3.Антична культура (Греція, Рим).

Античність разом з цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури стародавнього світу. Термін «античний» (з лат. antiquus – давній, старожитній) був уведений італійськими гуманістами епохи Відродження для позначення греко–римської (передовсім римської) культури, що вважалася у XV ст. найдавнішою з відомих на той час культур. Після сенсаційних археологічних відкриттів у XIX ст. давніших за греків і римлян цивілізацій Стародавнього Сходу термін «античний» набув цілком умовного значення й може охоплювати весь стародавній світ.

Під поняттям «антична культура» слід розуміти формування, розквіт і

занепад цивілізацій басейну Середземномор’я, Причорномор’я та територіально близьких до них земель з ІII тис. до Р. X. до середини V ст. Р. X. Найвагоміший слід залишили культури Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що протягом багатьох віків об’єдналися в єдиний і неповторний образ античності, характерними рисами якого були міфологічний спосіб мислення, рабовласницький тип економіки, полісна система державності, політеїзм у релігійному житті й тонке естетичне чуття як обов’язковий елемент світобачення.

Культура античності, проіснувавши понад три тисячоліття, залишила настільки глибокий слід в історії людства, що навіть її трагічна загибель унаслідок навали варварів і тривале панування християнської релігії не спромоглися стерти цей слід остаточно.

Основні періоди культури Стародавньої Греції

Вивчаючи культури Стародавньої Греції, основним джерелом для дослідників є філософські та літературні тексти, археологічні м’ятки й уцілілі архітектурні комплекси. Надзвичайно важливо при цьому ознайомитися з науковою розробкою історії культури античної Греції.Загалом, для античної культури характерний раціональний (теоретичний) підхід до розуміння світу та водночас емоційно–естетичне його сприйняття, струнка логіка й індивідуальна своєрідність у вирішенні проблем. Її характерними рисами варто вважати демократизм, інтерактивність , атмосферу змагання й антропоцентризм. Цим Стародавня Греція відрізнялася від Сходу, де розвиток культури був, зазвичай, увічненням традицій і коментуванням стародавніх учень, які стали канонічними.

У культурі античної Греції виділяють кілька періодів:

Крито-Мікенську (III тис. – XI ст. до Р. X.) культуру,що не можна вважати чітко вираженою межею між стародавнім Сходом і Заходом. Більш того, характерна для цієї епохи,так звана, «палацова» культура зближує її зі східними прототипами: спостерігається та ж централізація господарського,релігійного й військово–політичного життя, як і в культурі Єгипту,наявність жрецького стану та могутньої бюрократії, де ключовою є фігура писаря й піраміду влади займає цар–жрець. Переважає хтонічна релігійність (релігія землі та родючості).

Крах централізованих систем Криту та Мікен розв’язав руки родовій знаті – басклеям в їхній боротьбі за славу, доблесть і багатство. Подвиги грецьких героїв–аристократів оспівувалися в поемі Гомера «Ілліада», а повернення «найінтелектуальнішого» грецького героя Одіссея додому, до Ітаки, – в «Одіссеї».

Своєрідність гомерівського періоду (ХІ – ІХ століття до Р. X.) полягає в тому, що основний вектор розвитку культури був спрямований не на родові, а на індивідуально особові норми культури. Поведінка героїв Гомера різко індивідуалізувалася .Основна цінність – військова доблесть («арете»), що регламентується « героїчним кодексом», веде до слави, а потім до вшанування. Основною формою суспільного контролю є «культура сорому», безпосередньо осудна реакція народу на відступ героя від норми.

Формується раціональна орієнтація поведінки, її обґрунтування та відповідна самосвідомість. Боги вважаються частиною природи; людина, поклоняючись богам, може й повинна будувати з ними стосунки раціонально. Гомерівська епоха демонструє змагальність («агон»)як норму культуротворчості та закладає агональний фундамент усієї європейської культури.

Архаїчний період (VIII–VI століття до Р. X.) демонструє результат нового типу суспільних зв’язків – закон («номос») як безособову правову норму, обов’язкову для всіх. Несприятливі умови для економічного та політичного процвітання Греції виявили її культурне панування на території держав, що постали на уламках імперії А. Македонського;

Не тільки грецький поліс, а і його культура стала космополітичною, бо її творив «громадянин світу». Тож не на соціальній, а саме на культурній ниві втілювався ідеал єдності людства. Тому елліністична культура – не лише втілення унії грецького духу, а й засвоєння найкращих здобутків культурного розмаїття об’єднаного світу.

Відбулася зміна релігійних уявлень греків. Традиційні для античної Греції релігійні вірування, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, породили нові форми релігії. Поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами, до яких греки й раніше ставилися з повагою. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.

Панує грецька традиція у філософії. Афіни й надалі залишаються головним і найбільшим центром філософської думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями та послідовниками, а також критиками. Філософія стає професією.

Небаченого розквіту набуває наука завдяки плідному синтезові наукових досягнень Стародавнього Сходу й грецького раціонального методу пізнання. Вона виокремлюється від філософії.

