Концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичні коловороти).

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, пов’язані з дослідженням динаміки(історії)культури. Предтечею цього напряму був Джамбатіста Віко, який розподілив історію людства на три епохи - епохи богів, епоху героїв і епоху людей. Під час першої епохи, зважаючи на стан варварства, люди обожнювали природу,тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами та нормами, а формами правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім’ю, в якій зростає роль батька, як необмеженого монарха серед членів сім’ї, а формою правління стає монархія чи аристократична республіка. Епоха людей − це зрілість людського роду,де стосунки між індивідами регулюються совістю,розумом і обов’язком, тому й форма правління відповідна-демократія,заснована на визнанні громадської та політичної свободи. Сягнувши високого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу, бо цей період Д.Віко характеризував як «друге варварство».

Детальніше ця концепція ( вона ще має назву « історико-типологічний », або «локальний» підхід) обґрунтована в працях М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін. Історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних одне від одного соціокультурних типів. У праці «Росія і Європа» Микола Данилевський викладає типологію культури – вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський , аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як «сумнівний » тип). Учений передбачав становлення одинадцятого типу – слов’янського.

Джерелом кожної культури, на думку М.Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх «життєвих сил», а її самобутність трактується на особливостях душі народу. Взаємини між народами нездатні змінити ні душі, ні національних особливостей народу. Тож, виступаючи проти європоцентризму, він підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій ототожнювати лише зі Сходом, або Азією. Кожний культурно-історичний тип, виникаючи з «етнографічного матеріалу», входить у період розвитку та розквіту, після чого занепадає і гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, людство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, котру виклав у книзі «Занепад Європи» Освальд Шпенглер. Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі.