6. «Подолання смерті» і проблема походження мови.

Питання, поставлені вище, мають принципове значення і впритул підводять нас до проблеми походження мови. Із самого початку необхідно обмовитися, що неможливо дати остаточні відповіді на багато виникаючих, в зв’язку з цим питань – з тієї простої причини, що таких відповідей у сучасній науці не існує. Проблема походження мови дотепер залишається відкритою. Більше того, дуже показово, що таке авторитетне Паризьке лінгвістичне товариство прийняло рішення не приймати до розгляду роботи, присвячені проблемі походження мови. Як неважко бачити, це рішення дуже сильно нагадує широко відоме принципове рішення Французької академії наук не брати до розгляду проекти створення вічного двигуна.

В даний час нараховується понад сім теорій походження мови. Наприклад, відповідно до однієї з теорій мова виникла в результаті наслідування людини тим звукам, які її оточували (так звана ономатопоетична гіпотеза). Відповідно до іншого погляду мова виникає в результаті утворення асоціацій між емоційни­ми вигуками, що супроводжуються жестами й образом того предмета, який викликав ці вигуки і жести. Різновидом цього погляду є припущення, що звукова мова виникла як своєрідний замінник мови жестів. Існують також прихильники думки про «природну гармонію» між образом предмета і відповідним йому звуком. Очевидно, у всіх існуючих точках зору є частка істини, але їхня розмаїтість і відсутність згоди між різними напрямками свідчать – як і заборона Паризького лінгвістичного товари­ства, – що проблема ще дуже далека від остаточного вирішення.

Ще раз необхідно підкреслити, що мова йде лише про деякі аспекти цієї проблеми. При цьому варто було б спертися на ряд принципових положень, висунутих представником так званого «діалогічного мислення» Ойгеном Розенштоком–Хюссі (1888 – 1973).

Очевидно, що виникнення людської мови мало біологічні передумови, а саме складні рухові і звукові форми сигналізації, властиві багатьом тваринам і, насамперед, антропоїдним мавпам. До біологічних передумов виникнення людської мови варто віднести також досить високий розвиток головного мозку предків людини, їхнього голосового апарата, а також стадний спосіб життя, причому внутрістадні відносини мали досить складну структуру. Власне, проблема полягає в тому, щоб пояснити, як відбувається перехід від звуків як засобу мимовільного вираження нервових стресів і перших емоцій до звуків як засобу позначення речей, їхніх властивостей і відносин.

Ті археологічні матеріали, які є в наявності, переконливо свідчать, що формування членороздільної мови відбулося в пізньому палеоліті, що за часом відповідає переходу від первісного стада до першої родової общини. І тут бажано повернутися до тих питань, які були поставлені вище. Якщо переформулювати їх у короткій формі, то вони будуть виглядати так: «Як установлюється зв’язок між живими і мертвими?» Адже без такого зв’язку, як ми бачили, рід не може існувати в якості самототожної людської спільності.

Звичайно споруджується так званий «стовп мертвих» (дерев’яний чи кам’яний), на якому найчастіше вирізують одні очі (еволюція цього винаходу досягла свого кульмінаційного закінчення в надгробному пам’ятнику). Зміст такої споруди поля­гає у створенні уявлення, що очі померлого невідступно дивляться на живих, контролюючи всі їхні справи і вчинки. Адже мертві самі не можуть ні говорити, ні співати, зрозуміло, не можуть відповідати на звернені до них запитання. Померлий предок виявляється в стані по–справжньому контролювати живих лише тоді, коли він може бути деяким чином викликаний і отримає можливість говорити. А створити уявлення про таке викликання духу можна за допомогою маски.

