logo
История экономики и экономич

4 Основні течії інституціоналізму. Неоінституціоналізм

Термін „інституціоналізм” походить від слова „інституція” (лат. institutio – образ дії, звичай, порядок, що прийнятий в суспільстві), а також близького до нього слова „інститут” (англ. institute – закріплення цих звичаїв і порядків в вигляді законів). Практично всі автори інституціоналізму до інститутів відносять як категорії політичної й правової надбудови, так і філософські поняття й економічні явища: державу, сім’ю, мораль, право, приватну власність, систему грошового обігу, кредит і т.ін. В цілому категорія „інститут” в концепціях інституціоналістів виступає як допоміжний інструмент. Впровадження цього терміну лише віддзеркалило характерне прагнення представників напрямку вивчати наряду з економічними й неекономічні явища. В наш час термін „інститут” в певній мірі втратив свою провідну роль, зберігши значення етимологічної основи – назви напрямку.

Сутність інституціоналізму як напрямку економічної теорії полягає в обґрунтуванні використання різного роду інститутів (держави, права, вартості, ціни) для державного контролю над соціально-економічними процесами.

На третьому етапі еволюції інституціоналізму – в 40-50-тих рр. в зв’язку з розвитком кейнсіанства, представники якого розробили конкретні варіанти державного регулювання економіки, вплив інституціональної теорії дещо зменшився. Але в цей період представниками інституціоналізму опубліковано декілька робіт й висунуто змістовні концепції;

Починаючи з 60-х рр. знову посилився вплив інституціональних розробок і в наш час цей напрямок являється однією з теоретичних основ державної економічної політики багатьох країн світу.

Загальної для всіх представників інституціоналізму завершеної економічної доктрини не існує. Їх об’єднують методологічні принципи.

Особливості методологічних принципів інституціоналізму:

  1. Основою методології є принцип технологічного детермінізму: розвиток науки і техніки призводить до розвитку соціально-економічних систем.

  2. Розширене трактування предмету політичної економії. Інституціоналісти намагаються створити економічну теорію на базі комплексу наук – соціології, психології, права.

  3. Еклектичність напрямку – інституціоналізм поєднує складну добірку концепцій.

  4. Спирається на метод „соціальної психології”, наявність елементів „соціального критицизму”.

  5. Історичний підхід: держава повинна змінювати систему інститутів, присовуючи їх до історичної зміни умов господарювання.

  6. Ігнорування абстрактно-дедуктивного методу, емпіризм і прагматизм.

  7. Визнання суперечностей капіталізму.

Засновником соціально-психологічного інституціоналізму був американський вчений Торстейн Веблен (1856-1929). Головний труд – „Теорія празного класу” (1899 р.). Його місце в буржуазній економічній науці визначається декількома моментами:

Предметом економічної науки Т.Веблен вважав „поведінку людини в її відношенні до матеріальних засобів існування”.

Робочий клас не розглядався Вебленом як самостійна соціальна сила. Він вважав, що інтереси робочих суперечливі і це не дає можливості об’єднати робочий клас навколо загальної програми, він може лише підтримати інтелігенцію. Зміст соціальних програм Веблена у тому, щоб забезпечити реалізацію інтересів науково-технічної інтелігенції, тобто, регулювати виробництво так, щоб не допустити страйку цього класу, бо він паралізує суспільство.

Програма перетворення суспільства, що запропонована Т.Вебленом, об’єктивно виступала не тільки як критика капіталізму і його суперечностей, але як форма захисту суспільства й пошуку шляхів збереження системи. По суті Т.Веблен запропонував своєрідний проект реформування капіталізму шляхом модернізування системи інститутів.

Засновником соціально-правового інституціоналізму є Джон Коммонс (1862-1945). Основні праці – „Правові основи капіталу”(1924), „Інституціональна економічна теорія” (1934). Головна ідея, що закладена в творах, – економічні відносини реалізуються через суд і юридичні акти.

Як і Веблен, Коммонс вважав, що кожне відношення містить можливість суперечності і суперечності є у кожній угоді (угоди: адміністративні, ринкові, розподілу). Суперечності в угодах можна розв’язати, використовуючи правові інститути. Таким же шляхом можна розв’язати суперечності між трудом і капіталом. Для цього необхідно і достатньо утворити союзи робітників, об’єднання підприємців і можна знайти компроміси, рішення, що обумовлять класову злагоду. Пропонував державі пристосовувати інститути права до нових історичних умов, що надасть змогу перебудувати суспільство на розумних началах.

Ідеї Комонса були впроваджені в програмах буржуазно-демократичних партій, а також у конкретній діяльності американських профспілок і уряду (зокрема в галузі трудового законодавства, законодавства по соціальному страхуванню).

Засновником емпіричного інституціоналізму (кон’юнктурно-статистичного) є Уеслі Мітчелл (1874-1948). Головний труд – „Економічні цикли”(1913). Головна ідея – вивчення кон’юнктури ринку як підґрунтя активного втручання держави в економіку.

