logo
Посібник художня культура 10 клас

Портретний живопис. Культ яскравої особистості

З 60-70-х рр. XVII ст. портретний живопис — широко розповсюджене явище на всій території України. На Лівобережжі із зміцненням нової суспільної верхівки — козацької старшини формується так званий козацький або старшинський портрет. Ранні старшинські портрети відрізнялися строгим монументалізмом, стриманістю і простотою як в композиції так і в колориті (портрети Івана Домонтовича, Івана Гуляницького). Портрети XVIII ст. виявляють всі особливості національної трансформації стилю бароко. Основна мета старшинського портрета — увічнення військової доблесті, сили, мужності, соціальної гідності, імпозантної величності портретованого, що підтверджується зображенням гербів, військових атрибутів. Характерна особливість старшинських портретів —гранична виразність всіх художніх засобів (силует, малюнок, пластика постаті, колорит), відсутність просторовості, переважання площинної килимовості цілого, узагальненість образу (портрети Івана Забіли, Семена Сулими, Параскеви Сулимихи, Данила Єфремова). Для великих ктиторських портретів Києва та Лівобережжя характерний вплив іконописної традиції, що проявляється у підкресленості урочистої монументальності, значимості образу, застосовані іконописної техніки письма, а також суто зовнішніх прийомах, характерних для іконопису (пишний квітчастий одяг, золото і т.п.). Примітним явищем кінця XVII ст. є проникнення в традиційний ктиторський портрет підкресленого психологізму, введення в композицію елементів краєвиду. Прикладом інтимізації ктиторського зображення може бути портрет Євдокії Жоравко.

Окреме місце в портретному живописі Лівобережжя посідає портрет князя-ченця Дмитра Долгорукого (майстер Самуїл). Незважаючи на наявність всіх елементів старих репрезентативних композицій тут переважає прагнення до глибокого внутрішнього розкриття образу. Напруження драматизму твору знаменують перехід до нового психологічно-реалістичного рішення образу людини.

В Західній Україні в XVII — XVIII ст. провідна роль належить шляхетському та магнатському портрету, призначеному для палацових залів резиденцій в Підгірцях, Жовкві, Вишівцях, Бережанах. На відміну від східного старшинського портрету у магнатському портреті міцнішають впливи західноєвропейського барокового малярства. Портретований зображений без застиглості та статичності, відрізняється жвавістю та сильним внутрішнім рухом. Прикладом є портрети Миколи Потоцького, Вацлава Ржевуського та ін. У жіночих шляхетських портретах основна увага приділена виписуванню одягу та аксесуарів. Поряд із шляхетським в Західній Україні розвивається міщанський, зокрема львівський портрет, пов’язаний з різними верствами строкатого в соціальному та національному відношенні міського суспільства. У XVIII ст. міщанський портрет поступово набирає своїх власних ознак. У цих портретах згладжується підкреслена репрезентативність, наростають елементи приватного й інтимного, риси побутовості, прозаїзму і певного психологізму. Шестикутний тип домовинного портрету, який існував на той час, під впливом бароко набуває ускладненого профілю, з’являється тенденція до розкриття психології людини (портрети Миколи та Анастасії Красовських). Реалістичні спрямування помітні у вотивному портреті — конкретна розробка постаті, змалювання пейзажу, збагачення колористичної палітри. (портрет Стерона Комарницького). В період бароко з’являються окремі твори так званого «хлопського» портрету (зображення селян). Поява такого типу портрету була пов’язана з поширенням ідей Просвітництва у Речі Посполитій.

Оригінальність строго українського портрета полягає в тому, що панегіричне звеличування людини оминало ідеалізацію — прикрашування натури. Реалістична подібність тут була обов’язковою. Саме тому в давніх малярських творах так часто зустрічаємо грубі обличчя, подані без найменшого пом’якшення. Брутальність, свавільність, нестерпний гонор, бундючність — все це неодноразово бачимо на старих портретах поряд з виразом волі й розуму, суворої мужності, жіночої грації, освіченості та інтелігентності. Немає нічого в цих обличчях незрозумілого, недомовленого, поданого лише натяком. Повільний пензель вимальовував усі деталі. Ця поважна розповідь рідко переходить межу спокійного, навіть епічного. Емоційне поривання, внутрішнє тремтіння чи ж просто звичайна темпераментність або елегійна ліричність властиві давнім портретам лише певною мірою. Художник покірно укладається в ті композиційні прийоми чи навіть шаблони, які виробила художня практика його попередників. Але в цих вузьких рамках своєрідного іконографічного канону проступає життєва правда, на тогочасних творах лежить неповторний смуток епохи, переломлений через найхарактерніші індивідуальні образи. Величезна амплітуда художньої форми українського портрета при всій безкомпромісній соціальній спрямованості його змісту пояснюється цілим рядом факторів, а саме: культурою замовників і виконавців, більшою або меншою силою традицій, кількістю та інтенсивністю контактів з західноєвропейським мистецтвом, перебуванням у межах польської чи російської держави. Проте якщо відійти від ізостатичних портретоподібних зображень, в яких зберігалася глибока візантійсько-руська традиція, та портретних творів, що фактично зливалися із західноєвропейським загалом, то залишиться величезний масив оригінального портретного малярства виразного національного характеру, надзвичайно багатого та різноманітного, який є справжнім внеском у світову мистецьку скарбницю.