logo
Методичка Культура КУНАШЕНКО 2

1. Релігійний світогляд епохи Середньовіччя. Репрезентація основних культурологічних моментів даної епохи.

Термін «середньовіччя» виник в Італії в XIV–XVI ст. у колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Древньої Греції і Древнього Риму, старалися відродити її. «Середніми віками» вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на древню, середньовічну і нову. Середньовіччя в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплює час від краху Західної Римської імперії в V ст. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV–XVI століть), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі зв’язують не з усім періодом, а з V–XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха – Відродження, що охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Оцінка середніх віків в науці мінялася. Гуманісти епохи Відродження (саме ввели термін) і просвітники XVIII с. (Дідро, Вольтер, Монтеск’є) називали їх «темними віками», писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю, загубились багато які досягнення культури, але водночас у сферу культурного розвитку було залучено нові народи, зародилися національні культури.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом всього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 після завоювання турками–османами її історія перервалася.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На розвалині Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки – сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами – феодалами (феод – назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, що виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами і панами, і всередині класу феодалів (принцип «васал мого васала – не мій васал»). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздрібненості. Селяни, яких пригноблювали, не припиняли боротьби в різних формах – від втечі в міста до великих селянських воїн і повстань. Виникають самостійні міські комуни, вони стають опорою королівської влади. З’являється новий клас – міська буржуазія (власне саме слово «буржуа» утворене від німецького «бург» – місто). Відповідно, виділяють і основні періоди:

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмітні ознаки: корпоративність і панівна роль релігії і церкви. Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі соціальних станів (соціальних прошарків). Людина за народженням належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним таким станом були пов’язані своє коло політичних і майнових прав і обов’язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора станова ієрархія: два вищі стани (духовенство, феодали – землевласники), потім купецтво, ремісники, селяни (останні у Франції об’єднувались у «третій стан»). Чітку формулу вивів на рубежі X – XI століть єпископ французького міста Лана Адальберон: « одні моляться, інші воюють, треті працюють…». Кожен стан був носієм і відповідного типу культури.

Могутнім об’єднуючим чинником в таких умовах були релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середньовіччя був теологічним (від грецького «теос» – бог). Чим же можна пояснити таке виняткове положення релігії в середньовічному суспільстві?

Одну з відповідей на питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло з боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про первинне християнство, то однією з головних ідей, що забезпечили широке поширення нової релігії, була ідея рівності людей – рівність як гріховність істоти перед всемогутнім і всемилостивим богом – але також рівність. Християнство, виникнувши в колоніях Древнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущених, з самого початку не було релігією якого-небудь одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення, християнство засновується на трьох головних ідеях:

У первинному християнстві дуже сильна була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в приходить ідея утіхи – замогильного воздання за добрі або погані вчинки, тобто пекла і раю.

Засади офіційного церковного світогляду середньовіччя було закладено на межі IV–V сс. в працях Августина, згодом прирахованого до образу святих. Він розробив вчення про «божественну благодать», згідно з яким церква є посередник між богом і людьми («єдинорятівна роль церкви»). Тільки церква залучає людей до бога. Як хранительниця «божої благодаті», вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно Августину, весь хід історії приречений божественним промислом, тому людина є не в силах його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба покірливо приймати як багатство, так і бідність, вони – наслідок першородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді він має шукати собі опору у вірі. Звідси – постулат: «Вір, щоб розуміти», який проголошував пріоритет віри над розумом.

До кінця античності християнство являло собою розвинену світоглядну систему. Було вироблено «символ віри» – короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього ввійшли догмат про «троїчність бога», який є єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб – Бога–отця, Бога–сина і Бога–духа Святого, догмат про воскресіння Христа і інші.

Перші християнські общини вирізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу – духовенство, або клір (від грецького «клер» – доля, спочатку їх вибирали по долі) перетворюються в сувору ієрархічну організацію. Спочатку саме високе положення в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. Наприкінці IV– початку V сс. він привласнив собі виняткове право йменуватися Папою і поступово придбав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала йменуватися католицькою, що означає всесвітня.

Вже в останні століття існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі», на ту ж роль претендував патріарх Константинопольський, у церкві виявилося два організаційні центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський прокляли один одного. При загальній релігії церква розкололася на західну – римсько–католицьку і східну – православну. В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроєння кордонів, потім феодальній роздрібненості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом «порядку у безладді». Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область – середня Італія, що перейшла в VIII ст. під безпосереднє правління римських пап (і яка існувала до XIX с.). Саме для обґрунтування права на владу в цій державі було створено легенду про «Костянтиновий дар»: ніби римський імператор Костянтин, переносячи столицю до Візантії, своїм наступником в Римі залишив Папу.

Політичний вплив папства розповсюджувався на всю Європу. Дуже довго тільки папа призначав єпископів до всіх країн. Церква широко використала систему покарань (в тому числі проти правителів): «відлучення», що ставило людину поза церквою, «анафему» – урочистий публічний переказ прокляттю, «інтердикт» – заборону відправляти культ на цілій території і інші. Обрання Папи з XI с. стало проходити на особливих зборах кардиналів, без найменшої можливості втручання світської влади. Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, що збираються) на її користь. У католицькій церкві до Х с. встановлюється звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно зв’язав стани феодалів і духовенства: в сім’ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.

Особливу роль в поширенні впливу церкви грали монастирі. Вони виникли в III ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення відлюдників (від грецького «чернець» – відлюдник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і вогнищами культурного життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI с. Надалі, орден бенедиктинців об’єднував до двох тисяч монастирів, в XII ст. у зв’язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франциск Ассизський в Італії і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди знайшли дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францисканців і домініканців – ордени жебракуючих ченців–проповідників. Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в раннє середньовіччя. Це – загальний культурний занепад, виродження античної культури, що наступило після V с. Руйнувалися політичні, культурні зв’язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється в рідкість. На зміну класичній приходить вульгарна (народна) латинь. В таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найосвіченішими людьми. Адже і серед правителів тоді грамотні люди були відносна рідкість. Наприклад, Карл Великий – творець величезної імперії, герой переказів і легенд – поважав освіту, розмовляв латиною, грецькою, знався на літературі. Але… писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив «на постілі під подушкою дощечки і листки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху».

При монастирях організовувалися скрипторії – спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту – особливим способом обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкір, на її виконання йшло 2–3 роки. Коштували такі книги, природньо, неймовірно дорого. При монастирях звичайно організовувалися бібліотеки. Крім Біблії переписувалися книги християнських богословів, життя святих, вцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто б не дійшли). Тут складаються хроніки – описи подій по роках. Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили «сім вільних мистецтв»: три ввідні дисципліни – «трівіум» – граматика, риторика (оволодіння красномовством), діалектика (оволодіння правильним красномовством, тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу – «квадріум» – арифметика, геометрія, астрономія, музика.