logo search
Посібник художня культура 10 клас

3. Український живопис та графіка другої половини хіх ст.

Провідним напрямом українського малярства другої половини ХІХ ст. стає реалізм. Улюблені теми більшості художників – сільський побут та природа. Традиції Шевченка в цей період продовжують Л. Жемчужников,

І. Соколов, К. Трутовський. Жемчужников втілює у своїх творах образи поем Шевченка («Кобзар на шляху»). Твори І. Соколова присвячені зображенню життя українського народу, протесту проти кріпацтва («Проводи рекрутів»). Глибоке знання сільського побуту, народних звичаї, тяжких умов життя селянства виявилося у творчості К. Трутовського («Весільний викуп», «Хворий»).

Величезний вплив на розвиток українського мистецтва другої половини ХІХ ст. здійснювало російське Товариство пересувних виставок (засноване 1870 р.). Своє мистецтво передвижники пов’язували з пекучими питаннями суспільного життя, інтересами простого народу. Вони розкривали негативні сторони тогочасної дійсності, співчували пригніченому знедоленому народу. Завдяки пересувним виставкам їхнє мистецтво ставало здобутком широких верств населення. Виставки регулярно демонструвалися і в Україні, що сприяло пробудженню художнього життя, виникненню художніх шкіл у Києві, Харкові, Одесі. До Товариства входили українські художники

П. Мартинович («Дяк»), М. Кузнєцов («На заробітки»), К. Костанді («В люди»), Микола Пимоненко («Весілля в Київській губернії»).

Особливої змістовності поняття національної самобутності набуває в творчості корифея передвижництва Миколи Пимоненка. Колоритні герої його картин – мешканці невеличкого села Малютина під Києвом. Вони виступають певними носіями генетичної пам’яті народу, в якій спресувалися минуле і сучасність, особливості національного характеру і звичаї життєвого укладу. Правдиві побутові полотна М. Пимоненка набувають ліричного забарвлення, уміщуючи в собі поетику народного світобачення. У ранній картині «Жниця» образ стрункої кароокої селянки на тлі золотавого пшеничного поля та високого блакитного неба сприймається своєрідним символом краси й щедрості української землі. Полотна пізнішого періоду («Ідилія») позначено досягненнями автора в галузі розробки пленерних завдань, що призводить до динамізації природного середовища. У них яскраве літнє сонце пронизує зелень листя, бузково-рожеві прозорі тіні лягають на землю, оповиту світлом, повітрям. Для жанриста М. Пимоненка пейзаж виступав важливою домінантою його сюжетних композицій. Він не тільки окреслював життєвий простір людини, а й був засобом збагачення ліричної виразності образів.

Пейзажний жанр в мистецтві передвижників став таким же пріоритетним, як і побутовий. У картинах природи художники втілювали не просто певний пейзажний мотив – вони створювали образ батьківщини, в усій національній самобутності її характерних рис. Яскравим підтвердженням цьому є творчість відомого київського майстра Сергія Світославського. Продовжуючи демократичні традиції свого вчителя

О. Саврасова, художник оспівував красу буденно-прозаїчних мотивів природи, що набували в його творах внутрішньої значимості та поетичної образності («Воли на оранці»). Мудра життєва змістовність відрізняє камерні твори іншого передвижника – харків’янина Петра Левченка, неперевершеного майстра «пейзажу настрою». Невеличкі, а іноді зовсім маленькі, написані на поштових листівках, його роботи вражають довершеністю виконання. Тремтливість мазка, м’якість та багатство тональних переходів, часом особлива етюдна недомовленість відтворюють ліричний світ життя природи, що органічно співвідноситься з глибиною людських почуттів. Справжньою перлиною українського пейзажного живопису стала його картина «Село взимку. Глухомань», де образ селянської вулички із врослими в землю хатками ніби візуально матеріалізується у жагучий біль людської душі з її безнадійною тугою за щастям. Під впливом французького мистецтва (майстрів-барбізонців) опановував систему передачі світлоповітряного середовища Іван Похитонов. Художник-самоук, нащадок козацького роду, вимушений за станом здоров’я жити за кордоном (у Франції та Бельгії) він ніколи не поривав зв’язків з батьківщиною – з успіхом експонував свої твори не тільки у паризьких Салонах, а й на виставках Товариства передвижників. Невеликі за розміром пейзажі І. Похитонова нагадують дорогоцінні емалі. Вишукане, тонке, майже мініатюрне письмо виявляє найменші деталі й найтонші колористичні співвідношення навколишнього світу. У них майстерно, з глибоким відчуттям поетичних настроїв та національних особливостей відтворено природні мотиви Західної Європи і України.

Послідовним провідником прогресивних ідей передвижництва в Україні виступало Товариство південно-російських художників. Фундаторами його в 1890 році стали одеські майстри, серед них М. Кузнєцов та К. Костанді. Одеса, зі своїм власним художнім училищем (відкрите у 1865 р.), перетворилася на значний мистецький осередок, який багато в чому визначав живописні новації часу. Шлях осягнення в українському малярстві проблем світла і кольору (хоча й набагато пізніше, ніж у Європі) розпочинався саме з Одеси.

