7.Римська релігія. Своєрідність римської філософії. Мистецтво. Політичні і правові системи Рима.

Релігія Рима схожа з грецькою. Однак усі боги, керовані Юпітером, відрізнялися своїми іменами. Головними богами також вважалися Янус, Юнона і Мінерва. З римською релігією в її найдавнішому вигляді ми знайомимося за списком свят, який складений був ще в той час, коли жодне грецьке божество не одержало місця серед римських. Перше місце займають свята Юпітера і Марса, потім йдуть свята землеробські і виноробні, за ними – пастуші: приносилися жертви годувальниці-землі, богині родючості Церері, богині розмноження черід, божеству достатку Юпітерові як заступнику виноробства, заступнику черід, відбувалися свята на честь морських богів, на честь Тібру, на честь бога вогню Вулкана, нарешті, справлялися ряд домашніх свят: богині оселі Вести, Пенатів, померлих тощо.

У той час як греки уявляли собі всяке божество особистістю, наділяли його яскравою індивідуальністю і кожного бога оточували циклом поетичних міфів, римляни намагалися з’ясувати значення явищ і закріпити за кожним із них свого бога, вони прагнули довідатися, як саме звертатися до цього бога, щоб домогтися його прихильності до себе. Римська релігія відрізняється замисленістю і щирістю, але не відрізняється піднесеністю, у ній мало ідеального; римлянам не притаманне обожню­вання героїв. Ідея, що земні злочини – це провини перед божеством і прощення можливе тільки після покарання, була поширена й у римлян, але людських жертвопринесень у них не було. Подобу жертвоприношення можна простежити тільки на прикладах страти або на війні, коли яка-небудь великодушна людина, прагнучи привернути милість богів, кидалася на вірну смерть. Релігія була заснована головним чином на прихильності до земних благ. Римлянин шукав у своїх богів допомоги у своєму справжньому трудовому житті, він ніби вступав у зговір із божеством і чекав його прихильності після виконання обіцянок і зобов’язань.

У римлян здавна існували жерці і їхні колегії для служіння Марсові і Юпітерові – це були авгури, понтифіки, феціали. Вони представляли колегії відомих людей, спеціально зайнятих загальними богослужбовими порядками, вивченням способів, як найкраще спілкуватися з богами, розуміти їхню волю і знамення. Ці люди тлумачили явища, які спостерігалися при жертвопринесенні, були своєрідними віщунами. Авгури займалися гаданнями, понтифіки були охоронцями точних знань – мір, ваг, вирахування часу, феціали зберігали міжнародні за­кони і договори. Жерці не мали права втручатися в державні справи, а виступали як радники. Боги не мали потреби в художніх зображеннях. Відсутність будь-якої творчості в релігійній сфері стало причиною того, що фантазія римлян розвивалася погано, поезія і філософія не зуміли піднятися над рівнем посередності, але зате вона була доступна усім, задовольняла духовні потреби простих людей. Наскільки греки залишаються недосяжним зразком усебічного розвитку людського духу, настільки римляни самобутні розвитком свого духовного укладу. Римська релігія не перешкоджала в прийнятті чужих богів.

Згодом римська релігія увібрала в себе і негативні моменти інших вірувань. Зі сходу поширився культ Кібели, матері богів, і в найважчі роки Пунічної війни величезні суми були вжиті на те, щоб придбати в одному з азіатських міст і доставити в Рим чорний камінь, який шанувався як сама Кібела. Потім в Римі з’явився культ Вакха і незабаром поєднався тут із непристойними оргіями, протягом довгих років уряд вів із культом завзяту і навіть жорстоку боротьбу, перш ніж удалося покласти кінець його поширенню. І в столиці, і у всій Італії блукало безліч мандрівних жерців, віщунів, вплив яких згубно позначався і на віруваннях, і на моральності.

Авторитетом для Рима в епоху його розквіту була грецька культура. В Італію йшов безупинний потік грецьких філософів, риторів, поетів, учителів. Вони займали в Римі вже досить знатне становище. Еллінська освіта стала неминучою і найважливішою частиною вищої освіти в Римі.

В останні роки республіки державна релігія зберігалася як політично зручна установа, але за душі вона вже не турбувалася. Поряд зі стоїцизмом, який довго панував у римському суспільстві, у Римі поширилася система Епікура, що цілком підходить для людей, схильних відкидати життєві тривоги, поринаючи в безцільну апатію або в поверхневу іронію. В роки найбільшої байдужості до своїх богів у Римі почав поширюватися неопіфагоризм, релігійне вчення, яке поєднувало в собі розрізнені елементи усіляких філософських систем і змішані перші проблиски природничонаукових відомостей з містичними знаннями. Держава, що представляла республіку в цей час, поступалася місцем монархії.

Цезар, великий політичний діяч, полководець, кумир народу, застав римський світ вже занепадаючим, і відродити його не могла навіть ця геніальна людина.

Зразковим для Рима було і грецьке мистецтво. Грецька мова одержала поширення у вищому суспільстві, грецькі статуї заповнили громадські будівлі. Однак у римському мистецтві не було тієї великої ідеї, яка надихала грецьке мистецтво. Художники в Римі були зведені до рівня слуг, ремісників і навіть рабів. Тому римське мистецтво майже анонімне, автори творів архітектури, скульптури, живопису невідомі. Римська архітектура носить більш утилітарний, практичний характер. Римляни будували дороги й акведуки, терми (лазні) й іподроми. У культовому зодчестві використовувалися периптер і ротонда.

На центральній площі Рима – форумі – розміщалися основні громадські будівлі – сенат, суд, архів, в’язниця, трибуна. На форумі ставилися прижиттєві і посмертні статуї прославлених городян Рима.

