2. Мережа державних стаціонарних театрів 20-30-х рр. Хх ст.

Упродовж 20-30-х років в Україні було створено мережу державних стаціонарних театрів, діяльність яких пізніше суворо контролюватимуть ідеологічні органи влади. Водночас стався принциповий примусовий поворот у діяльності театрів: від естетичних пошуків до виконання пропагандистських ідеологічних функцій. Визначні досягнення українського театрального авангарду 20-х років, сценічні експерименти режисерів Л. Курбаса, В. Василька, М. Терещенка, Ф. Лопатинського, Г. Ігнатовича, Б. Тягна, російського режисера Б. Глаголіна, який у 1925-1928 рр. поставив в Україні близько десятка вистав, а також сценографічні відкриття А. Петрицького, В. Меллера, О. Хвостенка-Хвостова, М. Драка — наприкінці 30-х років були повністю знівельовані наступом тоталітарної радянської системи, яка для керівництва мистецтвом виробила так званий метод соціалістичного реалізму.

Було також примусово припинено творче простистояння між художниками різних мистецьких напрямів, зокрема між Л. Курбасом та Г. Юрою й очолюваними ними театрами «Березіль» та ім. І. Франка. У 1933 р. Леся Курбаса усунули від керівництва створеного ним у 1922 р. театру «Березіль», а згодом репресували. Легендарний тетр «Березіль», перейменований на Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Шевченка, очолив його учень — режисер і актор Мар’ян Крушельницький. Саме завдячуючи йому в українській театральній практиці збереглося чимало з того, що започаткував реформатор сцени Лесь Курбас.