43. Місячне сяйво його полотен

Є мистецькі твори, які залишаються в пам’яті назавжди, навіть через тижні, місяці, роки. До таких належать і полотна Архипа Івановича Куїнджі. Найкращим з них вважається пейзаж «Місячна ніч». Це полотно багато років зберігається в запасниках Київського музею російського мистецтва і дуже рідко виставляється для огляду.

У цієї картині трагічна доля. Шедевр із шедеврів, вона вже під час створення була приречена на смерть. Архип Іванович Куїнджі написав її цинковими фарбами, причому у такій концентрації, яка мала призвести до цілковитого потемніння. Митець досягнув нечуваного ефекту у відтворенні місячного світла, але розумів, що милуватися його картиною випадене не багатьом поколінням. І не минуло й кілька років, як полотно почало поволі чорніти. Якийсь час воно ще виставлялося в експозиції. Але потім, задля збереження картини, працівники музею сховали її від руйнівного сонячного світла у напівтемних кімнатах запасника. Та навіть почорнівши, «Місячна ніч» зачаровувала зображеною на ній неповторною красою ночі.

Доля самого Архипа Івановича Куїнджі також трагічна. Він народився 1842 року в убогій сім’ї. Його батько був шевцем. Архип пізнав, що таке сирітське життя, служба в наймах, тяжка праця пастуха під спекотним кримським сонцем. У хлопця майже не було вільних хвилин, та всі їх він віддавав малюванню. І якось йому порадили звернутися до вже відомого тоді художника Айвазовського. Той висміяв роботу юного Куїнджі, сказавши, що хлопцю можна лише паркани фарбувати.

Хтозна, чи мучився потім Айвазовський тим, що образив Куїнджі, але він дожив до тріумфального успіху колись осміяного ним хлопчини і знав про його досягнення.

На щастя, Куїнджі не згодився зі словами відомого художника. Зібравши трохи грошей, він поїхав до Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв.

Але декілька разів поспіль йому це не вдавалося. Архип вже й сам почав думати, що він ні на що не здатний. Йому було вже двадцять вісім років, але Куїнджі вирішив спробувати ще раз. І його зарахували вільним слухачем.

Куїнджі багато працює. На останні копійки купує фарби й полотно, але його роботи залишаються непоміченими на виставках. І знову він сумнівається у своєму таланті. А потім він поїхав на етюди в Україну, де все змінилося. Усі малювали різні краєвиди, а він вирішив показати в холодному Петербурзі літню українську ніч, оспівану М. Гоголем.

Коли полотно Куїнджі побачив видатний російський художник Іван Крамський, він визнав Архипа найкращим пейзажистом. Всі художники, присутні на тій виставці, склали протокол, що вони бачили справжнє місячне світло на його полотнах.

44. Радість душі

Тимко взявся за косу і хотів шаркнути нею по траві, але озирнувся, щоб глянути, чи вже далеко відійшла Орися. І коли він побачив її, маленьку, босоногу, беззахисну і довірливу, то перший раз у житті відчув, як захвилювалось, застукотіло його серце, і щось ласкаве і тепле, як сльози на личку коханої, покотилося йому в душу. І тоді груди його задихали вільніше, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для чого жити на світі.

Все, що він бачив, чув і відчував навколо себе, наповнилося тепер для нього новим змістом. Здавалося, ніби йому вставили інші очі, і він тепер бачив те, чого раніше не помічав. Йому мов підмінили душу, і тепер він відчував те, про що раніше й не знав. Навіть звуки тепер були іншими.

Він косив повагом і майже не відчував коси в руках. Раніше, коли Тимко з кожним її рухом переставляв босі ноги по скошеній трав’яній щіточці, в нього виникало неприємне почуття від холодної і липкої в’язі лугової землі. А тепер земля під ногами була тепла й ласкава, немов паруюча ріка. Трава, яка здавалася йому раніше стальною і неживою, тепер розступалася перед Тимком зеленою морською хвилею, розкриваючи всю свою потаємну красу, яку раніше приховувала. Він бачив, що зверху трава суха і колишеться навіть без вітру, а от біля землі, між стеблинками, яскраво поблискують росинки.

Іноді його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї чарівної краси. Тимко не знав, чи є життя над ним, але добре розумів, що вся краса зібрана отут, на землі. Потім знову став косити, докоряючи сам себе за те, що він милується і все ж нищить цю красу.

Та одного разу він зупинив косу, кинув її на землю, і, присівши навпочіпки, обережно розгорнув густий кущик трави. У тому зеленому храмі, осяяна сонцем, росла на високому гінкому стебельці лугова цариця — ромашка. Її краса і навіть сама її назва зачарували Тимка. І він дивився на ромашку, не зводячи очей. Він усміхався до квітки, як до гарненького маляти, і ледь чутно називав її невісточкою. Тимкові хотілося доторкнутися до ромашки хоч пальцем, але він утримався, щоб не збити з неї росичку — красу, даровану природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.