7. Найбільша святість

Немає в нас нічого милішого за рідну Батьківщину, за рідний край. Там, де людина народилася, де пройшли її щасливі дитячі роки, до тієї землі прив’язується вона усім серцем, усією душею на ціле життя. А той, кого доля змусила покинути Батьківщину, завжди мріє про неї, як про найбільшу святість. Помираючи на чужині, багато людей просять покласти їм у труну хоча б грудочку рідної землі зі святої Батьківщини.

Наш народ живе на своїй землі. І цю землю ми маємо любити всією душею, усім серцем, берегти її всіма силами. Адже рідний край — це те найкраще й наймиліше, що є в окремої людини чи народу. Батьківський край ніколи не забувається, а якщо доля заносить нас далеко й надовго, наша туга за ним збільшується.

Рідна земля — наша матінка, що вміє потішити й приголубити кожного з нас. Саме тому ми, український народ, звемо Україну ненькою й любимо понад усе. Тож ніколи не забуваймо свого рідного, українського. І де б ми не були — у ріднім краї

чи на чужині,— скрізь мусимо свято берегти рідне, не цуратися нічого свого.

Найперше виховання ми отримуємо в родині. Тільки належно виховуючи дитину в сім’ї, навчаючи її змалечку батьківської віри, мови, рідних звичаїв, можна виховати українську дитину, щоб вона зросла правдивим сином чи донькою свого народу

і стала доброю, відданою своїй Батьківщині людиною. А до того доброго, що отримає дитина в родині, згодом додадуть і школа, і церква. Але найголовніше виховання буде завжди те, яке отримає дитина в сім’ї. Що одержить удома, те й понесе із собою у життя.

Будемо пам’ятати, що кожен, хто знехтує рідним і пристане до чужого, ніколи щасливим в чужому не буде й сам залишиться чужинцем.

Кожна українська родина має бути відповідальною за виховання своїх дітей. Вона має віддати всі сили, щоб виростити молоде покоління справжніми українцями.

Національна прикраса української оселі має неабияке значення у вихованні дітей та молоді. Дбати про її наявність — святий обов’язок усіх батьків і найперше — кожної матері. Ми мусимо зажди дбати про те, щоб наш дім виглядав по‑українському. Українські вишивки нехай прикрашають побут, як це велося в нашому краї споконвіку: одяг, столову білизну, постіль, подушки тощо. Вони сповнюють душу родини теплом, затишком і спокоєм. А спокій — то правдиве щастя. Мати, яка опікується всім цим, неодмінно помітить наслідки такого національного оздоблення оселі — родина її дружна, міцна, а діти свідомі свого, українського. А це — найбільше щастя для кожного батька й матері.

Обов’язок матері — по‑українськи відзначати в своєму домі свята Різдва, Великодня та інші. Не забути нічого з національного, щоб свято насправді відгукнулось по‑рідному теплом до всієї родини, а особливо до молоді.