Французька буржуазна революція кінця хуш ст.: революційні війни 1792-1795 рр.

Вели́ка францу́зька револю́ція (1789—1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції, і спричинив до радикальних змін у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.

Революційні війни — серія конфліктів за участю Франції, що відбувались в Європі у період з 1792 року, коли французький революційний уряд оголосив війну Австрії, до 1802 року, а саме до укладення Ам'єнського миру.

Революція, що сталась у Франції у 1789 році сильно позначилась і на сусідніх з нею державами та спонукнула їхні уряди удатись до рішучих заходів проти небезпеки, що загрожувала. Імператор Священної Римської імперії Леопольд II та прусський король Фрідріх-Вільгельм II на особистій зустрічі у Пильниці домовились зупинити поширення революційних принципів. До цього їх спонукали й наполягання французьких емігрантів, що склали у Кобленці корпус військ під командою принца Конде.

Воєнні приготування було розпочато, проте монархи довго не наважувались розпочати ворожі дії. Ініціатива пішла з боку Франції, яка 20 квітня 1792 року оголосила війну Австрії за її неприязні дії проти Франції. Австрія та Пруссія уклали оборонний та наступальний союз, до якого поступово приєднались майже всі інші німецькі держави, а також Іспанія й королі сардинський та неаполітанський.

1792 рік

Влітку 1792 року союзні війська (загальною чисельністю — до 250 тисяч) почали зосереджуватись на кордонах Франції. Ці війська у тактичному плані (за поняттями того часу) стояли набагато вище за французькі; але їхні командувачі, здебільшого люди похилі, вміли наслідувати Фрідріху Великому тільки у дрібницях та зовнішній формі: притому й руки у них були зв'язані присутністю при армії короля прусського та вказівками віденського гофріксрату. Зрештою, з самого початку воєнних дій виявилась повна незгода у складанні операційного плану: наступальний запал пруссаків зіткнувся зі зволіканням та перебільшеною обережністю австрійців.

Французька регулярна армія не перевищувала тоді 125 тисяч, була сильно дезорганізованою і втратила багатьох досвідчених офіцерів та генералів, які емігрували за кордон; війська зазнавали злиднів різного роду, матеріальна частина війська була у повному занепаді. Французький уряд вживав найбільш енергійних заходів для посилення армії та підняття її духу. Лінійній і так званій кордонній системам, яких додержувались полководці союзників, французи готувались протиставити систему зімкнутих мас (колон) і вогонь численних стрільців (за прикладом американців у боротьбі за незалежність). Кожному простому рядовому, що проявив бойові якості, було відкрито шлях до досягнення вищих посад в армії. Нещадно, разом із тим, карались помилки та невдачі.

Спочатку вторгнення французів до Бельгії завершилось для них повною невдачею; вони були змушені відступати й обмежитись оборонними діями. 1 серпня головні сили союзників під началом герцога Брауншвейзького перетнули Рейн та почали зосереджуватись між Кельном та Майнцом. Переконаний емігрантами, що після вступу союзників до Франції усі консервативні елементи країни повстануть для придушення революційної меншості та для звільнення короля, герцог вирішив увірватись до Шампані й потім йти прямо на Париж. Він видав грізну прокламацію, яка мала на меті застрахати французів, але отримала протилежний ефект: її зухвалий тон спричинив сильне обурення; усяк, хто міг, узявся за зброю, та менш ніж за 2 місяці кількість французьких військ перевищила вже 400 тисяч чоловік, погано озброєних, але сильно натхнених.

Наступальний рух союзників було уповільнено поганими дорогами в Арденнах та нестачею продовольства; французький головнокомандувач Дюмур’є встиг підтягнути підкріплення. 20 вересня відбулась малозначна сама по собі, але вкрай важлива за своїми наслідками канонада під Вальмі, що поклала край наступу союзників. Їхні війська, здивовані стійкістю неприятеля, виснажені хворобами й різними злиднями, почали займатись мародерством, чим ще більше налаштували проти себе місцеве населення. Між тим французи щодня зміцнювались, і герцог Брауншвейгський, не маючи можливості ані йти уперед, ані залишатись у розграбованій Шампані, наважився піти з меж Франції.

