Музична культура Київської Русі: народна, придворно-світська, церковна

Київська Русь – це перша держава східних слов’ян, центр східнослов’янського мистецтва: літератури (духовна – житія, літописи, світська – «хождєнія», «поучения»); архітектури (кам’яні хрестово-купольні храми), живопису (монументальний іконопис – фрески, мозаїки, станкова ікона), музики (народна та професійна; світська та релігійна). Важливими чинниками розвитку музичної культури стали феодальний тип держави а також прийняття християнства за Візантійським зразком.

З введенням християнства на Київській Русі розпочався наступ на язичницькі обряди, звичаї, що відображали слов’янський політеїзм. Проте органічний зв’язок фольклору з життям людей (календарний та життєвий цикли) забезпечив їм живучість та стійкість. Обрядовий фольклор не зник, а почав співіснувати з християнською обрядовістю: стародавній звичай зустрічі весни поєднався з Великоднем; русалії - з Трійцею, Купальські свята – з днем Іоанна Хрестителя, коляди – з Різдвом. Таке співіснування позначилось на поетичній і музичній образності, що увібрали в себе елементи християнської музично-поетичної творчості.

Джерелом українського музичного театру стало лицедійство або сміховий світ синкретичних мандрівних акторів – скоморохів. Скоморох поєднував в собі риси комічного та драматичного актора (лицедія), музиканта, співака, сказителя, танцюриста, акробата, ілюзіоніста. Саме тому скоморохів називали по-різному: «глумотворець», «ігрець», «гудець», «свирець», «плясець». Скоморохи – незмінні учасники язичницьких ігор та гулянь, весіль, поховальних обрядів, інших родинних урочистостей. Скоморохи були виконавцями епічного епосу, авторами численних музичних творів того часу: скоморошин, інструментальних награвань, музичного супроводу до комічних дійств. Одним з елементів скоморошого «глуму» було перевдягання – «масколудство» (вдягання масок). Скоморохи були носіями і виразниками народної точки зору на численні суспільні явища, зокрема виступали із сатирою на представників влади. Це і стало причиною їх переслідувань з боку церковних та світських феодалів. Навіть літописи ХІ ст. підкреслюють, що скоморохи відволікають людину від бога, а їх мистецтво називають «бісівськими іграми». Про популярність скоморохів свідчать назви українських сіл пізніших часів: Скоморохів, Скоморошці, Скоморох, Скомороше на Лука (Київщина, Житомирщина).

Музичний побут княжого двору часів Київської Русі відзначався багатством та різноманітністю, особливо з часу введення християнства. Численні музичні традиції були запозичені з Візантії. При дворах князів існував цілий штат музикантів-умільців, як місцевих, так і іноземців. Отримав поширення звичай супроводжувати трапезу банкетною, переважно прославною музикою, яку виконували співці-бояни. На княжих святах бажаними гостями були скоморохи – виконавці розважальних музичних творів. Ось яку картину побачив монах-проповідник, що прийшов до князя Святослава Ярославовича: «Одни гласили гусельне гласы, другие мусикийские, а иные – органне – и так все играли и веселились, как прийнято перед князем». Зображення великої групи музикантів, танцюристів, акробатів є на фресках Софійського собору в Києві (ХІ ст.). На одній з них – музикант-соліст, що грає на гудку – скрипкоподібному інструменті, на іншій – виконавці на духових та щипкових інструментах. Учені довели також, що на фресці «скоморохи» зображений орган, музикант за його клавіатурою та два надувальники органних міхів. Цей інструмент прийшов на Русь з Візантії і набув поширення як світський інструмент. Музика супроводжувала не лише князівські гуляння, але і урочисті державні церемонії.

Невід’ємною частиною князівського музичного побуту була ратна (військова) музика. Вона супроводжувала військові навчання, бойові дії, походи. З розвитком ратної музики поширюються дерев’яні та мідні труби, сурни. У війську Юрія Володимировича (ХІІІ ст.) було близько 60 інструментів.

