3 Древній Рим й особливості його господарського устрою. Періодизація економічної історії Рима

В результаті кризи рабовласництва в Греції і на Сході центр економічного розвитку поступово переміщується в Рим, який у свою чергу завершує історію античного світу й рабовласницького способу виробництва у Європі. Раннє зникнення сільської громади прискорило становлення античного типу рабовласницького суспільства. Під впливом грецької колонізації на півдні Італії стало рано розвиватися землеробство, садівництво, виноградарство, а в заснованих греками містах розвивалися ремесло й торгівля.

Економічному підйому Давнього Риму сприяли сприятливі історичні й природні умови. До основних факторів, можна віднести наступні:

• сприятливі географічні й кліматичні умови;

• багатство лісових матеріалів і будівельного каменю, які були основою для будівництва будинків і палаців;

• наявність земельної власності в руках держави;

• численні війни, які поставляли в Рим рабів і цінності з переможених країн.

В історії Древнього Рима, на етапі існування держави, виділяють три періоди:

• царський (VIII-VI ст. до н.е.);

• республіканський (VI-I ст. до н.е.);

• імператорський (I ст. до н.е.).

Царський період – час ліквідації первіснообщинних порядків і становлення рабовласницького ладу. В цей період рабство було на щаблі патріархального, а майнова нерівність тільки починала розвиватися. У період утворення Римської держави відбувся досить складний класовий розподіл на вільне й залежне населення. Вільне населення у свою чергу ділилося на землеробську й рабовласницьку знать (патриції). В VIII-VI ст. до н.е. патриції ще самі займалися землеробством, але поступово вся робота стала обов’язком рабів. Земля вважалася власністю всієї римської громади й перебувала в умовному приватному володінні окремих патриціанських родів. Пізніше ці володіння перейшли в приватну власність.

До VI ст. до н.е. у Римі з'явилася нова група вільного населення - плебеї. Про походження плебеїв у науці не існує єдиної думки. Швидше за все, одні з них були сторонні люди, інші - члени завойованих римлянами сусідніх громад, треті - звільнені раби. Плебеї були особисто вільними людьми, але не входили в громаду повноправних громадян - патриціїв. Вони не мали права на общинну землю, були позбавлені всіх політичних прав. Більшість плебеїв складалася із дрібних і середніх власників. Багато плебеїв перебували в сильній економічній залежності від патриціїв, які давали їм під лихварський відсоток худобу, гроші, зерно. За неповернення позички й відсотків плебеїв безжалісно продавали в рабство.

В 510 р. до н.е. владу захопили патриції, які організували аристократичну республіку. З метою згладжування соціальних і політичних конфліктів між патриціями і плебеями, в середині VI ст. до н.е. у Римі була проведена реформа Сервія Туллія.

Відповідно до реформи, всі здатні носити зброю - патриції й плебеї - були розділені на 6 класів залежно від майнового положення.

Реформа Сервія Туллія стала свого роду політичною революцією, яка завершила перехід від родового ладу до рабовласницької держави.

Таким чином, запекла класова боротьба призвела до ліквідації привілеїв родової знаті й утворенню рабовласницької держави.

Римська рабовласницька держава на відміну від Афінської була аристократичною. У зв’язку з тим, що основою римської економіки цього періоду було сільське господарство - всю владу в державі захопили великі землевласники й рабовласники.

До III ст. до н.е. всі командні пости в державному апараті республіки перебували ще в руках патриціїв, але поступово плебеї, використовуючи свою кількісну перевагу зіграли вирішальну роль у складі збройних сил Рима, домоглися повного зрівняння в політичних правах. Було заборонено боргове рабство. Однак місце патриціїв зайняла нова рабовласницька аристократія, яка складається з невеликої групи знатних багатих землевласників і рабовласників, як патриціїв, так і плебеїв. Нова аристократія одержала назву нобілітету (нобіль – знатний).

Володіючи значними збройними силами, Римська держава спочатку підкорила собі сусідні латинські племена, потім поступово всі племена, які населяли Італію. Вільні селяни латинських, а згодом і деяких інших італійських народів були включені в римське народне ополчення; воно настільки підсилилося, що змогло вести загарбницькі війни за межами Італії.