Найбільшим досягненням Рима була політична і правова культури: Римська республіка і римське право стали прикладом для всіх наступних поколінь. Римляни створили велику державу – і весь лад їхнього життя, всі їхні прихильності вели до того, що всі схилялися перед державою. Державою заохочувалася мудрість управління, яку майбутні сенатори засвоювали ще в дитинстві, коли відповідно до звичаю супроводжували своїх батьків у сенат і слухали в ньому їхні міркування.

У Римі ввійшла в систему освіта і стало надзвичайно активно розвиватися ораторське мистецтво. Кожен громадянин, який намагався стати політичним діячем, повинен був досконало опанувати всіма прийомами риторики. Красномовство допомагало стати відомим, завоювати любов народу й одержати можливість бути обраним цим народом на високу державну посаду в коміціях (народних зборах).

Влада консулів була колегіальною. Питання про надання одноособової влади одному з консулів, наприклад питання про командування військами, вирішувалося жеребом, за взаємною згодою між консулами чи за рішенням сенату. Обмеженість влади консулів полягала в тому, що один із них міг накласти вето на рішення іншого. Після закінчення року консул ставав приватною особою, громадянином. Якщо він за час свого правління допустив зловживання, його можна було потім притягти до відповідальності. Будь-яке розпорядження консула, якщо з ним не були згодні, можна було оскаржити в народних зборах. Таким чином римляни обмежували владу консулів і заважали їм перетворюватися в одноособових правителів.

Поряд з консулами в Римській республіці верховним носієм влади були народні збори (коміції). Це був колектив усіх повноправних римських громадян, до яких належали тільки ті, у яких батько чи мати мали громадянські права.

Усі громадяни Рима формально могли брати участь у народних зборах, бути обраними на державні посади, мати власність, служити у військах Рима.

Римські магістрати могли діяти в основному тільки колегіально і приймати рішення одноголосно. У випадку незгоди магістрату з рішеннями свого колеги магістрату надавалося право заборони (вето), після чого рішення вважалися незаконними.

Іноді фактично колегіальність магістратур усувалася шляхом чергування обов’язків магістратів (наприклад, один місяць магістрат діяв у військовій області, інший місяць – у цивільній).

Особистість магістрату була недоторканною. Доти поки не мине термін його повноважень, він не міг бути притягнутий до відповідальності. Тільки народ мав право запропонувати йому скласти свої повноваження. Магістратури розділялися на екстра­ординарні і на ординарні (постійні). Екстраординарні магістрати (диктатор, тріумвіри) обиралися або призначалися в особливих випадках, коли державі загрожувала яка–небудь небезпека (вторгнення ворога, громадянська війна). Тільки сенат міг ви­нести рішення про призначення диктатора. Іноді центуріатні коміції мали право безпосередньо призначати диктатора. Вищими ординарними магістратурами були два консули, претори, цензори, народні трибуни, нижчими – едили, квестори.

Претори відали судочинством, керували провінціями. Намісники провінцій – префекти – заміняли консула у випадку його відсутності і командували за дорученням сенату легіонами.

Два цензори (звичайно з колишніх консулів) обиралися центу– ріатними коміціями на 18 місяців один раз у 5 років. Вони кожні п’ять років робили ценз: переписували всіх громадян, шляхом особистого опитування визначали майнове становище кожного громадянина, вносили його у відповідний майновий розряд і зараховували в трибу. Цензори здавали з торгів на п’ять років право збору доходу з державного майна і право збору митних податків. Вони відповідали за будівництво громадських будинків і доріг. їм ставилося в обов’язок стежити за чистотою вдач римських громадян. У руках квесторів була скарбниця. Вони розпоряджалися фінансами.

Еділи, що вважалися нижчими магістратами, відповідали за порядок у місті, керували міською вартою, стежили за благоустроєм, відповідали за безперебійне постачання продовольством, організовували народні видовища і свята.

Вищим державним законодавчим органом Римської республіки був сенат. Сенатори призначалися цензорами з числа колишніх магістратів у строгій відповідності з їхнім рангом: спочатку диктатори, потім консули, за ними претори тощо. Сенат міг бути скликаний тільки вищими магістратами. Вони ж головували на його засіданнях. Права сенату були дуже великі: він затверджував постанови коміцій, обраних ними посадових осіб, керував зовнішньою політикою, фінансами, державним майном, спостерігав за культом. Сенат відав військовим життям республіки: визначав терміни набору воїнів, контингент війська, повноваження воєначальників, з метою контролю на­правляв своїх послів магістрату, який вів війну.

Мабуть, найвидатнішим філософом докласичного періоду можна назвати Тіта Лукреція Кара (приблизно 95 – 51 рр. до н. е.), який створив вчення про первинні елементи всього існуючого, саме про атом і порожнечу, і витікаюче звідси вчення, про безмежність матерії і простору, про нескінченність світів і, отже, про безмежність Всесвіту. Лукрецій міркує про те, що рух у світі поступово сповільнюється і що наближається «вічна смерть» світу. Пояснюючи атомістичне походження світу, Лукрецій говорить про розвиток людського суспільства від первісної епохи до свого часу. Він прагне науково пояснити походження світу, людей, а свої думки виклав у поемі «Про природу речей».

Великим впливом у римському суспільстві користувався Марко Туллій Цицерон (106 – 43 рр. до н. е.), сучасник та ідейний супротивник Цезаря. Великий римський оратор, блискучий письменник, політичний діяч і філософ у своєму трактаті «Про природу богів» говорив, що навчався в найвідоміших учителів-греків.