46. Диво Запоріжжя

Небагато у світі храмів, про які написано романи. Про НотрДам у Франції Віктор Гюго написав «Собор Паризької Богоматері»; Софію Київську відбито в романі «Диво» Павла Загребельного. Роман про храм «Собор» створив Олесь Гончар. Ідеться про Троїцький со‑

бор у місті Новомосковську Дніпропетровської області, колишній Самарі. Автор прямо не називає храм і він є узагальненим образом, проте неважко впізнати в описах, розповіді про історію будівництва саме козацький Троїцький собор, шедевр українського бароко.

Історію його спорудження записав Дмитро Яворницький, і схожа вона на легенду. Було це 1773 року, коли Запорозьку Січ ось‑ось мали зруйнувати. Тоді в Самарі стояла старенька церковиця, і козаки порадилися й вирішили збудувати нову. Знайшли і майстра — Якима Погребняка. Непоказний був майстер, і старшина козацька засумнівалася, чи зуміє він збудувати храм Божий, бо задум козацький був неабиякий: без жодного цвяха! Вони вирішили, що не годиться у храмі Спасителя, розп’ятого на хресті, забивати цвяхи в дерево.

Проте майстер запевнив, що збудує, бо йому не вперше, і для переконливості намалював просто на землі гарну п’ятиглаву церкву. Потім додав, що міг би збудувати й більшу — з дев’ятьма банями, і намалював дев’ятиглаву. І так та церква стала всім до вподоби, що постановили зводити її.

Навезли дерева, заклали фундамент. Тільки цього разу сумніви взяли самого майстра. Дерев’яної церкви на дев’ять бань до того не було в Україні. Як її спорудити, як зібрати все докупи, щоб міцно, щоб надійно було? Злякався майстер, навіть заховався в комишах. Лежить, дивиться в небо та бачить Самарський Миколаївський монастир, який немов вабить до себе. Помолився Яким святому Миколі Чудотворцю, і тоді наснився йому собор. Прокинувшись,

майстер зробив побачену церкву з комишу. І маленька церква йому добре вдалася. Тоді він, уже впевнений у собі, повернувся до будівництва. А комишевий макет потім довго зберігався в соборі, поки не розсипався на порохню.

А дев’ятибанний собор стоїть. Майстер і справді побудував його без цвяхів, скріплюючи колоди дерев’яними кілочками або беручи «в замок», тобто врізаючи одна в одну. І так їх міцно й майстерно скріплено, що не страшні споруді ані буревії, ані землетруси. Одного разу ураган позривав у місті дахи, навіть дуби повиривав із корінням, а соборові — хоч би що!

Стоїть собор — диво на все Запоріжжя! Тепер його копіюють, будують інші церкви. Хто його раз побачить, назавжди запам’ятає, бо причаровує храм гармонією ліній, легкістю, красою. Та, може, чари в іншому? Може, справді, в гроні його бань живе горда душа запорізького степу, його задума‑мрія, дух народу? Прочитайте роман «Собор» Олеся Гончара, тоді дізнаєтесь, яке значення має цей храм для всієї України. Навіть коли зникла козацька назва міста, дивовижний собор нагадував про велич українських майстрів, про козацьку мужність, про волю!