5. Історія єврейського народу.

У першій половині XIII ст. до н. е. на території Палестини з’явилося об’єднання родинних семітських племен, яке називалося Ізраїль. Корінне населення Ханаана в сільських місцевостях при вторгненні ізраїльтян втекло. Захоплення ханаанейських міст проходило з великими труднощами, і вони ще довго продовжували існувати в оточенні ізраїльського населення.

Плем’я іудеїв, яке осіло на півдні в гірській області на захід від Мертвого моря, через якийсь час названої Іудеєю, раніше від усіх відокремилося від основного ядра ізраїльських племен. Ізраїльські племена легко і швидко завоювали Палестину, оскільки її корінне населення – ханаанеї були сильно ослаблені експлуатацією єгиптян. Захоплену землю іудеї розділили на наділи. Мова ізраїльтян мала загальні корені з ханаанейською, що сприяло злиттю в одну народність завойовників і скореного населення. У зв’язку з завоюванням Палестини іудеями і переходом до землеробства багатство завойовників зросло, і в ізраїльських племенах стала виділятися племінна знать.

У XI ст. до н. е. починаються спроби утворення Ізраїльської держави. Процес державотворення був прискорений зовнішньою загрозою, а саме нападами філістимлян, які ще на рубежі XIII і XII ст. до н. е. осіли уздовж узбережжя Середземномор’я.

Філістимляни (раніше іменувалися пеласгами) були воїнами і купцями. Вони тримали у своїх руках торгівлю залізом; відомо, що філістимляни служили найманцями в передових єгипетських фортецях. Правили ними серени – місцеві князі, що володіли п’ятьма найбільшими містами: Газой, Аскалоном, Ашдодом, Аккароном і Гатой. У другій половині XI ст. до н. е. загони союзу філістимських міст нападають на сусідню з ними область племені іудеїв.

Близько 1020 р. до н. е. 12 єврейських племен об’єдналися в єдиний союз.

Першим царем усього Ізраїлю став Саул із племені веніамінітів, якого обрали на народних зборах близько 1020 р. до н. е. Цар Саул підкорив усі ізраїльські племена, у тому числі й іудеїв, що дозволило йому неодноразово перемагати філістимлян. Син і спадкоємець Саула цар Давид остаточно затвердив у 1004 р. до н. е. першу єврейську державу. Вона мала центральне управління, наймане військо і вела велике будівництво. У цей час починає складатися єдина давньоєврейська культура. Духовні цінності формуються в цей же період у перших частинах Старого Завіту. Вони містять також відомості про історію синів Ізраїлевих. Розвивалася національна самосвідомість євреїв, яка спиралася на єдину монотеїстичну релігію – культ Яхве.

Велику роль в історії культури Ізраїлю відігравало місто Єрусалим. Це стародавнє місто, завойоване Давидом у 995 р. до н. е. і розташоване у межах території племені іудеїв, стає столицею. Воно було споруджене на високій горі і являло собою природну фортецю.

Син Давида цар Соломон (985 – 926 р. до н. е.), мудрість якого описана в Біблії, продовжував вести політику свого батька. Відомо, що Соломон зробив значні перетворення в організації держави. Він розділив її на 12 провінцій, кожна з яких зобов’язана була один місяць у році утримувати царський двір і весь державний апарат, увів стабільну систему податків і повинностей, створив постійну армію. При розкопках були виявлені багаті царські стайні, які у своєму благоустрої мало відрізнялися від будинків населення. Знаменитий храм Соломона був побудований на одинадцятому році його царювання. З опису в Біблії і з того, що відомо про мистецтво того часу, можна сказати про нього наступне: гладкі зовні стіни з кам’яних плит були оброб лені всередині деревиною кедра, різними фігурами крилатих істот, пальмових дерев і орнаментом із квітів, що нагадують троянди.

Дві великі бронзові колони стояли по боках інкрустованих золотом дверей, зроблених з маслинового дерева. Бронзові посудини, установлені на підсткавах з колесами, призначалися для обмивання жертвоприношень, які спалювалися. Сходинки в глибині будинку вели в «святая святих» – приміщення, де знаходився ковчег Завіту; у ньому зберігалися кам’яні таблички з записаними на них десятьма заповідями.

До кінця царювання Соломона назріваюче в країні невдоволення перейшло у відкритий виступ, який очолював Ієровоам із незнатного роду, що служив раніше якийсь час у Соломона. Ієровоама підтримувало місцеве жрецтво міста Силома. Незважаючи на те, що повстання було значним, Соломонові вдалося його придушити. Ієровоам утік у Єгипет, тому що сподівався за його підтримкою відокремити Ізраїль від Іудеї, оскільки Єгиптові вигідно було мати поруч не одну могутню державу, а дві слабкі і не залежні одну від іншої.

