Основні етапи та напрями розвитку інституціоналізму

Інституціоналізм пройшов щонайменше три етапи в своєму розвитку.

Перший етап, який ще називають раннім або критичним інституціоналізмом, датується першою чвертю ХХ ст. Умовно його можна підрозділити на три напрями: (а) психобіологічний, (б) соціально-правовий; (в) емпіричний.

Психологічний напрям(як і інституціоналізм взагалі) виникає завдяки працям американського соціолога і економіста норвезького походження Т. Веблена (1857-1929). Він був одним з перших, хто піддав критиці не тільки класичну (й неокласичну) теорію, але й саму капіталістичну організацію господарювання епохи швидкої експансії монополій. У якості рушійної сили суспільної еволюції Веблен розглядав “ірраціональну психологію” соціальних груп, які борються між собою. Так, у нього борються між собою “індустрія” і “бізнес”. “Індустрія” – це матеріальна форма виробництва, тобто безпосередній процес виробництва, що здійснюється на машинній техніці. “Бізнес” – це сукупність таких інституцій, як монополія, конкуренція, кредит, тобто сила, яка через сферу обігу керує бізнесом. Завдяки тому, що бізнес підкорив собі виробництво, між ними виникає суперечність, в результаті якої “психологія бізнесу” з її орієнтацією на високі прибутки через різні кредитні й біржові махінації та зростання фіктивного капіталу стає на перешкоді інтересам “індустрії”, яка прагне до підвищення продуктивності й ефективності виробництва. Веблен пропонує зняти цю суперечність. Це має відбутись не революційно-насильницьким шляхом, а через встановлення соціального контролю над сферою бізнесу, постійне зростання місця і ролі технічної інтелігенції, яка поступово перебирає на себе владні функції. “Влада технократії”, на думку Веблена, має прийти на зміну владі “бездіяльного класу” (тобто представників сфери бізнесу), тому що інтереси інженерів повністю збігаються з інтересами суспільства в цілому.

Соціально-правовийнапрям інституціоналізму, яскравим представником якого був Дж. Р. Коммонз (1862-1945), трактував юридичні правові норми як головний позаекономічний інститут, що визначає розвиток суспільства. Цей американський вчений виголосив юридичну угоду в якості вихідної економічної категорії. Угоди укладаються між представниками всіх суспільних інституцій – сім‘ї, профспілок, корпорацій, уряду. Наприклад, відносини між капіталістом і найманим ним працівником є нічим іншим, як угодою рівноправних членів суспільства. Юридичне регулювання правил “угоди” є, на думку Коммонза, запорукою мирних компромісних розв‘язань будь-яких проблем у всіх сферах соціально-економічного життя суспільства.

Кон’юнктурно-статистичний (емпіричний) напрямінституціоналізму започаткував В. К. Мітчелл (1874-1948). Головним феноменом сучасного життя він вважав гроші і грошовий обіг, визначаючи економіку розвинених країн початку ХХ ст. як “грошову цивілізацію”. Мітчелл постійно критикував абстрактний метод класичної політичної економії, віддаючи перевагу описово-статистичному інструментарію, зокрема динамічним рядам, індексам, регресійно-кореляційному аналізу тощо, які він широко використовував, працюючи в Національному бюро економічних досліджень США.

Мітчелл вивчав те, як на економічні чинники (в категоріях грошового обігу, кредиту, фінансів тощо) впливають чинники позаекономічні (зокрема такі, як психологія, поведінка людей тощо) засобами встановлення закономірностей в кон’юнктурних коливаннях цих показників шляхом використання великої кількості статданих по фактичних матеріалах в математичній обробці. Мітчелл також намагався розробити модель безкризового ділового циклу, використовуючи різні варіанти втручання держави в економіку. Він, зокрема, розробив “модель нециклічного (безкризового) розвитку”, застосовуючи так звані “динамічні” ряди кон‘юнктури”. Щоправда, його “гарвардський економічний барометр”, який обчислювався на основі усереднених показників - індексу спекуляції, індексу бізнесу та індексу грошового ринку – не зміг попередити про насування “Великої депресії” 30-х років. Це свідчило про недосконалість, а не про хибність методологічного підходу, який ставив на порядок денний питання про необхідність соціального контролю над економікою.

Другий етапрозвитку інституціоналізму можна умовно датувати 30-50-ми роками ХХ ст. Його пов‘язують з революційнимитеоріями монополістичної і недосконалої конкуренції. Джон Гелбрейт, наприклад, стверджував, що в західній економічній науці ХХ ст. майже одночасно і паралельно відбувалось дві революції – (1) кейнсіанська і та, (2) що точилась навколо теоретичного з‘ясування співвідношення ролі конкуренції і монополії в реальному економічному житті. Ця друга революція готувалась на початку 30-х років ХХ ст. по обидві боки Атлантичного океану в містечках з однаковою назвою Кембридж (один в Англії, другий – в США) і спалахнула одночасно в 1933 р. з публікацією книги “Теорія монополістичної конкуренції” американця Е. Чемберліна і праці “Економічна теорія недосконалої конкуренції” англійки Дж. Робінсон.

З одного боку, ці праці несхожі, тому що писалися різними вченими, які не підозрювали про аналогічні за спрямуванням дослідження колеги-економіста. Але з іншого боку, в обох творах відкидається раніше панувавше серед класиків і неокласиків припущення, що сучасна їм ринкова економіка функціонує за умов вільної (досконалої) конкуренції. Обидва ці економісти проголошують про прихід ери недосконалої конкуренції, значного поширення процесів монополізації. Виходячи з цього, вони стають на захист конкуренції (незважаючи на її “досконалі” чи “недосконалі” форми), ставлячи на порядок денний питання про розробку механізму, який би забезпечував і підтримував нові форми конкуренції, які поєднують в собі як характеристики вільної конкуренції, так і риси монополії. Досліджуючи монополістичну конкуренцію і олігополію, Чемберлін і Робінсон торкаються багатьох правових, соціальних, психологічних і етичних аспектів (таємні змови, лідерство в цінах, реклама тощо), які дають підстави стверджувати, що ці автори та їх прибічники використовують методологію інституціоналізму, тобто теорії монополістичної і недосконалої конкуренції можна розглядати в рамках цього широкого напряму розвитку сучасної економічної думки.

Третій етапрозвитку інституціональних теорій відбувається у другій половині ХХ ст. і тому буде розглянутий в рамках наступної теми.