Користуючись цим, Дюмур'є вторгся до Бельгії, 18 листопада розбив під Жемаппе й до кінця року заволодів усіма найголовнішими містами країни. На середньому Рейні французький генерал Кюстін, розбивши військові контингенти різних дрібних німецьких володарів, вторгся до Пфальцу та за сприяння революційної партії в Майнці заволодів цією важливою фортецею.

Дії французів у в Савойї також проходили успішно.

1793 рік

1 лютого 1793 року, одразу після страти Людовіка XVI, Французька республіка оголосила війну Нідерландам та Великій Британії. Остання з цього часу очолила держави, що воювали проти революційної Франції, допомагала їм субсидіями і приватними експедиціями й у той самий час своїм флотом завдавала величезної шкоди колоніям і торгівлі противника.

У Нідерландах французи почали зазнавати невдач, що завершились 18 березня поразкою під Неєрвінденом. Після зради Дюмур'є і втечі до неприятеля французький Національний Конвент посилив армію новими полками й доручив нове начальство Дамп'єру, який невдовзі загинув у бою під Конде. Такий самий незначний успіх мали і призначені замість нього генерали Кюстін, а потім Журдан.

Дії на Середньому та Верхньому Рейні тривали зі змінним успіхом, але в цілому несприятливо для республіканців, які втратили Майнц та інші важливі пункти. Від повного розгрому їх рятувала тільки відсутність згоди у діях супротивників та взаємна недовіра між австрійцями й пруссаками.

Дії в Альпах, на кордоні Італії, були вдалими для французів, якими командував генерал Келлерман; сардинці, які вступили було до Савойї, були розбиті під Альбареттом 20 вересня і Вальмені 14 жовтня й відступили до своїх позицій на Мон-Сенісі.

Війна у Піренеях тривала кволо, але скоріше сприятливо для французів. Міжусобна війна у Вандеє розпалювалась все дужче, й республіканські війська зазнавали там жорстоких поразок від роялістів. Того самого 1793 року Тулон зайняли англійці та іспанці, а потім його обложили й узяли республіканці.

1794 рік

У кампанію 1794 року воєнні дії в Голландії, що розпочались у квітні, спочатку були успішними для союзників. Але вже у червні успіх схилився на бік французів, які відібрали у противника всі захоплені ним міста й фортеці та завдали йому кількох відчутних поразок, а до кінця року змусили Голландію, названу Батавською республікою, укласти з Францією союз.

У діях на Рейні щастя було також на боці французької зброї; до кінця року на лівому березі річки в руках союзників залишався один лише Майнц.

В Італії республіканці, двічі розбивши австро-сардинські війська, вторглись у П’ємонт (у квітні), але розповсюдження повальних хвороб та поява англійського флоту у Генуезькій затоці змусили їх піти. У вересні вони вступили до генуезьких володінь, що вважались нейтральними, і розташувались там на зимових квартирах.

Тоскана уклала з Францією окремий мир, яким зобов'язувалась визнати Французьку республіку та сплатити їй мільйон франків.

1795 рік

Слідом за тим, у квітні 1795 року, король прусський, переконавшись, що війна надто швидко тягне фінанси Пруссії й не несе жодних вигід, уклав з республікою мир у Базелі й поступився їй усіма своїми за рейнськими володіннями. За підписаною 11 травня угодою майже вся північна частина Німеччини (відокремлена демаркаційною лінією) була проголошена нейтральною.

Іспанія також вийшла з коаліції, тож театр воєнних дій у Європі обмежився Південною Німеччиною та Північною Італією. Ці дії, внаслідок втоми обох сторін, відновились тільки у вересні, коли французькі війська під проводом Журдана й Пішегрю перейшли Рейн поблизу Нейвіда й Мангейма. Зазнавши великих невдач у боях з австрійцями, вони обидва невдовзі мали знову відступити на лівий берег річки; 31 грудня було укладено перемир'я.

В Італії австрійці спочатку витіснили французів з П’ємонта, але потім, коли з іспанського кордону прибув генерал Шерер зі східнопіренейською армією, австрійський генерал Девенс зазнав 23 листопада поразки під Лоано. Упродовж перемир'я обидві сторони отримали значні підкріплення й почали готуватись до рішучих дій.