1.Особливості культури Італійського Відродження.

Італійське Відродження характеризується послідовністю процесу духовного розкріпачення, виходом з–під влади церкви (як економічно, так і політично – саме цей процес отримав назву секуляризації), піднесенням у всіх сферах художньої творчості, появою нових жанрів у мистецтві (та й, власне, мистецтва в сучасному значенні цього слова). Італія справедливо вважається батьківщиною культури Відродження. Саме тут ця культура вперше заявляє про себе фактом появи книги прозових есе та ліричної поезії Данте Аліґ’єрі «Нове життя¹¹, цього першого в Європі літературного твору, виданого національною мовою.

Через перехідний характер епохи Відродження хронологічні межі цього історичного періоду встановити досить важко. Якщо спиратися на ознаки (гуманізм, антропоцентризм, модифікація християнської традиції, відродження античності), то хронологія виглядатиме так: Проторенесанс (XII–XIV століття), Раннє Відродження (XIV–XV століття), Високе Відродження (XV–XVI століття). Найбільш повно межі Відродження означилися у Флоренціїта Римі. Мілан, Неаполь і Венеція також пережили цю епоху, але не так інтенсивно.

Чому в культурі й естетиці Відродження була присутня така чітка орієнтація на людину? Із соціологічного погляду, причиною незалежності людини, її самоствердження стала міська культура.

У місті більше, ніж будь–де, людина відкривала переваги нормального життя. Це відбувалося тому, що жителі міста були більш незалежними, порівняно із селянами. Спочатку міста населяли справжні умільці, майстри, адже вони, покинувши селянське господарство, думали прожити лише своєю ремісничою майстерністю. Поповнювали кількість містян і люди заповзятливі. Реальні обставини примушували їх покладатися тільки на себе, формувати нове ставлення до життя.

Важливу роль у формуванні особливої ментальності відігравало й просте товарне виробництво. Відчуття господаря, котрий і отримує, і розпоряджається прибутками сам, безумовно також сприяло формуванню особливого незалежного духу перших жителів міст.

Італійські міста зазнали бурхливого розвитку не тільки через вказані вище причини, але й унаслідок активної транзитної торгівлі. Суперництво навіть було однією з причин роздробленості Італії. У VIII–IX століттях Середземне море знову стає місцем зосередження торгових шляхів. Усі мешканці узбережжя одержували від цього зиск. Особливу роль в збагаченні міст відігравали хресні походи (перевезення величезної кількості людей виявилася вельми вигідною справою).Отже, міська культура створювала нових людей, формувала нове ставлення до життя, атмосферу, в якій народжувалися великі ідеї та великі твори. Ідейно все це робилося на елітарному рівні. Нове світовідчуття людини, що народжувалася, потребувало світоглядного опертя. Античність і була таким опертям. Не випадково до неї звернулися мешканці Італії, адже цей «чобіток» у Середземному морі понад тисячу років тому населяли представники античної (римської) цивілізації, що загинула.

Уся культура цього періоду зайвий раз доводить, що Відродження в чистому вигляді, не існує. її мислителі вбачали в античності те, що хотіли. Тож зовсім не випадково особливій інтелектуальній розробці піддався в цю епоху неоплатонізм. Античний (власне космологічний) неоплатонізм не міг не привернути уваги відродженців ідеєю еманаі\ії (пояснення походження світу через витікання творчої енергії з божества).

Бог стає ближчим до людини. Він мислиться пантеїстично (Бог сумістився зі світом, він його одухотворяє). Тому-то світ і вабить людину. Осягнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає одним із головних світоглядних завдань епохи Відродження.

Систематична, наполеглива праця, виконання обов’язку в межах своєї мирської професії – найвище завдання людини, можливе матеріальне благополуччя не є метою, не повинне слугувати для розваг і розгульного життя, а дає тільки відчуття задоволення від власної обираності та є знаком власної бажаності Богу.

Той, хто наполегливо й сумлінно працює – зростає в очах Бога, навіть якщо він низького походження, а посада зовсім проста, а той, хто недбайливо – чернь в очах Творця, ким би він не був, справжня християнська віра трактується як безкорисливе устремління до добра за допомогою старанного та ретельного виконання своєї роботи. Так протестантська Реформація заклала духовні основи нового типу працівника й культури праці, засновані на ревному, добросовісному виконанні роботи як вищого боргу, без яких неможливе високоефективне виробництво.

Нове потрактування релігії як безпосереднього зв’язку людини з Богом, сильний удар по оплоту феодалізму – католицькій церкві, – затвердження свободи совісті як невідчужуваного надбання особи, захист етичної цінності праці й освячення ділової заповзятливості тощо є найважливішим внеском Реформації в становлення ранньобуржуазної культури. Вона, не проголошуючи жодного соціально–політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства, не здійснюючи ніяких наукових відкриттів, змінила свідомість і відкрила нові духовні горизонти людини.

