3. Книгодрукування і література.

- - Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвитку літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами акти­вного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франдиск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий "Апостол" (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіоз­ний проект - готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Ак­тивно займалися організацією типографій братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. На се­редину XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Най­більшу питому вагу у друкарській продукції мали книга релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав "вратами вченості". Вона перевидавалася більше 150 років прак­тично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх біблі­отеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. В частині України, яка перебувала в Російській імперії, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні об­меження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб "никакой розни й особливого наречия не было". Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запо­розької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літерату­ри. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час,, коли відбувалося формування національної мови, но­вих стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладе­ні й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник "Аристотелеві врата". Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на "просту" українську тогочасну мову "для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого".

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні. Наприклад, популярними були цикли дум "Ма­руся Богуславка", "Самійло Кішка" та ін. Епічні твори присвячені виз­вольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вір­ність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестсь­кою церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі "Тренос" (грец. - "плач" - плач правосла­вної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у "Палінодії" ("книга оборони"), Іван Вишенський у "Раді про очищення цер­кви" виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принци­пом "чим гірше, тим краще". Справа в тому, що православні священи­ки, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, від­різнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з насту­пом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформу­вання самої православної церкви, колективного управління її справа­ми, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особ­ливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у "Посланні до єпископів" він викриває духовенство як користолюб­ців що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігру­вав до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У ХVІ-ХVІІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрів­ними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (па­негірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були ав­торськими. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасній традиції. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії ХVІ-ХVІІ ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літератур­ної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте укра­їнська поезія ХVІ - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несила-бічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршова­ним розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Гри­горія Сковороди.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми, її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні їда грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму "Комедія на Різдво Христове", Симеон Поцький - драму "Про Навуходоносора", Григорій Кониський –«Воскресіння мертвих».

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи Істо­ричними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, ство­реного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р: та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літо­писи Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

4. Освіта.

Однією з характерних рис української культури ХVІ-ХVІІІст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, з, „₆н„я католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були потягові, парафіяльні (приходні) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої 1569 р. Україні з'явилися єзуїтські колами по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було спочування католицизму Ці учбові заклади виконували функцію ока­толичування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що більшість представників української еліти орієнтовувалася як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціатора­ми створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі, традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати імена Андрія Курського, який втік від немилості Івана Міляновичі на Волиш створив цілий культурний , який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найбільш відданих укра­їнській культурі людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією "сім вільних наук": граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Най­більш активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 р. був отриманий .дозвіл на цю діяльність, а у 1586р. була відкрита перша братська школа у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля ЗО подібних шкіл.

Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утве­рдження в ході Хмельниччини форм національної державності, полко­вого розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. В своєму листі один з гетьманів на початку XVII ст. писав: "Яко завше з предків своїх військо запорозьке звикло чинити стараніє... аби науки або цвічення в письмі святому (були у) подпорі благочестя нашого".

На початок XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставле­на в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищу­вала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини че­рез інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчан­ням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закрит­тя ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного, життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. На 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України.

Осердям культури у Києві стали Печорська лавра і Київське братст­во. У 1632 р. митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд ре­форм, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: за­тверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'я­зку з Брестською унією. Одначе Могила не був реформатором у євро­пейське значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль П.Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі І2-річного ку­рсу навчання знаходилися "сім вільних наук" . Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використо­вувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, за­охочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не од­ному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Багато хто з вихованців колегіуму був на службі у Росії, оскільки у допетровську епоху там не було вищих учбових закладів європейсько­го рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокре­ма в Україні, але ставлення до них у Москві було насторожене. У зв'язку з цим багато хто не повертався додому після завершення освіти. 330 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернув­ся тільки один. Тому з Києва до Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, який став вчителем царівни Соф'ї, царевича Федерата ін­ших царських дітей. З 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів - 95.

Як бачимо, відплив освічених людей з України вже тоді йшов повним ходом, що було, безумовно, негативним явищем для української культури. У ХVIIІст. таких людей називали "перелітними птахами".

У1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. - у Харкові, у 1738 р.. у Переяславі.

Таким чином, у XVI - першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягнен­ням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безко­штовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема пито­ма вага природничих і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Киє-во-Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив переважно латиною. Традиція широкої почат­кової освіти була перервана разом з закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.