3. Світська музика

Світська музична культура ХVII-ХVIII ст. була представлена пісенними, інструментальними жанрами, театральними дійствами, що супроводжувались музикою.

Одним із найпоширеніших у світському музичному побуті став жанр канту. Саме в ньому збереглись риси раннього партесного співу. Кант - це триголосна (ансамблева чи хорова) куплетна пісня без інструментального супроводу, що виконується чоловічим ансамблем чи хором. Канти виникли на межі ХVII-ХVIII ст. Вони розпочали своє існування як відгалуження позацерковної духовної пісні-псалма. Поширення цього жанру пов’язане з процесом демократизації музичного та поетичного мистецтва. Оскільки жанр сформувався в руслі народнопісенних традицій, то це позначилось на його тематиці, образах, мелодиці, ритміці, структурі. Основу змісту кантів складає правдиве відображення життя простої людини: теми соціальної нерівності, жартівливі, сатиричні, філософсько-повчальні, релігійні, любовні, хвалебні. У ХVIII ст. канти почали відігравати провідну роль у музично-театральному мистецтві, зокрема у вертепах. З середини ХVII ст. кант проникає в Росію, де в петровську епоху розквітнув тип урочистих «віватних» кантів.

Авторами текстів і мелодій кантів були учні братських шкіл, регенти, студенти, вчителі співу, у ХVIII ст. – представники широких верств населення міст. Велику роль у поширенні кантів відіграли мандрівні дяки (учні колегіумів, академії). Поступово все більшого впливу в кантовій творчості набуває народна пісня: використовуються окремі фольклорні звороти та інтонації. Іноді народні пісні оброблялись у стилі побутового 3-голосного канту.

В основі канту – гомофонно-гармонічне 3-голосся: основна мелодія – у верхньому голосі, середній супроводить її у терцію чи сексту, бас – гармонічна основа. Можливе виконання на одну мелодію різних текстів, наприклад: «Щиголь тугу маєт», «Сизий голубочку». В урочистих кантах використовувалась мелодика фанфарного, сигнального типу, імітації (останнє більш характерно Росії).

Кант має два жанрові різновиди: світський та духовний («псальм»). Псальм тісніше пов’язаний зі сферою професійного культового співу, хоч виконувались псалми не у церкві, а у світському побуті. Їх носіями були мандрівні співці, переважно лірники, що вплинуло на виконавську традицію. Співаючи псальму під супровід ліри, виконавець замінював гармонічну лінію баса органним пунктом квінти чи (рідше) октави, а мелодія звучала з терцієвою второю поводиря, або ж «голосиці» – струни, що проходить над коліщатком і корпусом інструмента. Мелодії псальм – поважного, урочисто-споглядального, філософського характеру, що відповідає змістові текстів («Горе мені, грішнику сущу», «Взирай з прилєжанієм, тлінний чоловіче»).

Пісня-романс – міська сольна пісня з інструментальним супроводом відіграла важливу роль в становленні та розвитку української професійної музики. Зародилась вона у ХVII ст. Розквіт припадає на другу половину ХVIIІ ст. У цьому жанрі виявились процеси взаємопроникнення сільської та міської пісні, фольклорної та професіональної індивідуальної творчості, взаємовпливи елементів різних національних культур.

Характерне більш безпосереднє, гнучке відображення внутрішнього світу людини, ніж у канті, саме тому сольна міська пісня з інструментальним супроводом поступово витісняє кант з музичного театру. Спочатку жанр розвивався в руслі пристосування популярних народних селянських мелодій до міського побуту: зберігалась наспівність, емоційна насиченість, ряд типових мелодичних зворотів. Нові тексти могли створюватись на відомі мелодії. У більшості випадків і текст, і мелодію складав один автор. У текстах відчутне тяжіння до рівноскладовості рядків, що вплинуло на ритміку мелодії, яка поступово відходила від більш вільних мелодико-ритмічних типів селянської мелодії пісні.

Однією з найхарактерніших рис мелодики міської пісні в різних її жанрових групах була гармонічна основа, що спиралась на акордовий інструментальний супровід (торбан, бандура, пізніше – клавікорд.), разом з тим тут встановлювалась тоніко-домінантова система з її функціональними зв’язками в мажорно-мінорних ладотональностях замість діатонічних ладів, характерних для старих селянських пісень. Видами міських пісень були лірико-епічні, лірико-драматичні, жартівливі, філософсько-повчальні.

Найвідоміші автори міських сольних пісень – З.Дзюбаревич, С.Климовський, О.Падальський, І.Бачинський. Найпопулярніша пісня «Їхав козак за Дунай» Семена Климовського. Ця лірична пісня міститься у збірниках Трутовського, Львова-Прача, цитується у «Покаянному тріо» А. Веделя, у «Темі з варіаціями» О. Аляб’єва. Ця пісня була поширена у Польщі, Румунії, Німеччині, Франції.