Із введенням християнства в Київській Русі виникає та розвивається церковний спів, який є важливою частиною християнського культу. Відомо, що князь Володимир привіз із Корсуня перших митрополита, єпископа, священика, співаків болгарського та грецького походження. Після побудови собору Святої Софії за викликом Ярослава Мудрого до Києва приїхали три співаки-греки, що навчали співові місцевих жителів. Це доводить, що джерелом давньоруського церковного співу була Візантія. Водночас Кирило, творець слов’янської азбуки, під час відвідування у ІХ ст. Корсуня знайшов писані руськими буквами Євангеліє та псалтир, що доводить існування на Русі досконалого письма ще до введення християнства. Місцеві християнські музичні традиції, що сформувались ще в дохристиянські часи, стали також важливим джерелом формування давньоруського церковного співу. Вони мають ряд спільностей з візантійським культовим співом, зокрема це - систематизація музичного матеріалу відповідно до річного календаря (осьмогласся), наявність однакових із світською музикою рис, діатонічний ладо-інтонаційний стрій візантійської музики.

Поширювачами церковного співу на Русі були болгари і греки, тому існували грецький (візантійський) та болгарський (у перекладі на слов’янську мову) його варіанти. Одним із осередків формування давньоруського церковного співу стала Києво-Печерська Лавра.

Історію вітчизняної церковної музики можна поділити на два періоди: монодичний – ІХ-ХVІІ ст. та багатоголосний – ХVІІ-ХХ ст.

Основні риси монодичного церковного співу, зокрема києворуського періоду:

- хорова акапельна чоловіча монодія (одноголосся як символ монотеїзму);

- безлінійний запис спеціальними знаками - знаменами, крюками, що приблизно фіксували спосіб виконання, від чого система давньоруських церковних піснеспівів стала називатись знаменним розспівом;

- кондакарна та стихирарна форми церковного співу (кондак – вид святкового урочистого піснеспіву, в якому строфи виконував соліст, а рефрен співав хор; стихира – релігійний гімн, що складається з багатьох віршів строфічної побудови);

- базування композиції обіходної церковної музики на системі осьмогласся: вісім діатонічних ладів (гласів, груп типових поспівок), які використовувались у церковній службі відповідно місяця і дня тижня. Вісім гласів знаменного розспіву – «це вісім образів молитви, вісім молитовних станів, вісім способів інтонування» (за В. Мартиновим) (вісім – символ вічності);

- поділ звукоряду на чотири частини – согласія: просте, мрачне, світле, трисвітле (найвище);

- уникання яскравих інтонацій, розмірена, плавна ритміка, уповільнена в кінці фраз, відмова від життєвої асоціативності, життєподібності, нічого зовнішнього, вражаючого, адже молитва – це внутрішня зосередженість християнина, а церковний спів – посередник між людиною і Божественним світом.

Таблиця 1. Давньоруські музиканти, музичні інструменти

Таблиця 2. Музична культура України від найдавніших часів до кінця ХVІ ст.

Література

1. Іваницький А. І. Українська народна музична творчість. – К.: Музична Україна, 1990.

2. Історія української дожовтневої музики / Ред. О. Я. Шреєр-Ткаченко. – К.: Муз. Україна, 1969.

3. Історія української культури / Ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994.

4. Історія української музики в 6-ти томах. – К.: Наукова думка, 1989-2004, Т.І.

5. Корній Л.Б. Історія української музики в 3 т. – К.: 1998. – Т.І.

6. Левашева О., Келдыш Ю., Кандинский А. История русской музики, Т.І. – М.: Музыка, 1973.

7. Ольховський А. Нарис історії української музики. – К.: Муз. Україна, 2003.

8. Шреєр-Ткаченко О.Я. Історія української музики. Ч.1. – К.: Муз. Україна, 1980.

9. Щолокова О.П., Шип С.В., Шевнюк О.Л., Семашко О.М. Світова художня культура: від первісного суспільства до початку середньовіччя. – К.: Вища школа, 2004.

РОЗДІЛ І. ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХVІ СТ.