Натуралістична школа.

Провідна риса натуралістичної школи – це прагнення підкреслити біологічну зумовленість культури, значно перебільшуючи її. Цей напрямок поєднує , здебільшого, медиків, психологів і біологів, які намагаються пояснити культуру психобіологічною природою людини, недооцінюючи принципові відмінності її від тварини. Культура, на їхню думку, є пристосуванням людини до навколишнього середовища. Із натуралістичною школою в культурології збігається й загальновідомий соціальний дарвінізм, який переносить закони боротьби за існування та «право сильного» на суспільство. Крім біології, ще дві нові науки, що з’явилися вже ХХ ст., відіграли помітну роль у формуванні натуралістичної школи − фрейдизм і етологія(наука про поводження тварин). До натуралістичної школи належить і «функціональна теорія культури» Б. Малиновського.

Зигмунд Фрейд (1856-1939рр.) – австрійський невропатолог, психіатр і психолог, засновник психоаналізу й фрейдизму(науковому напрямку, що прагне застосувати психологічні концепції для пояснення явищ культури, процесів творчості й розвитку суспільства). За свої роки праці він:

• розглядав культуру як «проекцію індивідуальної психіки на суспільний екран»;

• досліджував підсвідоме – ту ірраціональну й «темну» частину людської психіки, де народжується творчий порив і пов’язані з ним поняття мистецтва («натхнення», «індивідуальний стиль» тощо);

• спираючись на своє психоаналітичне вчення, чимало робіт присвятив первісний культурі, а також проаналізував творчість таких її більш пізніх видатних представників, як Софокл, Есхіл, Л. да Вінчі, Мікеланджело, У.Шекспір, Г. Ґете, Ф. Достоєвський;

• культуру уявляв як усі накопичені людьми знання й уміння, що дають їм змогу опанувати сили природи та брати від неї блага для свого споживання , а також як всі інститути для впорядкування людських взаємин і, особливо, − для поділу благ;

• розглядав релігію як «особливу форму колективного неврозу»;

• у культурі вбачав своєрідний механізм соціального придушення вільного внутрішнього світу індивідів, свідому відмову від задоволення природних пристрастей (у цьому він повторював погляди І. Канта, котрий розглядав культура як подолання в людині «несвідомого» й «тваринного» «розумним», «духовним» і «божественним»;

• керівну силу людської поведінки вбачав у інстинкті продовження роду, позначивши його терміном «лібідо». Лібідо бачить вихід не тільки в статевому акті, але й перетворене – іде на потреби суспільної діяльності й культурної творчості, переключаючись на них через «сублімацію» (від лат. Sublimatio- піднімаю, підношу);

• вважав, що найбільш культурні, витримані та витончені люди придушують самі в собі «тваринне», «пристрасті й інстинкти», або ж це робить суспільство. Тож саме вони частіше стають жертвами психічних захворювань;

• застерігав від надлишку культури, зумовленого різноманітними обмеженнями та заборонами. Особливо непокоїли лікаря Фрейда обмежені релігією та культурою стосунки між чоловіками й жінками, які часто призводять до агресії та захворювань, навіть до маніакальних. Отож він і вважається ідейним натхненником сексуальної революції.

Карл Густав Юнг (1875-1961рр) − швейцарський психолог і теоретик культури, найбільший послідовник З.Фрейда, у роботі «Метаморфози і символи лібідо» він:

• критикував фрейдівський «пансексуалізм» і трактував поняття «лібідо» як психологічну енергію загалом;

• створив теорію архетипів культури. Ці архетипи закладені несвідомому (на відміну від З. Фрейда, у якого весь психоаналіз побудований на індивідуальному несвідомому).Архетипи, проектуючись на зовнішній світ, визначають своєрідність культури;

• висловив ідею про сакралізацію як про дієвий спосіб формування реальної культури: цінності й настанови якогось типу культури освячуються в колективній свідомості, переносяться в нього з несвідомого, сприймаються як священні цінності, що не підлягають критиці.

Конрад Лоренц(1903-1989рр.) – австрійський зоолог, один із творців нової науки – етології , що вивчає поведінку, вдачі й психіку тварин у природних умовах. Прихильники цієї науки:

• розробили теорію «інстинктивних основ людської культури»;

• ототожнювати інстинкти тварин, відбити в їхній стійкій поведінці, з природними джерелами людської культури;

• вважали, що стереотипи поведінки тварин відповідають культурним ритуалам і нормам людини та створені в результаті природного добору;

• джерела руйнівних проявів людської психіки(схильність до насилля та різноманітні ксенофобії )вбачали в успадкованих від тваринного світу інстинктах (самозбереження в боротьбі за існування, стадна агресивність, боротьба за самку та ін.);

• традиційно трактуючи культуру як поступове подолання в людині «тваринного», вони вважали найголовнішими засобами для цього такі фактори громадського життя:виховання, самовиховання, науку,мистецтво спорт тощо;

• приділяли увагу способам передачі інформації деякими видами тварин і комах (як поки що незрозумілої нам «мови»), вбачали прямий зв'язок людської культури з її тваринною першоосновою, також не позбавленою семіотичних основ.

