5.3. Особливості українського менталітету

У XIX ст. виникає психологічний напрям у до­слідженні культури. Його засновники — М. Лацарус та X. Штейнталь — стверджували, що «всі індивіди одного народу несуть відбиток... особливої природи народу на своєму тілі та душі»¹. Психічна подоба представників одного народу має на­зву «народний дух». Пізніше це явище отримало назву «менталі­тет». Представники школи «Анналів» — Л. Февр і М. Блок — поз­начили цим терміном «духовні формації історичних спільнот».

Менталітет (від лат. теns (тепtis) — спосіб мислення, склад душі) — це специфіка світосприйняття та світотлумачення, властива конкретному народові.

Як зазначає сучасний дослідник даної тематики Ф. X. Кессиді, «кожна нація —' це свого роду індивідуальність, жива цілісність, головними ознаками якої є особливості психічного складу і типів мислення. Історія кожного народу (за інших рівних умов) є результатом взаємодії змінного соціального середовища і відносно незмінного складу (характеру) духовного світу цього народу»¹.

Світогляд українського народу містить де­кілька нашарувань: архаїчні (індоєвройейські), давньослов'янські, християнські, постхристиянські (модернізаційні).

Основні риси українського менталітету:

емоційність (переважання почуттів у структурі особис­тості «розум — воля — почуття», надзвичайна значу­щість емоцій як інструменту пізнавальної діяльності) та пов'язаний з нею кордоцентризм (від гр. карбіа — сер­це) — серце як основа безпосереднього емоційного пере­живання буття (П. Юркевич);

індивідуалізм — роз'єднаність української спільноти, окремішність кожної родини, заздрощі до сусідського доб­робуту (що відображено в анекдоті «якщо сусід отримає вдвічі більше за мене, вирви мені око»);

толерантність — неагресивність, терпимість до iншого;

переважання негації над трансформацією як типом світоставлення (якщо життя тебе не влаштовує — не вар­то намагатися щось змінити силоміць, краще втекти від нього «в душу і долю»);

працьовитість;

антеїзм — любов до рідної землі, наснага до неї (А. К. Бичко, І. В. Бичко), єдність із природою;

пошана до жінки (що, нарівні з емоційністю, провокує дослідників на висновки щодо «фемінності», «жіноч­ності» української культури).

У даному ракурсі можна проаналізувати історичну долю ук­раїнського народу як послідовне розгортання його ментальної специфіки. Так, індивідуалізм українців заважав консолідації спільноти, горизонтальній єдності, що — помножене на неагре­сивність — вилилося у тривалу відсутність державності. Працьо­витість та культ землі сприяли становленню української культу­ри як землеробської. Сьогодні українці мають переваги на закор­донному ринку праці завдяки працелюбності й сумлінності тощо.