Після смерті Соломона на народних зборах був обраний на царство його син Ровоам. Незабаром ще одне повстання порушило спокій у країні. Єрусалим був захоплений, а скарби храму Соломона розграбовані. Після цих подій Ізраїль і Іудея, які протягом більш ніж 80 років знаходилися в складі однієї держави, близько 925 р. до н. е. стали окремими державами.

У 722 р. до н. е. Ізраїль узагалі перестав існувати, тому що ассірійці взяли в полон десятки тисяч ізраїльтян, а на їхнє місце поселили жителів із інших частин своєї великої держави. Нова війна з Вавилонією почалася в 590 р. до н. е. Розбивши всі іудейські війська поза Єрусалимом, вавилонські війська взяли в облогу столицю. Після півторарічної облоги Єрусалима нововавилонський цар Навуходоносор II захопив головне місто Іудеї і цілком зруйнував його. Приводом для знищення Єрусалима було повстання іудеїв проти вавилонян. Храм і палац Єрусалима були спалені, а міські стіни зруйновані (587 р. до н. е.). Іудейського царя Цидкію (Седекію) осліпили і разом із вели­кою частиною населення погнали у Вавилон. Там євреїв розселили по різних містах, але надали їм досить велику свободу пересування. Багато євреїв, серед них і пророк Ієремія, втекли в Єгипет. Іудейське царство припинило своє існування.

Неємія, новий намісник перського царя в Єрусалимі, провів деякі реформи. Єврейське населення у своїх поглядах на релігію дотримувалось двох орієнтацій. Одні вважали, що варто шанувати лише Яхве (Ієгову), інші відстоювали таку точку зору, що Яхве можна шанувати поряд із іншими божествами. До другої групи належали широкі верстви народу і більшість служителів культу. Неємія, щоб залучити на свою сторону народ, приєднався до першої групи і наказав знову звести міські укріплення Єрусалима, скасував данину і простив провини, призначив у храми левітів (священиків), які контролювали дотримання закону чистоти, і заборонив євреям шлюби з язичниками.

Усі спроби ввести серед євреїв греко–елліністичну релігію викликали опір, особливо серед жрецького стану, який захищав чистоту єврейської віри. У 167 р. до н. е. селевкідський цар Антіох IV Епіфан наказав перетворити Ієрусалимський храм у святиню Зевса Олімпійського, а храм у Гаризині віддав Зевсу Ксеніосу (заступнику мандрівників). Він розпорядився також, щоб релігійні обряди у всій Іудеї виконувалися за грецьким ритуалом, заборонив обряди за єврейським Завітом, обрізання і шанування суботи. Ці заходи викликали обурення єврейського населення, яке, хоча і не було одностайним у питаннях віри, піднялося на повстання під проводом Іуди Маккавея. Протягом двох років повсталим вдалося в декількох боях завдати поразки сирійським військам. Після цих перемог Маккавеї відновили єврейське віросповідання відповідно до Завіту і провели очищення храму. Перемога Маккавеїв над Селевкідами привела до утворення на невеликій території незалежної, але слабкої держави євреїв.

У період панування Рима Єрусалим, який повстав проти римської влади в Іудеї, після багатомісячної облоги був захоплений римськими військами і цілком зруйнований.

Коли Тіт, син імператора Веспасіана (69 – 79 рр. правління), підійшов до Єрусалима під час святкування Песаха (Великодня), іудеї сподівалися на допомогу Бога. Дійсно, вибудовані царем Іродом укріплення виявилися надійним захистом. Але зрештою римляни зробили пролом у зовнішній стіні храму, і хоча внутрішній двір їм довелося тримати в облозі не один тиждень, згодом Тіт наказав підпалити ворота, щоб узяти храм штурмом. Коли храм уже неможливо було захищати, там зібрався весь народ. 10 вересня, у той самий день, коли Навуходоносор наказав спалити храм (у 587 р. до н. е.), він знову був відданий вогню (70 р.). Більшість жителів загинуло, а ті, хто залишилися живими, були відправлені у Рим.

Правління Адріана відзначено серйозним повстанням в Іудеї (132 – 135 рр.). Адріан вирішив на місці зруйнованого в 70 р. Єрусалима заснувати римську колонію Елія Капітоліна і повелів побудувати там головний храм міста – храм Юпітера. Це і стало приводом для повстання. На чолі повсталих став Симон Бар–Косеба, прозваний Бар–Кохба (Син Зірки), який проголосив себе месією. Повсталі захопили більшу частину Іудеї і Єрусалим. За час панування Бар–Кохби, визнаного іудеями і раби– нами, було обновлено ортодоксальне віровчення (дотримувалися правила Тори, були відновлені іудейські жертвопринесення, введене датування «Час звільнення Ізраїлю»). Повстання було жорстоко придушенене римськими військами, Бар–Кохба було вбито, а євреям заборонено жити в Іудеї. Так для євреїв почалася епоха діаспори (з грецької – розсіювання).