2. Деякі проблеми та особливості етногенезу українського народу.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську куль­туру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. На-К гадаємо основні точки зору:

теорія "споконвічності" - українці існують стільки, скільки, взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія "єдиної колиски" (яка була загальноприйнятою в СРСР у ВЗО-80-і рр. XX ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських

народів з єдиної давньоруської народності;

4) теорія "незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів", тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тоб­то багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих істори­чних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в ХV-ХVII ст. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.*

_________________________________________________________________

* Примітка видавця - Цінним є порівняння етногенезу українців з етногенезом інших народів. Відомо, що визначальну роль у формуванні великих євро­пейських етносів (німців, французів, англійців, іспанців, португальців, по­ляків, чехів, сербів та ін.) відіграла Римська імперія, її падіння .Всі вони заро­дилися після падіння Риму в V-VII ст., а в кінці ІХ-Х ст. створили свої самостійні держави. Ці етнічні спільноти генетично являли собою синтез місцевих "вар­варських" традицій з культурою імперського центру. Україногенез і етноге­нез інших слов'янських народів не є чимось унікальним, а підкоряється цим універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям. Першим додержавно-племенним етапом етногенезу українців, про що свідчать зокре­ма дані мовознавства та археологічні знахідки, е культурно-історичний роз­виток склавинів та антів ІІівнічно-Західної України у V-VІІ ст. Саме ця праук-раїнська людність, якій відповідає празька культура Прикарпаття і Волині та пеньківська лісостепова культура між Південними Карпатами та Дінцем, ство­рила першу українську державу Київську Русь, що виникла у X ст.. практично одночасно з першими державами інших народів Європи. Основу украї­нської гілки слов'янського етногенезу склали племена волинян, деревлян, по­лян, білих хорватів, тиверців, уличів, частково сіверян. Як вважають сучасні дослідники (див. Українознавство-2001 (за заг. редакцією В.Сергійчука) - К.: Українська видавнича спілка. - 2000. - 240 с.) білоруський, псково-новго-родський та російський етноси постали пізніше українського в процесі слов'­янізації вихідцями з Волині та Подніпров'я (праукраїнцями) територій спо­конвіку заселених балтами та фінами. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів та радимичів Полісся і кривичів. У генезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, в'ятичі басейну Оки та переселенці з Київської держави. Етнічні процеси на півдні Русі, близькій до Візантії, про­тікали швидше, ніж на півночі. Тому первинне формування українського ет­носу відбулося раніше, ніж інших східно-слов'янських народів. Останні сфор­мувалися вже в складі імперії Київська Русь (Х-ХІ1 ст.), державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Матеріальна культура України доби козаччини безпосередньо виросла з культури Південної Русі.

Отже, за сучасними даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології можна вибудувати таке дерево етногенезису українців: склави-ни+анти - русичі Київської Русі - людність козацької України - сучасні ук­раїнці. Заголовними етновизначальними показниками - культура, мова, етніч­на територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип - всі ці еносуб'єкти представляють єдиний український етнос нарізних етапах свого історичного розвитку. В основі ж культурного генотипу склавинів та антів (праукраїнців) лежить спадщина індоєвропейців, які є також предками греків, латинян, кельтів, германців та ін. Крім того, в етногенезі українців є елементи культури трипільців, кімерійців, скіфів, сарматів, готів, печенігів, половців та ін. старо­давніх етносів території України.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі ХVІ-ХVІІ ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного зни­щення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османсь­кої імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до "руського народу", а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних держав­них інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було

поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VІ-ХI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у ХVII-ХVIII ст. - Малоросія; ХІХст. - початокXX ст. - Україна-Русь. Визнання назви "Україна" (упе­рше згадане у 11.87 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - "Малоросія", яке набуло широкого розповсюдження після при­єднання України до Московської держави. Тільки з середини XIX - по­чатку XX ст. етнонім "Україна" став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною : називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси на­йменування "Русь" розповсюдилося на все східне слов'янство, а "Укра­їна" пізніше на все українство. Тобто назва "Русь" сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у-назву для утвердження концепції "Третього Риму". Що стосуєть­ся назви "Україна", то є декілька пояснень його походження: або від "краю" - кордону зі Степом, або від слова "країна" та ін.

Що стосується самоназви "українець", то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни "козак", "козацький народ", одночасно продовжували існувати і старі самоназви "руські", "русини". Тільки в умовах національного відродження у другій поло­вині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва "українець". Таким чи­ном, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у сло­в'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже дві третини населення (72,7%). Тут проживало 84,8% українців, які жили в тогочасному СРСР - 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90% населення, в містах - до 70%.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і дале­кому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільноту середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Сьогодні внаслідок національно-державного розмежування сотні тисяч українців виявилися за межами України, в суміжних з нею регіо­нах - Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діас­пора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Фе­дерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорнеземний район) - 4,4 млн. етнічних українців, Казахстані - біля 2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі -291 тис.

На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX - початку XX ст. вона склала понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США - приблизно 1 млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тис.. Польщі – близько 300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна, маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції "Вісла" по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн., а в 1913 р. - вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєн­ня і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської дер­жави, питома вага тут українців меншала. Так, якщо в XVIII ст. українці складали близько 85% населення у межах сучасної Укра'їни, то в XIX ст.

- приблизно 80%,а у XX ст. - біля 74%.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збіль­шилося міське, яке склало понад 65%. Особливо небезпечними явища­ми стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найни­жчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Се­ред етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги укра­їномовного населення з 71,8% у 1959 р. до 63,9% у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам.