logo
ИУК

3. Розвиток книжкової справи і літератури.

Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. XIII ст. перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII ст. в Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці XII - XIV ст.; у кінці XII - початку XIII ст. - 28; у першій половині XIII -19; у XIII ст. (без точної дати) - 83; у другій половині XIII - 34; в кінці XIII - на початку XIV - 35. Всі вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги перепису­валися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, при­четниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Во­линь. При дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філосо­фа - існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його да­рів різним церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові, літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа най­більш дорогих із них прикрашалася золототканим полотном, металеви­ми накладками із зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені мініатюрами.

На українських землях в XIII - XV ст. знали декілька видів письма. Спочатку був "устав" - без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV ст. з поширенням ділово­го письма його змінив "напівустав" (літери менші, з легким нахилом). У XV ст. почали писати "скорописом", плавно з'єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в'яззю, вони були видовжені вгору і перепліта­лися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділя­ючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над ряд­ком. Крапку використовували довільно. З XV ст. з'являється кома або крапка з комою замість знака питання.

Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 арку­ші. Першу, заголовну літеру в тексті - "ініціал" писали крупніше і кра­сивіше, прикрашали. Звичайно "ініціал" розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: "писати з червоного рядка". Завер­шували текст "кінцівкою" - невеликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри, їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 р. на замовлення єпископа Михайла київським протодияконом Спиридонієм було оформлено кольоровими мініатю­рами "Київський псалтир". Сюжети мініатюр були не тільки релігійни­ми, але й побутовими, історичними, пейзажними.

Серед рукописів XIII ст. переважали книги, необхідні для здійснення церковного богослужіння. Помітне місце займала візантійська літера­тура церковно-повчального характеру: "Богослов'я" Іоанна Дамаскіна, твори Максима Сповідника, Федора Едеського і Ціла Синайського, збірники слів - торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світ­ських законів). Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галиць-ко-Волинській землі була встановлена власна Галицька митрополія з кафедрами у Перемишлі, Володимирі, Луцьку, Холмі і Турові.

У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації пра­ва: у 1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з докладними поясненнями візантійських юристів Олексія Арі стіна та Іоанна Зонари, а в 1273 -1280 рр. в оточенні київського митрополита Кирила була ство­рена руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали давньослов'янської і сербської редакцій.

Пояснення різних юридичних казусів і встановлення норм церков­них покарань, повчання ченцям і мирянам включали до складу требни­ків, канонічних збірників: послання володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 - 1226), "П'ять слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона" (1239 - 1275) тощо.

Найважливішим жанром літератури цього періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій і половині XIII ст., що охопив події 1201-1291 рр. Автори літописів висту­пають з позицій середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей ім­ператорських історіографів. Відомо, що при князях Данилі, Володими­рі Васильковичі, Мстиславі і Леві також були історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів. Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер.

Всі інші літописні тексти, складеш в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, І не мали офіційного характеру.

Одним з яскравих творів словесності тих часів є "Слово про поги­бель Руської землі". Його вважають початком твору про татаро-монгольське нашестя, який не зберігся. І хоч у "Слові..." неточно описані географія і політична історія XIII ст., але це сильний за літературними характеристиками, за драматизмом і патріотичним звучанням твір.*

У період що розглядається нами, з'являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники ("Ізмарагд"), пере­кладні повісті ("Александрія", "Троянська війна", "Індійське царство").

Особливістю літератури другої половини XIII - XV ст. є увага до релігій­них та естетичних переживань і відсутність інтересу до особистіших.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові фор­ми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жа­нрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів'я і прика­зки. Серед населення поширювалися розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика - героя боротьби проти поло­вців, патріотичні пісні.