Стародавній Єгипет

Деспотична рабовласницька держава мала громіздку бюрократичну систему адміністративно-централізованого управління з великою армією чиновників-писців. Вони писали біографії фараонів та інших світських й релігійних ієрархів. Ці писання мали форму повчань, настанов, законів, інструкцій.

Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара(ХХII ст. до н.е.) – одна з перш відомих літературних пам‘яток, в якій писець від імень фараона дає його синові настанови стосовно підвищення ефективності роботи чиновницького апарату управління. Наголошувалось на необхідності злагодженості в роботі чиновників як запоруки економічного процвітання країни, вказувалось, що фараон мав піклуватись про своїх чиновників, матеріально стимулювати їх, висувати на посади з врахуванням здібностей, а не походження.

Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі (ХХ ст. до н. е.) - друга за давниною письмова пам‘ятка, в якій змальовується структура давньоєгипетського суспільства, прославляється професія чиновника (писця), яка надає можливість зробити кар‘єру та посісти високе місце в системі державного управління.

В таких пам‘ятках, як Проречення Іпусера (XVIII ст. до н. е.) та Пророцтво Неферті розповідається про соціально-політичний переворот, що стався в Стародавньому Єгипті у ХХІІІ-ХХІ ст. до н. е. З цих документів можна дізнатись про руйнацію традиційної для країни централізованої системи управління державою, знищення податкових декларацій, документів судової палати, захоплення бідними власності багатих, позбавлення чиновників посад і привілеїв. Автор писання Іпусер, який, схоже, був наближеним до фараона, з одного боку, критикує правителя за втрату важелів управління державою, а з іншого – обстоює принципи централізму і єдності країни, без яких неможливо забезпечити порядок і сталість доходів державних посадовців.

Месопотамія (Дворіччя)

У Старовавілонському царстві, яке існувало на території Месопотамії (міжріччя Тигра і Євфрату) в ХІХ-XVI ст. до н. е., значного поширення набули приватна власність, товарно-грошові відносини, соціально-економічна диференціація населення, боргове рабство. Всі ці питання вимагали свого правового регулювання. Своєрідною відповіддю на таку вимогу часу можна вважати Закони царя Хаммурапі, видатну пам‘ятку економічної думки XVIII ст. до н. е., увічнену клинописом на базальтовому камені. Ці закони, укладені від імені давньовавілонського царя, можна вважати першою в світовій історії спробою керувати економічним життям країни та регулювати приватномайнові відносини на основі норм права.

Зокрема, укладачі збірника законів відбили ставлення верховного правителя до приватної власності, орендних відносин, торгівлі, лихварства, найманої праці, боргового рабства. Головною ідеєю “Законів Хаммурапі” було прагнення покласти край розоренню самостійних виробників, гарантувати захист їх приватної власності, обмежити свавілля лихварів, відрегулювати ціни і трудові відносини. Так, зазіхання на чуже майно каралось або віддачею у рабство, або смертю, боргове рабство лімітувалось трьома роками, заборонялось продавати або конфісковувати за борги земельні ділянки, лихварський процент обмежувався 20% грошима і 33% натурою тощо.