Республікансько-демократичний помірковано-ліберальний напрямки в національно-визвольному процесі Італії.

Наприк.50-х рр. XIX ст. в русі за об'єд. країни чітко визначилися два напрями: революц.-демокр., найвиднішими діячами, якого були Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді, Д.Манін і поміркований, на чолі з прем'єр-міністром Сардинського королівства К. Кавуром.

Джузеппе Мадзіні. «Молода Італія». Джузеппе Мадзіні (1805-1872) був вождем італ. буржуаз. демократів. Виступав за об'єднання Італії «знизу». У 1831 р. у франц. місті Марселі група італ. революціонерів-емігрантів на чолі з Мадзіні заснували тов-тво «Молода Італія». Своєю головною метою вона проголосила ліквідацію роздробленості Італії і її об'єднання – «від Альп до Сицилії» – в єдину державу зі столицею у Римі. Все подальше життя Мадзіні було цілком присвячено самовідданій боротьбі за досягнення цієї мети. Переконаний революціонер, він висунувся як ідеолог і керівник демокр.ї, республік.течії в італ. визвол. русі. Мадзіні доводив, що тільки об'єднання країни в єдину (унітарну) державу дозволить італійцям звільнитися від інозем. гніту і згуртуватися в націю. Вигнання австрійських військ і повалення реакційних монархічних режимів (включаючи світську владу папи) створили б умови для буржуазно-демократич. перетворень і встановлення єдиної республіки. Мадзіні і його прихильники вважали, що домогтися поставлених цілей можливо лише за широкої участі народу у визвольному русі, в який вони прагнули залучити маси за допомогою пропаганди, а також підготовки революційних повстань і партизанської війни.

Протягом 1831 -1833 рр. «Молода Італія» створила свої таємні осередки в усіх державах півострова, що зробило її першою загально італ. революц. організацією. У «Молодій Італії» вступали інтелігенція, дрібна і середня буржуазія, міський трудящий люд, військові. Мадзіністи розгорнули нелегальну пропаганду, поширюючи з журнал «Молода Італія»,який видавався за кордоном, брошури, відозви та листівки, написані в основному самим Мадзіні. Ці видання, що містили гарячий заклик до боротьби за свободу і незалежність країни, проникали всюди, аж до Сицилії. Проте спроби Мадзіні і його прихильників підняти повстання в Сардинському королівстві з метою започаткувати загальноіталійській революції закінчилися повним провалом. Це пояснювалося тим, що мадзіністи не мали достатньої опори в народі, особливо серед селянства. Крім того, Мадзіні довільно призначав момент виступів, коли в країні не було революційної кризи і маси залишалися пасивними. Багато учасників цього руху (1833-1834) були розстріляні і кинуті у в'язниці, інші зникли за кордоном. Серед заочно засуджених владою до страти був сам Мадзіні і бравший участь у підготовці повстання в Генуї син моряка Джузеппе Гарібальді (1807-1882), який долучився до «Молодої Італії». Гарібальді, як і багатьом іншим патріотам, довелося стати вигнанцем.

Помірковано-ліберальний напрям в національному русі. Велика буржуазія і обуржуазнені дворяни також були зацікавлені у єдності Італії. Але вони відкинули революцію і республіку. Вони стояли за об'єднання Італії «згори», у формі конституційної монархії. Політична програма ліберально-монархічного крила італійської буржуазії була сформована у середині 40х років.

Виступи лібералів принесли деякі позитивні результати, викликавши зрушення в суспільних настроях. Провідною групою серед помірних стали ліберали Сардин. королівства (П'ємонту), які розгорнули в 40-ті роки активну діяльність. Особливі надії у вирішенні національної проблеми вони покладали на правлячу Савойську династію – єдину італійську за своїм походженням.

Отже, протягом 30-х і 40-х років XIX ст. склалися два основних напрямки італ. нац.-визвол. руху: буржуазно-демокр. і помірковано-ліберальний. Ці напрямки виражали інтереси різних верств буржуазії і обуржуазненого дворянства.

Перший напрямок представляли мадзіністи, другий – «альбертісти» та інші групи лібералів.

Буржуазні демократи (мадзіністи) відрізнялися нерішучістю і непослідовністю. Вони закликали народ до повстання, але по суті справи боялися розв'язати рух широких мас. Вони не висували гасла аграрної революції. Ліберали були відкрито ворожі народному руху, шукали угоди з феодальною реакцією, відстоювали куці буржуазні реформи.

Поразка революції викликала значні зрушення в двох основних напрямках національно-визвольного руху. Хоча демократи досягли на заключному етапі революції великого успіху, вирішити її основні завдання їм так і не вдалося. Відразу ж після закінчення революції в республікан. таборі почалося обговорення причин її поразки. Деякі демократи прийшли до висновку, що відсутність у республіканців програми глибоких соц.. перетворень, зокрема наділення селян землею, стало головною причиною недостатньо широкої участі народу в революції і, отже, її поразки. Один з військових керівників Римської республіки 1849 р. – соціаліст-утопіст Карло Пізакане (1818-1857) бачив рішення аграрного питання в Італії у ліквідації великого землеволодіння, усуспільнення всієї землі і передачу її селянству. К. Пізакане, Д. Монтанеллі, Д. Феррарі та інші радикально налаштовані демократи доводили, що нац.. рух має поєднуватися з соц.. перебудовою, яка відповідає інтересам народних мас і тому здатна залучити їх до визвольної боротьби. З таких позицій вони піддали Мадзіні різкій критиці і навіть мали намір відтіснити його від керівництва республікан. табором. Але їх спроба не увінчалася успіхом, так як більшість демократів відкидали ідею селянської революції з побоювань за долю земельної власності, що належала масі сільської та міської буржуазії.