За ініціативою Мітчелла в 1924 році при Гарвардському університеті було створено комітет соціально-економічних досліджень, на підставі якого утворилась відома гарвардська школа кон’юктурознавства.

Досліджуючи цикли, Мітчелл дійшов висновку про необхідність державного регулювання економіки. Головним завданням вчених-економістів вважав розробку його конкретних варіантів й форм. Він пропонував активно впроваджувати програмування економічного розвитку й антикризове регулювання; коригування механізму грошового обігу; регулювання рівня зайнятості; державне страхування від безробіття; створення відповідних державних установ (інститутів), що здатні реалізувати й координувати ці програми.

Ідеї представників раннього інституціоналізму широко використовувались інституціоналістами 30-60-х рр. ХХ ст. (неоінституціоналістами). На цьому еволюційному етапі інституціонального напрямку його представники дуже активно виступили на захист державного регулювання економіки й дали своє обґрунтування проблеми.

На думку відомого американського економіста Джона Моріса Кларка (1884-1963), автора книги „Економічні інститути й добробут людей” (1957), відбулась революція в економічних функціях держави, яка від позиції спостерігача перейшла до виконання функцій організатора господарського розвитку. Завдання держави він вбачав в розробці антикризових заходів, стимулюванні прибутків, збільшенні державних витрат, що створюють „ефективний стабільний попит”, в інтересах зайнятості населення й завантаження підприємств. Велику увагу Дж.М.Кларк приділив інституту олігополії. Він виступив за контроль над трестами, щоб не допустити перетворення їх на монополії.

Впродовж багатьох років ідеї соціальної трансформації капіталізму розробляли американські вчені Адольф Берлі (1895-1971) й Густав Мінз (1896-1982). Широку відомість одержала їх спільна робота „Сучасна корпорація й приватна власність” (1932), в якій автори на підставі критики сучасної їм корпорації обґрунтували ідею розвитку акціонерного капіталу, що, на їх думку, призведе до усуспільнення виробництва й надасть йому колективний характер.

З середини 60-х рр. виник новий етап еволюції неоінституціоналізму. На формування інституціональних ідей в цей період суттєво вплинуло розгортання науково-технічної революції. Спираючись на принцип технологічного детермінізму, сучасні інституціоналісти розглядають НТР як „безкровну революцію”, що веде до зростання заробітної плати, подоланню суперечностей між попитом і пропозицією, забезпеченню без кризового розвитку й таким чином до трансформації й поступовому самозникненню капіталізму. На цій метрологічній основі розвинулись ідеї „стадій економічного зростання”, „індустріального суспільства”, „нового індустріального суспільства”, „постіндустріального суспільства” й т.ін. Останнім часом все частіше йде мова про трансформацію капіталізму в „суперіндустріальне суспільство”. Не залишались без уваги й процеси, що відбувались під впливом НТР в країнах, що в минулому називались соціалістиними. На основі аналізу цих процесів і їх соціально-економічних наслідків було запропоновано ідею зближення двох економік, утворення „змішаної економіки”, а в кінцевому підсумку – конвергенції двох систем.

Найяскравішими представниками сучасного інституціоналізму являються провідні американські вчені-економісти Джон Кеннет Гелбрейт (народ. 1908), автор відомих книг „Нове індустріальне суспільство” (1967), „Економічні теорії й цілі суспільства” (1973), та Уолт Уїтмен Ростоу (народ. 1916), автор книги „Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест” (1960).

Гелбрейт широко відомий як прихильник державного регулювання економіки у широкому розумінні. Він пропагандист ідеї планування економіки

У.Ростоу аргументував альтернативу вченню К.Маркса про суспільно-економічні формації. Визнаючи виключний вплив науково-технічного прогресу на розвиток суспільства, автор представив історію суспільства у вигляді п’яти фаз, аналіз змісту яких і чинників переходу від однієї стадії до іншої й становить сутність концепції „стадій економічного зростання”. Такими є: „традиційне суспільство”; „стадія переходу”, яка створює умови для злету; „стадія вирішального зрушення” пов’язується з різким зростанням капіталовкладень; „стадія зрілості”, особливістю якої являється масове оволодіння результатами технічного прогресу; „період високого рівня масового споживання” супроводжується скороченням робочої сили, зайнятої в сільському господарстві, розвитком промисловості (зокрема автомобільної), сфери послуг, будівництвом доріг. На цій стадії влада переходить від власників до менеджерів, змінюється система цінностей

„Стадійна” ідея Ростоу надала поштовх розвитку теорій „індустріального суспільства”, „нового індустріального суспільства, „постіндустріального суспільства”, в яких було закладено вихідні ідеї концепції „конвергенції”. Саме цим, а також ідеєю необхідності державного регулювання економіки визначається історичне місце інституціоналізму.