна культура. Культура цивілізацій Стародавнього світу. Витоки та історичні умови виникнення традиційної української культури………………………………

59

Модуль ІІІ. Культура епохи Середньовіччя. Формування індивідуалізованих рис української культури та зовнішні впливи на них……………………………………………………..

120

Модуль ІV. Культура епохи Відродження. Оформлення та сучасні вияви традиційної української культури. Сучасна українська культура: становлення і розвиток…………………..

164

Загальні вимоги та рекомендації до виконання самостійної роботи……………………………………………………………….

229

Теми рефератів……………………………………………………

229

Загальні вимоги до написання та захисту рефератів…………..

231

Теми контрольних робіт для студентів заочної форми навчання……………………………………………………………

233

Модульні тести……………………………………………………

235

Питання до іспиту (заліку)………………………………………

245

Глосарій…………………………………………………………….

249

Список рекомендованих джерел ………………………..……….

284

ПЕРЕДМОВА

Загальновідомим є той факт, що кожен народ, зберігаючи свої неповторні традиції та культурні надбання, створює власну самобутню культурну систему. Передусім слід зауважити, що яскраве втілення етнічних традицій залежить від того, що на культуру даного народу мають позитивні впливи культури сусідніх народів. Наша держава відрізняється від інших країн тим, що протягом століть зазнавала негативного впливу з боку держав, які вели агресивну політику. Саме тому національне самовираження нашого народу відрізняється від інших культур – пройшовши складний історичний шлях у боротьбі за національне самовираження.

Досить часто цінність культури якого-небудь народу та її роль у загальній світовій культурі заявлені в історії, але дані, які дійшли до нас, не розкривають багатство духовної культури країни. Причини для цього можуть бути різні: нерозгадана писемність чи пам’ятки письма просто не мали інформації про духовне життя. У цих випадках дані і висновки про рівень духовного розвитку певного народу доводиться шукати серед пам’яток матеріальної культури і мистецтва.

Прагнення до гармонії створює загальні цінності людства. В історії культури загальними є людські цінності, характерні для всіх народів світу. До них належать духовні явища, які виражені в таких абстрактних поняттях, як істина, краса, добро і свобода. В історії певних народів різні лише конкретні форми їхнього прояву, але прагнення їх виразити – є мета кожної культури. Це те, у чому формується духовність людини. Таким чином, духовність – це система загальнолюдських цінностей, які формують культуру. Але оскільки духовна культура кожної цивілізації, будь-якої історичної епохи і кожного народу складається на основі уявлень про істину, добро, красу і свободу, вони також повинні входити в поняття духовності.

Культурно-історичні явища кожного народу є самобутніми і неповторними, які у комплексі складають загальний вияв ціннісних надбань усього людства. Цінність культури залежить від внеску кожного народу до загальної скарбниці культурних надбань.

З огляду на це набуває актуальності вивчення і дослідження історії української культури як невід’ємної частини культури загальнолюдської.

Модуль І. Вступ до дисципліни. Сучасні підходи до понять «культура», «нація», «національна культура».

  1. Функції культури, їх визначення.

  2. Методи дослідження культури.

  3. Культурологічні школи (суспільно − історична школа, натуралістична школа, соціологічна школа, символічна школа.

  4. Концепції культури (еволюційна концепція культури, аксіологічна концепція культури, концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичні коловороти), соціологічна концепція, формаційна концепція культури, суть ігрової концепції, концепція «осьового часу», теологічні концепції культури).

  5. Основні аспекти проблеми походження людини.

  6. «Подолання смерті» і проблема походження мови.

  7. Поняття і суть національної культури.

  1. Функції культури, їх визначення.

Коли говорять і пишуть про функції якогось предмета, явища, то мають на увазі коло його впливу, межу призначення.

Поняття функції запозичене культурологами та соціологами(Б.Малиновським і Г.Спенсером )із біології ,хоча його уперше застосував Готфрід Лейбніц. Функція є і цінність, і користь різних феноменів. Вони, функції, є технологіями здійснення життєдіяльності людини.

При бажанні можна сказати, що культура загалом і в кожному конкретному випадку виконує єдину функцію задоволення. Зигмунд Фрейд намагався обмежитися двома основними функціями – користі та насолоди. Він вважав, що завдання культури – захищати людину від природи та регулювати стосунки між людьми. Зигмунд Фрейд мав рацію в тому, що зародження культури пов’язане з обмеженнями природної індивідуальної волі(табу). Людина з природного стану переходить у культурний саме завдяки заборонам і встановленню життєрегулювальних норм. Але після того, як суспільство почало розвиватися, функціональна роль культури розширилися.

Розглянемо сучасні функції культури.

Усі функції є фундаментальними властивостями культури, що певним чином проявляються в будь-який час у кожній культурі.

  1. Методи дослідження культури і її структура.

