V. Традиційна культура українського народу

1. Основні заняття і матеріальна культура.

2. Світоглядні уявлення.

3. Календарні свята та обряди.

4. Сімейна обрядовість,

1. ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ І МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.

Українці - етнос з давньою високорозвиненою землеробською куль­турою. Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів (по суті календарно-земле­робських), світогляд, духовні цінності нашого народу.

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне зе­млеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнюва­лося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття - рибальство, полювання, бджіль­ництво.

Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовляла­ся в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворю­ються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господар­ство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, збе­рігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце за­ймала сусідська община-"громада". Характерною була традиційна ко­лективна форма праці - "толока". Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками "толоки" були сусіди, родичі, куми. Таким чином виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди, заготовляли продукти харчування і т.д.). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято.

У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядуван­ня. Це передусім "загальний схід" - загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Київської Русі): Загальні збори обирали старосту села ("війта"), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі свої­ми обов'язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існу­вання сільська громада (община) здійснювала функції охорони і пере­дачі традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням морально-етичних і загальноприйнятихправових норм. Хоч, якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні традиційні зв'язки часів Київської Русі були істотно змінені в період козаччини, особливо в ході національно-визвольної війни середини XVII ст.

Поселення і житло. В Україні залежно від природно-географічних, соціально-економічних, історичних умов сформувалося три зони сіль­ських поселень: північна, центральна і південна. Для північної (Полісся, Волинь) були характерні багатодвірні поселення вуличного типу. У центральній зоні (український Лісостеп) до XVIII ст. були поширені ві­льні і нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин тут виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних посе­лень, створених за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину Слобожанщини, Таврію, узбережжя Чорного та Азовського морів, за­будова велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування. Крім багато двірних поселень повсюдно були поширені й однодвірні - хутори. Селянське житло - хатина була глинобитною або зрубною, побіле­ною зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідня­цька хатина була однокамерною. Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили соломою, оче­ретом або гонтою. Сам про­цес будівництва хатини був ці­лим ритуалом,

покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця для будинку. Його не можна було будувати на перехрес­тях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачува­не місце будівництва трохи зерна. Якщо наступного ранку купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було тільки у вівторок або четвер.

Інтер'єр українського житла, при наявності місцевих особливостей в різних історико-етнографічних районах, був однотипним і далеко не випадковим. Багатовіковий досвід обумовив раціональність і естетич­ність внутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своє призна­чення і відповідну обстановку.

При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку розташовувалася піч - основний елемент планування, "году­вальниця, лікувальниця, нагрівальниця і розважальниця", її звичайно білили і розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні). Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була найпотаємнішим і загадковим місцем у помешканні, язичницьким центром християнського будинку. З нею було пов'язано безліч звичаїв і повір'їв. У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли засватана дівчина "колупала" пальцем побілку печі, немов би просячи захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з материнської печі. Шматочок пічної обмаз­ки клали в сорочку, якою обертали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після похорону родичі трималися за піч, щоб не сумувати за небіжчиком (або не боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із звичайного світу в таємничий. При входи­нах в новий будинок господиня на помелі або хлібопічній лопаті "переносила" домовика, який жив під піччю. А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати. Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі ж вони готу­ють чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо па­ски, заборонялося розмовляти, інакше відьма викраде дитину. Для за­хисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно рогами до печі.

По діагоналі від печі знаходився красний кут (покуття, святий кут)- християнський центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, при­крашені рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні кни­ги, свячена вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди ставили ритуальну їжу. Покуття вважалося найпочеснішим місцем у хаті, куди саджали дорогого гостя, виявляючи йому повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж ставили "дідух" - обрядовий сніп, прикрашений стрі­чками, символ благополуччя і достатку, пам'ять про предків. На покут­ті сходилися лави, які стояли вздовж стін, і тут же під іконами стояв стіл - символ єдності, сімейної міцності і благополуччя, за яким збиралася вся родина. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накрива­ли скатертиною. Не дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір'ях і обрядах. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. За столом святкували весілля. І сюди ж, на покуття, стави­ли труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. На стіл не можна було класти ключі - це могло привести до сварки, і сідати - загрожувало хворобою.

До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил ("піл" або "полаті", "лежанка"), що слугував спальним місцем (в більш заможних сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався "жіночим" - тут розміщався "мисник" (шафа для посуду) і все необхідне начиння.

Скляні шибки в сільських хатах зустрічалися рідко. Вікна були з ри­б'ячих міхурів або з прозорого тоненько відшліфованого кварцу.

Селянський двір включав залежно від заможності господаря одну або декілька господарських споруд: хлів; комору, клуню. Двір в Україні обов'язково був обгороджений.

Національний костюм. Український народний одяг - яскраве і са­мобутнє культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося про­тягом сторіч. У народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних по­глядів.

Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (туникоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плах­ти. З XIX ст. стали носити зшиті "спідниці". У прохолодну погоду носи­ли безрукавки (корсетки, киптарі тощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах - місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орна­мент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захища­ючи господарку одягу від злих духів, хвороб та ін. Жіноча сорочка вза­галі вважалася найтаємничішим елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. По­витухи приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою части­ною сорочки нареченої після ритуального умивання по черзі витира­лися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або свитка з білого сукна.

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і при­крашали стрічками, квітами, живими або з вощеного паперу. Жінки обов'язково носили різні очіпки, рушникоподібні головні убори ("намі­тки"), пізніше - хустки. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалася непристойною (звідси вираз - "опростоволоситися").

Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Зви­чай прикрашати шию існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста давала навколишня природа - використовувалися зерна, кісто­чки ягід, овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з різнокольоро­вого скла, бурштину, перлів, найбільшою ж цінністю вважалися корали ("добре намисто", "щирі коралі"), особливо червоні. Кількість ниток намиста і розмір намистин були показником достатку сім'ї, а також свідчили про добре ставлення чоловіка до дружини/Найбільш прести­жним вважалося мати 24-25 ниток, з великими намистинами, прикра­шеними ще й сріблом. Коралам приписувалися магічні властивості (зо­крема вони ніби оберігали від застуди), розрив нитки провішував господині нещастя. Особливе місце серед шийних прикрас належить дукачам - різноманітним ювелірним виробам на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило, використовувалися австрійські дукати або російські срібні карбованці. Дукач з металевим бантом, прикраше­ним каменями або емаллю, займав центральне місце у всьому компле­ксі нагрудних прикрас. Хрещений, батько дарував дукач своїй малень­кій хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та дбайливо зберігала подарунок, надіваючи його переважно у свята. Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різноманітні сережки і каблуч­ки.

Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу пого­ду були черевички, а повсякдень носили взуття з сиром'ятної шкіри - постоли і личаки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим коміром зі шнурком), заправленої у широкі або вузькі штани, безрукавки і пояса. Пояс взагалі був обов'язковим елементом одягу і виконував найрізноманітніші функції (закріплення одягу, захист м'язів живота при важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони служили яскравою прикрасою одягу і показником доста­тку. Але пояс сприймався також і як оберіг, талісман. Тільки маленькі діти могли не носити пояса, для дорослої людини вийти на вулицю, не оперезавшись, означало скомпрометувати себе, провішувало нещас­тя. Пояс фігурував у багатьох магічних обрядах. Недаремно дівчина повинна була оперезати свого нареченого вишитим поясом - це пови­нно було збільшувати чоловічу силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу заводили на подвір'я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору.

Чоловіки стригли волосся на голові "під горщик" ("під макітру"). Молоді і середніх років чоловіки годилися, залишаючи лише вуса. У XV-XVII ст. голили і голову, залишаючи оселедець. Бороди носили тільки старі. Головним убором улітку служили солом'яні капелюхи ("брилі"), в інший час - повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з плоским або сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли - стягнуті шматки сиром'ятної шкіри або личаки, заможні ж носили чоботи.*

Восени та взимку і чоловіки і жінки носили опанчу (довгий дорож­ній одяг з капюшоном, прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща з щільного грубого сукна, який носився поверх одягу), кожухи. Кожухи часто покривали сукном. Всі ці види одягу відомі ще. з часів Київської Русі.

Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різ­номанітними дорогими прикрасами. У цьому відбивалися особливос­ті регіонів України. За вишивкою на сорочці, по тому, як вона була скроєна, за головним убором (особливо це стосується жінок), можна було точно визначити, з якого регіону України людина. За костюмом можна було судити про майнове і соціальне становище. Представники різних соціальних груп (ремісники, землевласники, козацька старшина, рядове козацтво, селяни, міщани, торговці та ін.) відрізнялися особли­востями одягу.

Система харчування. Система харчування складається з сукуп­ності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір хар­чових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсяк­денного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями господарської діяльності.

Набір продуктів харчування пов'язаний з традиційною господарською діяльністю: орне землеробство, тваринництво, городництво бджі­льництво. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, різноманітні юшки, локшина, тетеря, кисіль та ін.). Значне місце в раціоні харчування займала риба, тому числі солона. М'ясні страви вживали переважно на свята (сало, ковбаса тощо). Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з доданням маку і меду виткали численні маковники, коржі, книші, бублики, кренделі і т. п. Хліб в Україні мав симво­лічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальної культури саме харчування є най­більш консервативним. Це стосується і системи, режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв (скажімо, до сьогодні вихідці з України на Поденні, в Середній Азії, на Далекому Сході залишили в своїй кухні багато традиційно українських страв, перш за все - борщ). Протягом року віруючі люди зобов'язані були дотримуватися по­стів - періодів, коли обмежувалося або взагалі заборонялося вживання м'ясних або молочних продуктів, риби, яєць. Це пов'язано з вимогами християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними святами - Різдвом. Великоднем, Спасом та ін.), але, безумовно, мало більш гли­боке коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости співпадали з періодами Найменшого фізичного напруження в осінньо-зимовий пе­ріод. Влітку, під час польових робіт, пости були короткими і не такими канонізованими. Крім того, існували послаблення для дітей, хворих, вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для вживання, був досить різноманітний. З нього можна було готувати велику кількість пісних страв. Враховуючи популярні сьогодні методи лікувального харчуван­ня (вегетаріанство, голодування тощо), доводиться визнати, що предки цілком розумілися в раціональному споживанні їжі.

І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Прак­тично кожному святу - і релігійному, і тому, яке залишилося з язични­цьких часів, - відповідав свій набір страв. На різдвяному столі обов'язко­вими були дванадцять страв, включаючи узвар (компот з сухофруктів) і кутю (кашу із злакових зерен), млинці або вареники на масницю, яйця і паски на Великдень, мед і яблука на Спас і т.д. Існувало безліч обрядів і повір'їв, пов'язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу у горщику. Потім розігрувалася сценка продажу горщика, і той, хто вносив найбільшу кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості вважали за честь покуштувати обрядову їжу і взяти на спомин черепок. Це робилося для того, щоб дитина росла здоровою і щасливою.