До середини II ст. до н.е. Рим, підкоривши собі більшу частину країн Середземноморського басейну, став центром колосальної рабовласницької держави. Римська держава значну частину населення завойованих країн перетворювало в рабство. Цим поповнювався робочий контингент Рима.

Таким чином, Рим перетворився у світового визискувача.

Більша частина захоплених рабів зосередилася в руках нобілітету. Нобілі заводили на своїх землях великі рабовласницькі господарства. Основна маса римського народного ополчення, яка забезпечувала римські перемоги, - вільні італійські селяни, були зведені на межу зубожіння. Селяни з їхнім дрібним господарством не могли витримати конкуренції з дешевою рабською працею. Вони розорялися, убожіли, залишали свої земельні ділянки, йшли до Риму й інші міста, перетворюючись у люмпен-пролетарів, а їх землі попадали в руки нобілітету.

Так виникли великі плантації, які одержали назву латифундій (від слів «латус» — великий й «фун-дус» — маєток). Латифундії – це великі маєтки з лісовими й пасовищними угіддями, водоймами і т.і. у володіннях Рима, господарство яких засновано на праці рабів.

Так, у Римській державі було засновано велике рабовласницьке виробництво.

У Римі праця рабів охоплював головним чином сільське господарство. Тут утворилася закінчена й типова форма рабовласницького сільськогосподарського виробництва. Як і в інших античних державах, у Римі раб вважався річчю, знаряддям праці.

До завоювань в Італії превалювало примітивне зернове господарство. З початком припливу рабів був зроблений крок вбік інтенсивного господарства. В середніх рабовласницьких маєтках зернові культури відійшли на задній план, головна роль стала належати винограду, городнім культурам, оливкам і т. і.

Коли ж в Італії стали переважати латифундії, був зроблений крок назад - до екстенсивних способів господарства. Власники латифундій стали відмовлятися не тільки від трудомістких культур (винограду та ін.), але навіть і від зернових, приділяючи усе більшу увагу скотарству. Виробництво зернових культур стало менш рентабельним, тому що зерно в більшій кількості надходило в Італію у вигляді данини з римських провінцій. Попит же на продукти скотарства в Італії увесь час зростав з ростом армії й населення міст.

Спочатку застосування рабської праці сприяло розвитку продуктивних сил у сільському господарстві Італії. В I ст. до н.е., за свідченням сучасників, Італія являла собою суцільний фруктовий сад. Не було тоді у світі вина, пшениці, маслинового масла, які могли б суперничати з італийськими.

Італийські породи рогатої худоби й овець славилися в древньому світі. Скотарство носило в основному пасовищний перегінний характер. Природа країни уможливлювала перебування худоби під відкритим небом протягом цілого року.

Підйом сільського господарства II-I ст. до н.е. порозумівається трьома причинами:

1. широке застосування рабської праці;

2. встановлення ринкових зв'язків між містом і селом, які потребували продукції один одного. Пануючим типом став рабовласницький маєток, пов'язане з ринком;

3. перехід від дрібного землеволодіння до великого. Це, безперечно, стало досягненням римлян. Великих маєтків, так званих, латифундій, з більшим числом рабів було небагато, тому що їхня праця була занадто складно організувати.

Ремісниче виробництво в Римській державі розвивалося повільніше, ніж у Древній Греції. Воно досягло значного рівня лише в I в. Н. е. У цей час стали застосовувати ряд технічних прийомів у гірничій справі й металургії.

Так, для видобутку руди широко застосовувалася система обвалення породи; правда у виняткових випадках, - складний механізм - гвинт Архімеда; для підйому руди - ручний комір; для обробки металу - муфельна піч. У римських кузнях I ст. н. е. застосовувалося вже більше ефективне хутро у вигляді гармоніки.

У цілому металургія й металообробка в античну епоху стояли на досить низькому технічному рівні. У ремісничому виробництві Рима на першому плані стояло виробництво зброї й військового спорядження для захоплення рабів, предметів культу й розкоші для обслуговування рабовласників. Для військових цілей і зведення видовищних споруджень у Римі застосовувалися досить складні механізми, але не могло бути й мови про впровадження їх у виробничий процес.