Відтоді як культура стала об’єктом активного дослідження неодноразово велися дискусії про те, як і якими методами її вивчати. Проблема методу – це, почасти, пошук ключа, здатного відчинити двері у світ культури. Зважаючи на складність і важливість цього питання, розглянемо його в історичній ретроспективі.

Метод (з грецьк. methodosпрослідковування, слідування) розглядається як шлях пізнання, котрий прокладає дослідник до свого предмета. Він є порівняно плановим засобом досягнення конкретної мети, певною мірою способом пошукової дії, визначення, тлумачення. Зазвичай, метод передбачає наявність об’єкта, розробленої системи дослідницьких операцій, технології застосування, критеріїв оцінок, таблиць, тобто інструментального набору, за допомогою якого вивчають об’єкти, отримують і перевіряють отримані дані. Вчення про метод має давню історію, своїми коренями воно сягає античності й актуалізується в Новий час. Біля витоків методології наукового пізнання стояли англійський філософ Ф. Бекон (1561–1625 pp.) і французький філософ та математик Р. Декарт (1596–1650 pp.).

Філософ Френсіс Бекон обґрунтував емпіричний (від грецьк. етреігіа – досвід) метод вивчення природи, за котрим основа істинного знання – тільки досвід.

Винятково важливий внесок у методологію наукового пізнання зробив Рене Декарт. Він першим дав визначення наукового методу та став засновником раціоналізму (від лат. rationalis –~ розумний). Основним у пізнанні він вважав не досвід, а розум –раціональне суворо логічне, математичне міркування.

Пізніше з’ясувалося, що фізичний світ дійсно підпорядкований математичній думці, але світ соціокультурний ніяк до неї не належить. Це першим помітив італійський учений Джамбатист Віко (1668–1744 pp.), який увів у науку історичний (компаративний) метод дослідження. За його допомогою він намагався довести, що всі народи розвиваються паралельно, проходячи послідовно три стадії розвитку – божественну, героїчну й людську. Так він формулює ідею єдності історії та культури, а також орієнтує науку на вивчення культури. Ця думка набула розвитку в працях німецького культуролога Йоганна Гердера (1744–1803 pp.), який пов’язує її з методом класифікації.

Важливий внесок у методологію наукового пізнання вніс Георг Гегель (1770–1831 pp.). Він спробував запровадити

універсальний, діалектичний метод дослідження, за допомогою якого намагався зрівняти природу й ідею (культуру). На думку Г. Гегеля, діалектичний метод є абсолютним.

Важливу роль у вирішенні методологічних проблем вивчення культури відіграв ще один німецький філософ –В. Віндельбанд (1848–1915 pp.). Він запропонував розглядати природничі й історичні методи як однаково необхідні та рівноправні моменти пізнання. Та при цьому потрібно зважати на те, що природничі науки спираються на «номотетичні» поняття – номотетичний метод, а історичні –на «ідеографічний метод». Одні оперують поняттям «закон», інші – «цінність», одні шукають загальні закономірності (науки про закони), інші – особливі історичні факти (наука про події), одні вчать про те, що завжди є, інші – про те, що було тільки одного разу. Ці методи, за оцінкою вченого, рівнозначні, але з позицій культури – цінність ідеографічного методу більша.

Під впливом релігійних ідей про єдність людства, керованого Богом, еволюційної теорії Ч. Дарвіна та ш. у XIX ст. багато дослідників суспільства й культури активно використовують еволюційний метод. До його прихильників належать О. Конт, Г. Спенсер, Л. Морган та ін. Влучну характеристику еволюціонізму дав соціолог і культуролог Пітирим Сорокін. Він звернув увагу на спроби дослідників–еволюціоністів віднайти споконвічні закони, стадії, фази соціокультурного розвитку, визначити стабільні історичні тенденції. Дехто зображав ці тенденції як пряму лінію, хтось – як спіраль, деякі ж учені – як хвилясту лінію розгалуження з невеликими часовими поверненнями до вихідного положення. Майже як і в біології, еволюціоністи диференціювали й інтегрували переходи від простого до складного, від низького до високого, від менш досконалого до більш досконалого.

Принципово новий підхід до вивчення культури запропонував російський дослідник Микола Данилевський (1822–1885 pp.) в антиреволюційній моделі розвитку культури. Еволюційність (однолінійність) культури він замінив на полілінійність її розвитку. Ці методологічні ідеї М. Данилевського пізніше були підхоплені О. Шпенглером і А. Тойнбі.

Німецький соціолог і культуролог Макс Вебер (1864–1920 pp.) звернув увагу на важливу особливість методів наук про культуру, котрі, на відміну від методів природознавства, не лише описують явища, але й актуалізують процедуру розуміння. Світ явищ культури може бути опанований за допомогою методу «пояснюючого розуміння», який пояснює, що немає однозначних стандартів. Дослідник суб’єктивно конструює світ, вимірює його своїми оцінками, уявленнями, своєрідно інтерпретує та тлумачить.

