3. Зародження і розвиток кооперативного руху

У новітню епоху великих соціально-економічних перетворень український народ вступив без власної держави. Він був об’єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні поневолювачі безсоромно грабу­вали багаті землі, природні ресурси України. Тяжке становище трудового люду, особливо селянства, посилювалося його соціальною та політичною неза­хищеністю.

Після скасування кріпосного права в Україні вини­кають різні форми економічної самооборони грома­дянства, які ґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Перший споживчий кооператив в Україні був створений у 1866 р. в Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним ру­хом на Заході, його представники побували у Вели­кобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв’яз­ки із зарубіжними кооперативними організаціями.

Протягом 1866—1870 рр. в Україні діяло 20 спо­живчих кооперативів (загальна кількість їх в Росій­ській імперії тоді становила 63). Серед провідних діячів кооперативного руху тоді були найвидатніші представники українського національного руху, відо­мі науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов та ін.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років. Їхній занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовле­ний соціальний ґрунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперати­ви менш заможному населенню. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурува­ти з приватними торгівцями, які до того ж не гребу­вали засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в коопе­рації опозиційну силу, державна адміністрація во­роже ставилась до неї. Організатори перших спо­живчих товариств не мали практичного досвіду.

У 1890-х роках кооперативна діяльність пожвави­лася, що було пов’язано з діяльністю відомого україн­ського кооператора, «артільного батька» М. Левитського. Завдяки його енергійним зусиллям 29 верес­ня 1894 р. в с. Февар на Херсонщині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль. Її чле­ни об’єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями вони вели госпо­дарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю ке­рував староста, якого обирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину. Проте усі ці спілки, об’єдну­ючи в основному 15—20 господарств, не мали значно­го впливу на сільське господарство і проіснували не більше трьох років. Об’єднані у них селяни не були підготовлені до ведення спільного господарства та розрахунків між собою. Тому М. Левитський з 1903 р. зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах. Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветі, Одесі, Києві, Балті, Вінниці. У 1912р. на Наддніпрянщині діяло всього 2500 споживчих коо­перативів, тоді як у всій Російській імперії — 6700.

У 1908 р. був заснований Київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об’єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Черні­гівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з’їзди і наради, став провідним осередком проти Московського союзу. Та після фінан­сового краху в 1913 р. його було ліквідовано.

З початком українського кооперативного руху виникали також кредитні товариства. Вже в 1901 р. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську. У 1903 р. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну до­помогу низовим, об’єднаним у них, кооперативам.

В 1911 р. розпочав свою діяльність реорганізова­ний Київський кредитний банк — Союзбанк, який очолював X. Барановський. Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осеред­ком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Він здійснював банківські та торгово-посе­редницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скли­кав кооперативні наради.

Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання — створити внутрішній ринок для національних това­ровиробників. Перше західноукраїнське кооператив­не товариство — торгове підприємство «Народна торгівля» було організоване у 1883 р. у Львові за ініціативи В. Нагірного. Діяльність «Народної тор­гівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже у 1907 р. вона перетворилась на союзне об’єднання спожив­чих кооперативів. Відповідно до статуту, «Народна торгівля» мала організовувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них цент­ральною організацією.

У 1899 р. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Олеську на Золочівщині місцеве товариство «Сільський господар», яке в 1905 р. перейшло до Львова і стало крайовим органом коопе­рації. «Сільський господар», очолюваний Є. Олесни-цьким, швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями, часописами. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед насе­лення, організація читалень, бібліотек, сільськогоспо­дарських і промислових шкіл, проведення з’їздів та віче, курсів і виставок, посередництво при купівлі землі чи реманенту, при збуті сільськогосподарських про­дуктів тощо.

У тому ж таки 1899 р. у Перемишлі було органі­зовано Спілку для господарства і торгівлі. Протя­гом короткого часу спілка охопила всі українські кооперативи цього типу в Галичині й стала Крайо­вою спілкою для господарства і торгівлі. Об’єднан­ням у 1911 р. цієї спілки з торговим відділом «Сіль­ського господаря» було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 р. органі­зував 28 сільських господарсько-торгових спілок.

Значного розвитку в Західній Україні досягла кредитна кооперація, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооператива­ми стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти поряту­нок від лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широ­ких верств населення в кредитні спілки. Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитового — першого західноукраїнського кооперативного союзу, який об’єднав і підпорядкував собі значну частину укра­їнських кредитних кооперативів. Його організато­ром та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська, яку започатку­вав о. О. Нижанківський. До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів.

Провідна роль в організаційному та політичному спрямуванні західноукраїнських кооперативів нале­жала Крайовому союзу ревізійному (КСР). Через спе­ціалізовані кооперативні об’єднання (Крайовий союз кредитовий, «Народна торгівля», Крайовий господарсько-молочарський союз та ін.) він підпорядкував собі близько 600 українських кооперативів. З січня 1904 р. КСР почав видавати часопис «Економіст», навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і прак­тиків кооперації під керівництвом К. Панківського.

Паралельно з Галичиною розвивався кооператив­ний рух на Буковині та в Закарпатті.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. україн­ський кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, куль­турного і духовного піднесення українського народу.