19. Учитель

Юрій Нечипоренко мріяв побачити свого вчителя. Задовго до зустрічі він уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але водночас йому було якось не по собі через те, що його, такого молодого і порівняно невправного, знає весь світ, тоді як

його вчителя знає лише це маленьке сонне прибережне містечко.

Та щойно він побачив Григорія Матвійовича, усі його побоювання зникли. Учитель зовсім не постарів і здавався ще бадьорішим, ніж кілька років тому. Його очі випромінювали молодість і радість.

Григорій Матвійович сказав Нечипоренку, що пишається ним. Лагідно додав, що пам’ятає, як удосвіта будив хлопця і вкладав у його руки смичок. А потім запропонував Нечипоренкові, уже відомому музикантові, лауреатові, позмагатися, можливо востаннє, зі своїм учителем, перед людьми, серед яких пройшло все жит тя. Звісно, Нечипоренко пристав на цю пропозицію.

Невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини глядачів, які зійшлися на цей незвичайний концерт. Першим виступав Нечипоренко. Лауреат грав так, як мусить грати лауреат,— не гірше й не краще, та й вітали його, як годиться вітати лауреатів,— щирими бурхливими оплесками. Але ось стихли останні аплодисменти, Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і став звичайним слухачем.

Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті лаштунки розсунулися, Нечипоренко побачив таке, від чого в нього перехопило дух. На сцені, вишикувавшись у п’ять рядів, стояли сорок зовсім юних музикантів, хлопчиків і дівчаток, зі скрипками в руках. У білих сорочечках і в білих блузках стояли вони тихо, непорушно і дивилися на свого вчителя, який скромно притулився десь збоку.

Усі присутні встали. За мить у мертвій тиші сплеснули чиїсь долоні, і нестримні овації покотилися приміщенням. Учитель переміг, навіть не граючи. Коли ж у залі настали тиша, Григорій Матвійович відточеним рухом затиснув скрипку під підборіддям. Найвимогливіший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музикантів. Центр ваги тіла — на ліву ступню, лікоть лівої руки — навпроти серця, гриф, щоб не лягав на долоню, затиснутий великим пальцем. Усе бездоганно, як у справжніх маестро.

Григорій Матвійович ледь помітно дав знак головою, і сорок смичків торкнулися струн, і струни спочатку заплакали, а потім засміялися, ніби зрадівши своїй силі, і заспівали чудову, широку, як море, пісню.

Раніше Нечипоренко слухав гру багатьох прославлених оркестрів і виконавців, був присутній на різноманітних концертах, але таке він бачив уперше. Це був вражаючий гімн життю старого вчителя, людській невтомній праці. Саме це заслуговує на велике

слово — безсмертя...