Взаємозбагачення грецької та місцевих культур на всіх завойованих територіях сприяли створенню єдиної елліністичної культури, що збереглася й після розпаду імперії А. Македонського на низку, так званих, елліністичних держав (Птолемеєвський Єгипет, держава Селевкидів, Пергамське царство, Бак–трія та ін.).

Загалом елліністична пора грецької культури була плідною в усіх сферах життя. Проте культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжують ознаки кризи та занепадництва. Вичерпувалися традиційні засади грецького соціуму

На історичну арену вийшла нова культуротворча сила – Рим, який наприкінці І ст. до Р. X. утвердив своє панування в елліністичному світі. Підкорення Еллади не знищило її культури. Навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Уплив Еллади тривав і за римських часів.

Історичні особливості культури Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму мала досить довгу передісторію. Найдавнішою цивілізацією на Апеннінському півострові – колисці племені латинів, що згодом перетворили свій крихітний поліс на найбільшу в античності світову імперію, – була етруська культура, котра сформувалася ще в IX–VIII століттях до Р. X., так звана, « культура Вілланова « Остаточно вона розчинилась у римській лише в І ст. до Р. X., залишивши після себе багато культурних ознак, які здаються нам «суто римськими» (імена та функції божеств, перших царів, перший алфавіт, основні принципи архітектури, магічні знання, маски як прообраз римського портрета, традиційний одяг – тога, сенат як вищий орган влади, навіть капітолійська вовчиця – знаменитий символ «Вічного міста»).

Відомості про Царський період (753–509 pp. до Р. X.) дійшли до нас, переважно, у свідченнях. Розпочався він з легендарного заснування Риму, проходив під знаком повного домінування етрусків, доки не завершився вигнанням останнього царя Тарквінія Гордого й утвердженням аристократичного республіканського ладу.

Республіканський період (509–31 pp. до Р. X.) був епохою становлення Риму як непереможного воєнно–політичного механізму, наповненого постійними війнами – спочатку за підкорення італіків (корінних мешканців Італії) та сусідів латинів, потім з Карфагеном у серії Пунічних воєн за панування у Середземноморському басейні та створення наддержави після скорення Македонії і завоювання Греції. Нарешті, боротьба між патриціями й плебеями, криза республіканських політичних інститутів і згубні для Республіки громадянські війни.

Період Імперії – ранньої (31 р. до Р. X. – 193 p. P. X.), – протягом якого Римська держава сягнула вершини своєї могутності та процвітання в умовах встановленого Октавіаном Августом «римського миру» й великих успіхів у справі романізації автохтонного населення; пізньої (193–476 pp.), для якої характерні були, насамперед, перехід від завойовницької політики до оборонної стратегії, спрямованої на утримання захоплених територій, і запеклі спроби зберегти цілісність держави тлі зростаючої анархії та перетворення армії з інструмента політики на фактор розкладання політичної системи.

До початку II ст. Римська імперія досягла найвищої могутності. Володіння імператорів пролягали від Британії та Іспанії на заході до Вірменії й Північної Месопотамії на сході, від Рейну та Дунаю на півночі до Сахари і берегів Червоного моря на півдні.

Культура Давньоримської імперії була культурою воєнізованої держави, тут панував культ практицизму, держави, Риму та Закону. Основними чеснотами були: політика, війна, управління. Афіни в період свого розквіту–республіка, Рим – імперія. У Греції людина – міра всіх речей, в Римі людина – піщинка. На відміну від Еллади, у Римській імперії широко застосовувалася рабовласницька праця. Столиця імперії – Рим – вражала розкішшю та пишністю: будівлі з різноколірного мармуру, пам’ятники на честь перемог полководців. У Римі було близько 1780 розкішних палаців.

У мистецтві Стародавнього Риму провідне місце належало архітектурі. На відміну від грецьких, у яких архітектурні ордери відігравали конструктивну роль, римські архітектори використовували іонічний ордер і коринфу тільки для прикраси будівлі.

До досягнень можна віднести арочні конструкції (тріумфальні арки), акведуки (мости), купольні споруди (пантеони). Споруди будували, переважно, з бетону. До кращих досягнень образотворчого мистецтва Риму І ст. належить скульптурний портрет. Він точніше, хоч і дещо ідеалізовано, зображає конкретну особу, при цьому в скульптурі вирізували зіниці, а іноді вставляли шматочки гірського кришталю. У живописі римляни вже в І ст. вміли передавати перспективу Портрети писали фарбами, розтертими на воску (ця техніка називалася «енкаустика»). Ознайомлення з цими портретами виявляє сильний уплив єгипетської культури на греко–римську культуру. Портрети вражають передачею поверхні тканин, блиску очей, ніжності чи грубості шкіри й належать до безперечних досягнень давньоримської культури.

Римська культура немислима без імен таких поетів, як Вергілій (поема «Енеїда»), Горацій («Оди» – три книги ліричних віршів), Плавт (комедії), Овідій (поема «Метаморфози»); філософів Сенеки, Лукреція Кари та ін.