Плеяду корифеїв передвижництва гідно репрезентує Микола Кузнецов. Його полотно «На заробітки» відноситься до надбань національного живопису. У ньому художник вдало поєднав два начала – жанрове, що оповідає про долю мешканців пореформеного села, і пейзажне, де майстерно розкрито характер південного степового ландшафту з його безкраїми обріями. Тепло природи, сонячне м’яке світло привносять у драматичну за своєю сутністю сцену ноту ліричної образності. Домагаючись у своїх картинах емоційно сюжетної насиченості пейзажу, майстер прагне використати можливості пленерного живопису, інтерпретуючи його по-своєму.

Рішучий крок в опануванні світлоповітряним середовищем зробив Киріяк Костанді. Полишивши монохромну кольорову гаму передвижників, притаманну його раннім творам («В люди»), він вдався до сміливої живописної мови, визначальним фактором якої стало сонячне світло з багатством його кольорових рефлексів: «Сонячний день», «Гуси». Мистецтво художника синтезувало у собі демократичні традиції передвижників і малярські новації імпресіоністів.

Для піднесення українського графічного мистецтва другої половини ХІХ ст. мало велике значення відкриття в 60-80-х роках середніх художніх шкіл в Києві, Харкові, Одесі, Львові, а також рисувальних класів при ліцеях та університетах, де викладачами були вихованці Петербурзької, Краківської, Мюнхенської та Дрезденської академії І. Сошенко, Д. Безперчий, Г. Васько та ін. Пройшовши академічну виучку і ставши прекрасними рисувальниками, вони передали учням свою майстерність.

Видатними графіками другої половини ХІХ ст. були П. Мартинович і

О. Сластьон, які разом навчались в Петербурзькій академії. Повернувшись в Україну, вони працювали у станковому рисунку й книжковій ілюстрації.

П. Мартинович та О. Сластьон працюють над портретною галереєю селян Полтавщини, створюють ілюстрації до «Енеїди» І. Котляревського, «Гайдамаків» Т. Шевченка.

Значним внеском у розвиток графіки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була творчість І. Їжакевича. Ще студентом Петербурзької академії він почав працювати в журналах, виконував ілюстрації з українською сюжетикою. По закінченні академії постійно працює в одному з найпопулярніших журналів – «Нива», на сторінках якого виступає з творами з історичного минулого і сучасного життя українського народу. У «Ниві» Їжакевич працював до 1917 року, коли журнал припинив існування. Композиції Їжакевича були ніби продовженням задуманих Шевченком і Жемчужниковим офортів про Україну. Серед побутових ілюстрацій Їжакевича чільне місце посідають сюжети , що відображають народне життя, – «Колядки», «Весільні звичаї», «Сватання», «На покосі», «На пасіці» та ін., історичні типи: «Запорожець», «Татарин», «Козаки в розвідці», «Чумаки», «Гайдамаки». З великою теплотою митець відтворив образи простих трудівників села: косарів, чабанів, дітей та ін. Його твори були близькі народові і користувалися широкою популярністю.

Крім Їжакевича, в петербурзьких періодичних виданнях працювали й ілюстраторами й інші художники, вихідці з України, що скінчили Петербурзьку Академію мистецтв. Вони також виконували ілюстрації на українські теми. Багато своїх рисунків, інтерпретованих ксилографією, друкував м. Ткаченко («Кутю проганяють», «У неділю», «Ряджені» та ін.). відомі ксилогравюри М. Зінов’єва («Біля колиски», «На Україні», «Посердились»), М. Глоби («Сімейна сцена», «На призьбі», «Пастух»), Г. Крушевського («Тривога»), П. Шевченка («Види і побутові сцени на Україні») та ін.

Незважаючи на надзвичайно тяжкі умови для видавничої справи на Україні у зв’язку із забороною царським урядом друкування книг і навчання в школах українською мовою, все-таки у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. українськими художниками створено чимало значних за змістом і художньою формою ілюстрацій і книжкових оздоблень до творів українських, російських і зарубіжних письменників. Особливо часто вони звертаються до ілюстрування творів Т. Шевченка, М. Вовчка,

І. Котляревського, Г. Квітки-Основяненка.

В Одесі видаються збірки українських пісень та сатиричні журнали російською мовою, серія літографованих гравюр А. Красовського під назвою «Одесская удочка», щотижневий сатиричний журнал «Пчелка» з карикатурами Л. Пастернака, м. Чемоданова, І. Пане, І. Познанського, Л. Вербеля, М. Бондаренка та художників, що підписувались псевдонімами: Крапива, Оса, Коля Б., Крі-Крі, Валов-Іва.

У цей період в Галичині, що була під Австро-Угорщиною також друкуються сатиричні журнали «Зеркало», «Комар», та «Страхопуд» у Львові, карикатури до яких виконують львівські живописці і графіки К. Устиянович, Т. Копистинський, С. Томасевич та ін. У Коломиї виходить журнал «Кропило», в Ужгороді на Закарпатті сатирична газета «Сова», також з сатиричними рисунками.