Тому дуже правдоподібним виглядає припущення, що саме в ритмі, який задається шаманом, ритуального танцю поруч зі «стовпом мертвих» і формується рід як сукупність нащадків померлого предка. Усі ті, що зібралися завдяки ритуальному танцю, стають його нащадками («привселюдно» визнають себе його нащадками) навіть якщо насправді фізично ними не є. Ймовірно, це був перший акт людської свободи, поведінки, не мотивованої природною (біологічною) необхідністю. Танок і карусель – це, очевидно, слабкий відблиск колись могутнього процесу усиновлення і удочеріння під поглядом («перед обличчям») померлого предка і під владою його голосу, що звучить крізь маску шамана. Але про що ж може говорити цей голос? Очевидно, він повинен жадати від живих звіту про збереження встановленого ним порядку – про збереження миру, про продовження існування роду в якості певного єдиного «соціального» тіла (тому що це останнє можливе лише в умовах миру).

Мир встановлений і підтримуваний померлим предком, – це мир не тільки між віковими групами (поколіннями), але і мир між статями. Тому саме рід уможливлює шлюб (родину), а не навпаки. Якби сім’я була первинною формою міжлюдських зв’язків, то рід був би просто не потрібний. Адже статевий потяг як такий може створити лише короткочасний союз чоловіка і жінки; він підданий згасанню, «ентропійному» розсіюванню. У людському шлюбі на відміну від простого статевого зв’язку можуть бути періоди пристрасності, байдужості, і навіть ворожості, але в цілому шлюбний зв’язок не розривається. У цьому розумінні людський шлюб виявляється боротьбою проти природних процесів, це – триваючий мир між статями.

Як уже говорилося, людський шлюб побудований на забороні інцесту, і дотримання цієї заборони, як і протидія всьому природному, вимагає зусилля. Це зусилля перешкоджає поверненню хаосу. Тому жодна сім’я не може існувати поза зв’язком із родом. Зусилля, що забезпечує захист проти хаосу, – це мова. У зв’язку з цим необхідно показати, що мова виникає аж ніяк не для того, щоб якось назвати речі, які оточують людину, і щось просто повідомити іншим людям. Функцію іменування повсякденних речей і передачі повсякденних повідомлень мова здобуває пізніше.

Мова – це засіб забезпечити єдність роду, тобто можливість для кожної людини проникнути за межі власного народження і власної смерті, стати спадкоємцем померлого предка і предком майбутнього нащадка. Тому було б помилкою виводити мову з уривчастих звуків, які видаються тваринами, або системи жестів і міміки. Звідси усі вони називають (позначають) предмети, доступні органам чуттів. Справді людська мова повинна була назвати невидиме, надчуттєве (тобто те, що виходить за межі можливостей п’яти органів чуттів людини). Це, насамперед, події до народження людини і після її смерті

Логіка попереднього викладу дозволяє зробити висновок принципової важливості: людина починає говорити для того, щоб «перебороти» смерть. Справді, мова дозволяє зберегти присутність померлого предка (його соціальну функцію) серед живих. Тому першою, вихідною формою мови повинне бути визнане ім’я. Цілком ймовірно, що першим ім’ям варто вважати ім’я померлого предка, що вигукується під час ритуалу поховання. Це ім’я – те, що залишається після його смерті. Ритуал поховання встановлює зв’язок між живими і мертвими, тобто між почуттєвим і надчуттєвим, а ім’я розглядається в якості внутрішньої, глибинної сутності того, хто нарікається цим ім’ям.

Говорячи про імена, варто спростувати одне істотне непорозуміння, повʼязане з уявленням, що імена – це неодмінно відмінювані, але не мають дієвідмін (а також деякі невідмінювані іменники і прикметники). Власне кажучи, граматичне поняття імені йде від античних граматик і вводиться шляхом протиставлення дієслову. Тим часом нас цікавлять у даному випадку не граматичні дефініції (які є більш пізнім продуктом), а сам процес називання (номінації). Під номінацією розуміється утворення мовних одиниць, що володіють номінативною функцією, тобто здатних називати і виділяти певні фрагменти дійсності. У зв’язку з цим дуже важливі так звані елементні номінації, які називають не всю дійсність, а тільки деякі її елементи. У свою чергу, серед елементних номінацій виділяють речові імена й імена ознакові. Якщо перші відповідають іменникам, то другі – прикметникам, дієсловам і прислівникам.