Броніслав Каспер Малиновський (1884-1942рр) − англійський етнограф і соціолог. Прибічник натуралістичної школи, хоча й не переоцінював біологічні фактори. Свою функціональну теорію він виклав у книзі «Наукова теорія культури», у ній:

• основною є теза про те, що всі, навіть на перший погляд безглузді, явища та предмети духовної й матеріальної культури мають свій зміст, а найголовніше − свою визначену функцію;

• виправдовував позашлюбні статеві зносини, вважаючи їх необхідним, функціонально виправданим явищем цивілізованого суспільства (нині кількість жінок, зазвичай, перевищує кількість чоловіків, а статеве почуття відрізняється складністю та вибірковістю);

• дійшов висновку, що культура зародилась як відповідь на елементарні біологічні потреби людини в їжі, житлі , продовженні роду;

• йдеться про те, що сучасна цивілізація з’являється як складна органічна система соціальних інститутів,кожний з яких виконує визначену функцію задоволення як первинних (фізіологічних і психічних), так і вторинних (власне духовних) потреб людей. Одне з основних завдань культури − розвиток і передача нащадкам саме цих вторинних потреб,які сукупно становлять суспільний досвід;

• запорукою існування людської цивілізації вважав рівновагу форм організації громадського життя, гармонію соціальних інститутів;

• одним із перших розробив поняття «соціального інституту» не тільки в антропології, але й у соціології.

Загалом, трактування культури як єдиного саморегульованого організму, запропонованого Б. Малиновським, перебуває на межі натуралістичної школи в культурології (тому що він як одну першооснову культури пропонує біологічні потреби) та соціологічної школи.

4. Соціологічна школа.

Соціологічна школа об’єднує тих учених, які шукають джерела й пояснення культури не в історії та «божественному» розвиткові людського духу, не в психіці й не в біологічній передісторії людства, а в його суспільній природі та організації. У центрі культурологічної уваги перебуває саме суспільство, його структура та соціальні інститути.

Томас Стернз Еліот (1888-1965рр) − англо-американський поет, автор книги «Нотатки до визначення культури» (1948р.)та один із представників цієї школи:

• вважав, що свою творчу енергію людство може зберегти, лише переборовши «масифікацію» та підтримавши культурну еліту як рушійну силу історичного процесу(цю ідею висловив ще Платон, а потім підтримали Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та ін.;

• розділяв суспільство на духовну еліту й неосвічену масу, і до того ж тільки перша здатна творити культуру.

• Прикладом збагачення світової духовної еліти була діяльність російсько-американського соціолога й історика культури Пітирима Сорокіна (1889-1968рр). Учений у своїх працях, особливо «Суспільство, культура й особистість»,:

• підтримував теорію духовної еліти як рушійної сили суспільства, підкреслив нерозривний зв’язок соціальних процесів з культурою;

• розглядав історію людства як послідовну зміну соціокультурних над систем, зцементованих єдністю періодично змінюваних цінностей;

• на відміну від Г. Гегеля, котрий розумів історичний процес як прямий поступальний рух, трактував цей процес як «циклічну флуктуацію»(зміну культурних спільностей, що здійснюється закінченими циклами, перетікаючи одна в одну);

• виділяв три типи культури: а) чуттєвий, у якому переважає емпірично-чуттєве сприйняття й оцінка дійсності з гедоністичної позиції, тобто переважає істина почуттів та істина насолоди (греко-римська культура ІІІ-ІV у період її занепаду та західна культура останніх п’яти століть –від епохи Відродження до нашого часу); б) ідеаціональний тип, в якому переважають духовні цінності, поклоніння Абсолюту, тобто «істина віри» й істина самозречення(російська та ранньосередньовічна культура християнського Заходу з VІ-ХІІІ ст.); в) ідеалістичний тип, що є синтезом чуттєвого й ідеаціонального типів, де почуття врівноважуються інтелектом, віра − наукою, емпіричне сприйняття − інтуїцією, тобто «людськими розумами керує істина розуму»(культура епохи Відродження);

• був одним із творців теорій «соціальної мобільності», «соціальної стратифікації», у результаті якої повинно було з’явитися нове, більш досконале суспільство.