Вступ у нову епоху супроводжувався свого роду революцією в духовному житті Західної Європи. Це два явища в культурі XIV–XVI ст. – Ренесанс і Реформація. Здавалося б, між ними мало спільного. Ренесанс – це відродження античної спадщини, мирського начала. Реформація являлась оновленням церкви і супроводжувалась сплеском глибоких релігійних почуттів. Проте об’єднує їх те, що вони зруйнували стару середньовічну систему цінностей і формували новий погляд на людську особистість.

Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи усі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено загальноєвропейськими і локальними історичними умовами.

У XIV – XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно – грошові відносини. Однієї з перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справи, орієнтованих не тільки на внутрішній, але і на зовнішній ринок.

Складання нової культури було підготовлено і суспільною свідомістю, змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово – промислового і фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвою практикою цих соціальних прошарків із їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих спроможностей і широких можливостей. Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім’ї, повага співгромадян, слава в пам’яті нащадків.

Цей процес мав поряд із власне історичними і историко – культурні передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення спадкоємного зв’язку з високорозвиненою культурою античності. У культури Відродження були і середньовічні корені − світські традиції міської, народної, лицарської культури.

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько – раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд . Він лише частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно–схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304–1374), письменник Дж. Боккаччо (1313–1375) – хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну від забобонів середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити систему освіти: ввести в неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури і філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не заперечували релігії, хоча сама по собі церква і її служителі були об’єктами глузувань. Скоріше, вони прагнули сполучити дві шкали цінностей.

У своєї “Сповіді” Петрарка писав, що аскетична мораль християнства очищає душу, але не менше важливе й усвідомлення цінності земного буття, успадковане від греків і римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху насамперед в апології красоти світу і людського тіла, плотської любові.

Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483–1520), Леонардо да Вінчі (1452–1519), Мікеланджело Буонарроті (1475–1564) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна красота зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.

Людина з її земними пристрастями і бажаннями з’явилася й у літературі. Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Як і філософи, письменники намагалися створити гармонію двох начал, або, принаймні, їх зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели про сластолюбців чергуються з трагічними розповідями про самовіддану любов. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані земні риси, але і земні почуття підняті до небесної гармонії.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407–1457) і Л. Альберти (1404–1472) вважали накопичені знання, що допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов’язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві: “Шляхетність – немов якесь сяйво, що виходить від чесноти й опроміняє її володарів, якого б походження вони не були. ( З “Книги про шляхетність” Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)

Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підкоряє індивідума цілому. Це був час титанізму, що проявився й у мистецтві, і в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені Мікеланджело, і самого їхнього творця – поета, художника, скульптора. Люди, подібні до Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької одноплановості, абсолютизації точки зору на суть мистецтва і літератури Ренесансу.

“Естетика Ренесансу,– пише А. Ф. Лосєв,– базувалася на людській особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно і бурхливо заявляла про права людського суб’єкта і потребувала його звільнення – і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі матеріального. Але естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого не було в наступній естетиці буржуазно – капіталістичного світу: вона знала і відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб’єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму на всю нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму дав у XVIст. Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи. Герої Шекспира (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою власну недостатність і свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко пронизує всю суть творчості Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється лише в цілу гору трупів, тому що така страшна, нічим нескорима й убивча самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, – підтверджує Лосєв, – колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного індивідуалізму дав нещадну критику цього абсолютного індивідуалізму, хоча тільки в XIX і XX ст. стали розуміти вся його обмеженість і неможливість.

Лосєв приводить і інші приклади, з іншої області людських знань епохи Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно – пише він, – засновані зовсім не на висуненні вперед суцільної людської особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та й усієї тієї планети, на якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові. Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді нерухомої Землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до утрати свого земного тяжіння і маси. Хіба це стихійне самоствердження людської особистості?

А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно–капіталістичної формації. Він тільки її підготовляв, і притім несвідомо, незалежно від себе. Культура приватної власності і культура виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса починалася, але вона тут була ще занадто молодою і наївною, і вона усе ще ставила над усе красоту людської особистості, красоту людського тіла і піднесену картину космічних просторів. Надалі, після Ренесансу, цей юний і гарний індивідуалізм, прекрасно і чесно відчуваючий свою обмеженість, буде прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього зовнішнього і від усього живого, у своїй жорсткості і жорстокості, у своїй нелюдськості до усьому навколишньому.