Дійсно, клична форма провокує бесіду, вона означає запро­шення повернутися і вступити в розмову. У цьому розумінні клична форма припускає наявність життя в тому, до кого звертаються. Клична форма – це не нейтральний, холоднокровний опис, а сполучення (дієвідміна) двох живих істот. А це означає, що в кличній формі стерте розходження між іменником (ім’ям у вузькому розумінні) і дієсловом. Процес називання могла використовувати тільки клична форма, оскільки називання припускало зняття знеособленості і лякаючої непізнаваності людини, чи процесу. Називати – означало, закликало відкрити свою потаємну сутність, вивідувати цю глибинну сутність за допомогою магії імені. Крім того, називання не могло не бути ритуальною дією, учасники якої згуртовувалися в тотожному розумінні сутності називаного

Ім’я померлого предка магічне в тому розумінні, що воно не тільки згуртовує людей навколо себе, але і надає міжлюдським зв’язкам цілком визначену структуру. Цим також пояснюється перенесення імен померлих на немовлят і таке перенесення означає реінкарнацію. З іменами пов’язана ніби особлива енергія, що переходить від одного покоління до іншого: ім’я – це своєрідне вогнище творчого утворення особистості. Усе це пов’язано з тим, що імена – це особливі точки концентрації, фокуси суспільних взаємодій. Саме в них концентрується енергія нового уже не тваринного, а людського суспільного середовища. У цьому розумінні імена завжди чогось вимагають від своїх носіїв, вони – соціальні імперативи.

Тому імена здатні творчо формувати тих, на кого вони спрямовані. Якщо когось назвали «студентом», «офіцером», «художником», то своїми іменами їхні носії притягають до себе силові лінії суспільних очікувань постійно відчуваючи на собі соціальний імператив: «Будь студентом, офіцером, художником!» Як писав відомий російський релігійний мислитель П. Флоренський, «якщо дитя назване, наприклад, Наполеоном, то з дитинства від нього буде очікуватись щось наполеонівське і, у будь– якому разі, заперечуватиметься заперечення його особистістю наполеонівства. І це штампування дитини «під Наполеона» виробляється щогодини, щохвилини і всюди, усіма сукупною волею народу, як масовий гіпноз, так що не може не відбитися на ньому і не виробити в ньому якогось наполеонівства».

Крім того, імена мають властивість взаємності. Іменування надає місце в спільності, приписує суспільну функцію, але разом з тим визначає і місце в спільності того, кого називають. Наприклад, називаючи кого-небудь сином, чоловік визначає себе як батька, називаючи кого-небудь учнем, людина неявно іменує себе вчителем, називаючи деяку силу Богом, людина вказує на себе як на людину тощо. Таким чином, в іменуванні ми даємо іншій людині, до якої ми звернулися, можливість зрозуміти саму себе з того, як ми до неї звернулися. Іменування стає для поіменованого своєрідним дзеркалом, у якому він бачить, однак, не власний образ самого себе, а свій образ, побачений очима інших людей. І це розширює і поглиблює наше розуміння самих себе. Тому взаємне іменування – це створення спільного життя. Ім’я з’єднує людей.

Отже, ім’я як згусток енергії суспільного середовища – от що переходить від поховання до ініціації. Ім’я вказує людині її місце в спільності, визначає її соціальну роль. Тому помилкою було б думати, що люди спочатку утворюють людську спільність (на противагу стаду), а вже потім починають говорити. Люди починають і продовжують говорити для того, щоб вийти з тваринного стану, ввійти в людський стан і перебувати в ньому. Говорити – значить «переборювати» смерть, робити мертве духовно живим, а це вимагає зусиль. Тому мова не може народитися в сфері повсякденності. Для її народження необхідні особливе середовище, ситуації дуже сильної психічної напруги, викликані особливими ритуалами. Лише потім ця розпечена лава виливається на повсякденне життя і, остигаючи, стає засобом задоволення повсякденних потреб. Мова народжується як клятва й обітниця, молитва і змова, а не як повсякденна, ні до чого не зобов’язуюча балаканина. Мова, «переборюючи» смерть, перетворює її в джерело життя.