Кристалізація самобутніх рис вітчизняної інструментальної музики припадає на ХVI-ХVII ст. Основою інструментальної творчості стають пісня, танок, дума – жанри народної музичної творчості. На підставі аналізу рукописного збірника ХVIІ ст., що належав Київському архієпископові, можна твердити, що в ХVIІ ст. існувало три види інструментальної музики: прикладна танцювальна, камерна, церковна (католицьке богослужіння). Своєрідним явищем у міському побуті українських міст стали музичні цехи, засновані на зразок цехів ремісничих. Вони з’явились спочатку на Правобережжі (ХVI ст.): Львів, Степань, Київ, пізніше - на Лівобережжі (до середини ХVIІ ст.): Полтава, Ніжин. До функції цехових музикантів входило супроводжувати міські свята, розваги, вечорниці, сімейні ритуали. Репертуар складали різноманітні інструментальні п’єси, традиційні у ритуалі народних звичаїв, обрядів, танцювальна музика України та інших народів: полька, краков’як, чардаш, бариня та ін. В статутах музичних цехів Львова, Києва вказується принцип рівноправності як основний в діяльності цехів, а також говориться про необхідність взаємної поваги, пошани до старших, узаконюється право гри на весіллях, хрестинах в визначених і закріплених за даним цехом регіонах. Велику увагу приділяли цехові музиканти питанням організації праці, виробленню спільних засад, обміну думок, тому часто проводились зібрання, на які запрошували, передаючи з рук в руки цеховий знак – цешку. Сходка розпочиналась урочистим відкриттям цехової скрині, де зберігалось цехове майно, документи, гроші, і закінчувалась закриттям скрині. Обов’язковими були цехові посади: цехмістер, ключник. Кожен цех обов’язково мав власну емблему і цешку. При вступі до цеху необхідна було сплатити певну суму і знайти людину, що засвідчила б чесність нового члена цеху. Кожен член цеху мав право навчати учня.

Розквіт діяльності цехів припадає на кінець ХVIІ – початок ХVIІІ ст. З другої половини ХVIІІ ст. їх значення суттєво зменшується, з’являються міські капели, кріпацькі оркестри. Роль цехів у розвитку народної та професійної інструментальної музики важко переоцінити. Тут створювалися зразки інструментальної музики, зародились та розвинулись характерні склади ансамблів українських національних інструментів.

На Галичині світська музика тієї доби пов’язана з піснями і танцями, що їх можна було почути у замках і палацах, в будинках городян і на вулицях міста. Найпопулярніші інструментальні твори записувались у збірниках, так званих табулятурах - для органа і для лютні, остання була найпопулярнішим домашнім інструментом ХVІ-ХVІІ століть. Табулятура представляє собою застарілу буквену чи цифрову систему запису сольної інструментальної музики, що застосовувалася в ХІV-ХVIІІ ст. Уявлення про типову розважальну музику можуть дати композиції з так званої лейпцігської табулятури 1619 року. Її автором вважається видатний виконавець і композитор, що жив на території Польщі, Войцех Другорай (1550-1619). У юному віці Другорай був відомий під іменем бандуриста Войташка, згодом прославився як лютняр при польських дворах, в Німеччині. Композиції Другорая користувалися великою популярністю, а тому потрапляли в різні західноєвропейські табулятури. За формою, якщо судити за назвами, твори подібні західноєвропейським зразкам: фантазії, вольти, віланелли тощо. Проте інтонаційно вони близькі національним україно-польським джерелам автора.

Український музичний театр – мистецтво, що своїми джерелами пов’язане із старовинними слов’янськими, землеробськими, сімейно-побутовими святами та іграми, хороводами, в яких велику роль відігравали елементи театралізації: колядні ігри з ряженими, проводи масляної, весільні дійства.

У кінці ХVI ст. (перший спогад – 1666 р.) на Україні зароджується народний музичний театр під назвою «вертеп» (печера, місце для укриття). На відміну від народних дійств вертеп відзначався послідовним розгортанням сюжету, провідною роллю музики, усталеним розподілом ролей між дійовими особами, наявністю сцени спеціальними декораціями, де відбувалась костюмована вистава.

Розвиток вертепу пов’язаний із становленням вище згадуваний світських жанрів – канту, сольної міської пісні, інструментальної музики, що становили невід’ємну частину дії. Авторами і виконавцями вертепного дійства були учні братських шкіл (колегіумів). Вертеп користувався великою популярністю серед найширших верств населення. В Росії був поширений вертеп, виконуваний живими артистами. В основі вертепу – 2 дії: 1 – релігійна легенда про народження Христа та переслідування його царем Іродом; 2-га – народно-побутового змісту, сюжетно не пов’язана з першою. Це ряд комічних жанрових сценок. Дія розгорталась на двоповерховій сцені (макет церкви чи будинку): І поверх (нижній) – для побутової дії і для негативних персонажів: Ірода, Чорта, Смерті; верхній поверх – для «божественної дії». Весь вертеп пронизує музика (порівняння особливостей І та ІІ дій вертепу див. в таблиці).

Таблиця. Вертеп

У 1 дії вертепу, як правило, звучали канти «Пінію время» (запалюються свічки), («Нова радість стала» – про народження Христа, 2-голосне виконання, близьке до народного, «Дудочка» - танець типу козачок , виконується на скрипці чи сопілці, виражає радість пастуха з приводу народження Христа, «Днесь Ірод грядет во своя страны» та «Шедшие трие цари» – канти про намір Ірода вбити Христа, типова маршова ритміка, «Перестань ридати, печальная мати» – кант, в 1 ч. якоъ висловлюються співчуття Рахілі, що втратила дитину, 2ч. – погроза Іроду, Кант-розповідь про появу Смерті, Чорта та покарання Ірода.

У 2-й дії виконувалась жартівлива пісня «Ой, під вишнею», камаринська, що супроводжує танець солдата та красуні, краковяк – пана і пані. Образ Запорожця – центрального персонажу – розкривається у варіантах козачка, гопака, у сольній пісні в стилі ліро-епічних козацьких пісень «Та не буде лучше, та не буде краще»

З часом вертепну дію виконували цехові музиканти, що грали живий (не ляльковий) вертеп.