Сам Мадзіні не прислухався до цієї критики. Він і раніше був переконаний, що італ. революція повинна вирішити тільки нац.. проблему і що народ готовий у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу. Тому Мадзіні з подвоєною енергією зайнявся відновленням підпільної революційної мережі, організацією змов і підготовкою повстань. У ході цієї діяльності мадзіністам вдалося спертися на перші робочі товариства в північній Італії – у Ломбардії і Лігурії. Проте спроба підняти повстання в Мілані в лютому 1853 р. закінчилася повною невдачею, незважаючи на виняткову відвагу, проявлену ремісниками й робітниками в сутичці з австрійськими військами. Цей провал викликав глибоку кризу в республіканському таборі.

Підпільні організації стали розколюватися, багато демократів порвали з Мадзіні, звинувативши його в марних жертвах. Тоді Мадзіні проголосив в 1855 р. створення «Партії дії», покликаної об'єднати всіх тих, хто готовий був будь-яку ціну вести революційну боротьбу за визволення. І все ж розкол серед демократів поглиблювався. Частина з них пішла на зближення з п'ємонтськими помірними лібералами у зв'язку з тим, що зміцнення буржуазно-ліберальних порядків в П'ємонті відродило надію на перетворення Сардинського королівства в опору національного руху.

Виразником такої орієнтації на П'ємонт став керівник венеціанської революції 1848-1849 рр. Д. Манін. У 1855-1856 рр. він закликав демократів принести «жертву»: відректися від революц.-республікан. програми, розірвати з Мадзіні і цілком підтримати монархічний П'ємонт як єдину силу, здатну привести Італію до незалежності та об'єднання. Манін запропонував також створити «національну партію», в якій згуртувалися б заради об'єднання країни як демократи, що відкинули республіканізм, так і ліберали-монархісти. Заклик Маніна отримав значний відгук серед патріотів різних політичних поглядів, включаючи демократів, що відійшли від Мадзіні. Доброзичливо поставився до нього і Кавур. З його згоди в 1857 р. в П'ємонті стало діяти «Італійське національне товариство», гаслом якого було об'єднання Італії на чолі з Савойської династією. Керівники товариства запропонували увійти до його складу Гарібальді, маючи на увазі використати популярність народного героя для залучення на свою сторону демократичних кіл. Гарібальді зайняв пост віце-голови товариства, але зберіг свої республіканські переконання.

Формально «Національне товариство» було незалежною організацією, на ділі ж воно було політичним знаряддям у руках п’ємонтских поміркованих лібералів на чолі з Кавуром. Відділення «Національного товариства» нелегально створювалися всюди за межами П'ємонту. Це було викликано тим, що в Неаполітанському королівстві, Тоскані та інших державах півострова вплив місцевих поміркованих лібералів впав після революції 1848-1849 рр., що виявила повний крах їхніх планів встановити союз з монархами та залучити їх у національний рух. Ліберально налаштовані буржуазія і дворяни в цих державах стали все більше орієнтуватися, на Савойську династію і схилялися до визнання керівної політичної ролі п’ємонтских лібералів, які таким чином опинилися на чолі помірковано-ліберального напряму в масштабах всієї країни. В результаті створення «Національного товариства» рух за визволення і об'єднання Італії на монархічної основі – під верховенством Савойської династії – вийшло за рамки Сардинського королівства і набуло загальноіталійського характеру.

Найбільш рішучі демократи не бажали змиритися з переходом керівництва національним рухом в руки лібералів-монархістів. Заради того щоб дати поштовх революції, вони готові були на самопожертву. У 1857 р. Пізакане, діючи в контакті з Мадзіні, висадився з групою однодумців недалеко від Неаполя з метою підняти народне повстання. Відважна спроба скінчилася загибеллю Пізакане і багатьох його товаришів. Трагічний результат цього заходу посилив розкол в демократичному таборі, все більше його прихильників примикала до «Національного товариства». Ініціатива залишалася в руках лібералів-кавурістов. До кінця 50-х років П'ємонт перетворився на провідну силу національно-визвольного руху. Явною перевагою Кавура перед багатьма його однодумцями з ліберального ряду була здатність розглядати у комплексі політичні і соціально-економічні процеси як в італійських державах, так і на Європейському континенті, приймати до уваги зрушення у системі міжнародних відносин, реальні складнощі справи об'єднання Італії.

Отже, поразки повстань завдали школи особистому престижу Мадзіні і викликали дезорганізацію демократичних сил. Цими обставинами скористалися діячі «Італійського національного товариства» для посилення свого впливу.