31. Заповітний національний скарб

У світовій літературі серед численних книжок поодиноко виділяються ті, що мають значення заповітних. До таких книг належить «Кобзар» Тараса Шевченка — книга, яку український народ поставив на перше місце серед національних духовних скарбів, успадкованих із минулого.

Дивовижна доля цієї книги. Її поезії були складені на тернистих дорогах життя: то в мандрах, то в казематах, то при світлі білих ночей півночі, то під самотнім сонцем закаспійських пустель. Світлий образ Дніпра і синя далеч українських степів — ось про

що писав поет навіть за межами рідного краю. На випадкових аркушах паперу і в захалявних книжечках поет похапцем записував рядки, що потім стали дорогими цілому народу.

Книга формувалася поступово, рік за роком, вбираючи в себе все найістотніше з життя Тараса Шевченка, від юності до останнього подиху. У хвилину творчого осяяння поет назвав її «Кобзарем». І ось упродовж багатьох десятиліть вона є настільною книгою кожного українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість. Тут його темперамент, його відкрита й щира душа, вистраждані думки, пережиті кривди. Тут його неповторна мова, саме йому властивий тембр голосу.

Могутній інтелект Шевченка простежує людське життя у всеоб’ємності: від конкретної долі кріпачки до історичної долі цілого народу. Мистецтво здатне творити чудеса: внутрішній світ особистості Тараса Шевченка, відтворений у художніх образах

лірики «Кобзаря», є таким правдивим і глибоким, що сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Найгостріші соціальні драми, найтонші нюанси інтимних почуттів, голос пробудженої людської гідності, сила непокори та

скрики прокляття — все скипілося в художню цільність цієї книги‑сповіді.

Вогненна поезія «Кобзаря» виросла з найсильнішого почуття поета — полум’яної синівської любові до рідної України, до свого народу.