У XX ст. в дослідницькому середовищі спостерігається критичне ставлення до еволюційного методу. На передній план виходять аналіз причиново–функціональних зв’язків і умов виникнення культур, а також їх зумовленість різними факторами. Провідним у культурологічних і соціологічних дослідженнях стає функціональний метод. Його актуалізація стала можлива завдяки зусиллям англійського дослідника культури Броні–слава Малиновського (1884–1942 pp.), який закликав розуміти культуру як продукт і процес, як засіб досягнення мети, тобто інструментально, чи функціонально.

Учений наполягав на подоланні розриву між теоретичними уявленнями про культуру та накопиченим емпіричним конкретним матеріалом, закликав створити єдине синтезоване теоретичне уявлення про культуру, сформувати єдину наукову теорію. Ідеться також про подолання розбіжностей у номотетичних та ідеографічних дисциплінах. Так учений намагався об’єднати різні методи дослідження, насамперед, соціологічні та психологічні.

Американський соціолог Талкот Парсонс (1902–1979 pp.) спробував створити компромісну концепцію соціокультурного розвитку, поєднуючи еволюційний і функціональний методи аналізу. Спираючись на ці два методи, він розробив теорію, згідно з якою суспільство розвивається еволюційним шляхом і відповідно до його сходження посилюється функціональна диференціація. Так був утворений структурно–функціональний метод. На його ґрунті потім з’явився структурний метод (К. Леві–Строс, М. Фуко та ін.), який, на думку його авторів, можна визначити як розгляд усієї духовно–творчої діяльності людини з позиції загальнолюдських універсалів, загальних форм або структур, які визначають буття людини.При всьому розмаїтті методів дослідження культури, їхній суперечливості, все ж таки у культурології зародилися тенденції оптимального сполучення різних підходів до аналізу культури. Значний внесок у вирішення цього питання належить Леслі Уайту. Він вважав, що в культурі існує три чітко розмежованих і виділених процеси, яким відповідають три способи їх інтерпретації:

часовий процес – хронологічну послідовність окремих подій вивчає історія;

формальний процес – це явища в позачасовому, структурному та функціональному аспектах, що дає змогу нам уявити про структуру й функції культури;

формально–часовий процес – дає нам уявлення про часову послідовність форм.

Ці процеси вивчаються за допомогою історичного, функціонального й еволюційного методів. Леслі Уайт вважав, що не можна перебільшувати ролі жодного з цих методів і їх слід використовувати системно. Так він обґрунтував системний метод дослідження культури, котра розглядається як цілісна, високої складності система різних елементів. Ця система вивчається на всіх рівнях, за допомогою багатьох методологічних засобів.

Складність раціональної інтерпретації культурних смислів, їхня поліфонічність впливають на існування різних версій культурології. Ці труднощі є закономірними, а методи їх подолання пов’язані з появою синергетичного методу. Синергетика (засновники бельгієць І. Пригожий та німець Г. Хакен) формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем, відкриває нові принципи управління, що базуються на правильній організації незначних за силою впливів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної впорядкованості. Застосування цього методу вмотивовує визначення як гносеологічної бази культурології гуманітарного підходу, котрий допускає суб’єктивність інтерпретації соціокультурних феноменів, неможливу за критеріями науковості природничих досліджень.

Однак універсального методу культурологічного аналізу не існує й тому в межах одного культурологічного дослідження використовуються декілька методів, які доповнюють один одного.

  1. Культурологічні школи.

Основні школи й течії в культурології ХХст. були засновані на базі попереднього знання, традиційних і нових наук. Прагнучи відкрити найпотаємніші витоки культури, пізнавати її сутність, багато видатних представників цих галузей знань стали претендувати на створення загальної теорії культури, власної культурології.

Різні погляди на культуру, що відображають складність цього поняття, не позбавляють завдання створення самостійної науки − культурології, не менш розробленої та престижної, аніж науки. Таке завдання вперше було поставлено відомим американським культурологом-антропологом Леслі Уайтом. Він намагався обґрунтувати необхідність нової галузі знання, заклав деякі теоретичні основи культурології, стверджуючи, що вона є більш високим ступенем пізнання людини, ніж решта наук. Також велику увагу в розвитку культури він приділяв символам як суто «технологічним» і «енергетичним» характеристикам цивілізації. З огляду на ці погляди Л.Уайта на культуру, вони вважаються доволі специфічними, та і його, як «хрещеного батька» нової науки, не слід суворо « прив’язувати» до жодної зі шкіл, які з’явилися до середини ХХ ст.

Загалом, можна виділити, чотири культурологічні школи: суспільно-історичну, натуралістичну, соціологічну й символічну.