Перетворення Рима в центр величезної рабовласницької держави привело до створення певної системи експлуатації завойованих країн. Економіка Рима стала носити паразитичний характер. Рабовласницьке господарство Рима цілком залежало від його провінцій (колоній), з яких одержували рабів, продовольчу сировину, кошти. Значна частина землі завойованих країн оголошувалася державною власністю. Ця земля або здавалася в оренду, або на ній ґрунтувалися колонії ветеранів римської армії, які повинні були становити опору римського панування. Все корінне населення, що не було відправлено в рабство, обкладалося натуральними й грошовими податками.

Деякий підйом продуктивних сил, викликаний масовим застосуванням рабської праці, тривав дуже недовго. В I ст. до н.е. уже був закінчений процес концентрації землі й рабів у руках порівняно невеликої купки багатіїв. Велике землеволодіння здобуло рішучу перемогу над дрібним. Але ця перемога була фатальною для всього рабовласницького ладу:

• по-перше, вільне римське селянство стало швидко зникати, перетворюючись у міських люмпен-пролетарів, які перебували фактично на утриманні рабовласницької держави;

• по-друге, падала сила римського війська, яка складалася із селян.

Отже, порушувався весь відтворювальний процес рабовласницької економіки, що призвело до кризи рабовласницького господарства.

Для підтримки рабовласницького виробництва в умовах катастрофи дрібного землеволодіння великі рабовласники встановили в Римській державі відкриту військово-рабовласницьку диктатуру у формі імперії. Вся соціально-економічна політика імперії, що проіснувала п'ятсот років, була спрямована практично на збереження сильної військової організації, яка була б у змозі забезпечити приплив нових рабів. Імператори надавали пільгові позички для землевласників, намагалися змусити багатих рабовласників вкладати частину коштів у сільське господарство, наділяли професійних воїнів земельними ділянками, навіть забороняли рабовласникам убивати рабів, щоб не зменшувати їхню кількість, але сила народного селянського ополчення не могла відродитися. Рабська праця перестала бути рентабельною; методи відтворення робочої сили змінилися.

Уже в середині I ст. до н.е. в Італії наступила аграрна криза. Сільське господарство стає невигідним заняттям. Земельні масиви стали розбиватися на невеликі ділянки (парцелли), які віддавалися в оренду рабам, що одержали назву «серви-касати», або вільним селянам, що одержали назву «колони». Колонів постачали інвентарем і посівним матеріалом, стягуючи з них орендну плату грішми або частиною врожаю.

Згодом положення колонів істотно змінилася. В I ст. на початку II ст. н. е. колони були вільними орендарями, але в результаті заборгованості землевласникам і рабовласницькій державі, вони були фактично прикріплені до землі. Так у надрах рабовласницького суспільства створювався клас залежних селян.

Криза охопила і рабовласницьке ремесло. Занепад ремесла відбився на державній скарбниці. Для того щоб забезпечити регулярне надходження податків, рабовласницька держава закріпила (а фактично закріпачило) вільних ремісників за своїми міськими колегіями, вони в примусовому порядку повинні були постачати імператорський двір, армію, населення столиці ремісничою продукцією. На практиці ці міри призвели до повного занепаду ремесла й запустінню міст.

Об'єктивний закон відповідності виробничих відносин характеру продуктивних сил вимагав заміни рабовласницького способу виробництва таким, при якому безпосередній виробник був би зацікавлений у результатах своєї праці. Таким способом виробництва в тих умовах з'явився феодалізм.

В 395 р. відбувся поділ Римської імперії на Західну й Східну (Візантію). Історичний розвиток пішов різними шляхами. На сході феодалізація відбувалася повільно при збереженні сильної влади імператора в Константинополі.

Східна Римська імперія (або Візантія), що об'єднала більшість східних римських провінцій, проіснувала як держава ще 1000 років. Після чого там рабовласницький лад поступив своє місце феодальному.

На заході імператорська влада поступово слабшала і у 476 р. була остаточно знищена. Одночасно на території імперії формувалися самостійні, так звані варварські королівства, у рамках яких синтезувалися протофеодальні відносини, які виникали в надрах рабовласницьких структур.

На території Західної Римської імперії рабовласницький лад був ліквідований і почав розвиватися феодальний спосіб виробництва.

476 р. у всесвітній історії вважається кінцем Древнього світу й початком середньовічного періоду європейської історії.