Англія в період реставрації. “Славна революція”.

Смерть Кромвеля в 1658 р. змінила хід подій. Влада перейшла до його сина Річарда, який не користув. ні авторитетом, ні вплив у суспільстві. У 1659 р. залишок Довгого парламенту звів у 1660 р. на престол Карла II (1630-1685) - сина страченого короля. Король пообіцяв зберегти за дворянами і бурж-єю їх рев. завоювання і не переслідувати тих, хто в роки рев. боровся проти короля. Але дані обіцянки були порушені. Відновлення монархії супров-ся відродж-м старих порядків. В Анг.виник. 2 політичні партії: 1)торі - прихильники короля, посилення його влади. 2) віги – представл. інтереси бурж-ї та серед. дворянства, опозиційно налаштов-х щодо корони. Тривалий час у парламенті Англії панували представники торі. Віги, перебуваючи в опозиції і піддаючись переслідуванням, намагалися провести через парламент закон про гарантії недоторканності громадян. 1679–Хабеас корпус, або «Акт для кращого забезпечення свободи підданих»: заарештований міг особисто або через родичів і знайомих звернутися в один з вищих судів Англії з вимогою видати наказ, згідно з яким особа, у віданні якого перебував заарештований, під страхом сплати великого штрафу на користь потерпілого, а у разі повторного непокори - звільнення з посади, повинна була у добовий термін доставити заарештованого в суд із зазначенням причини арешту. Суд, розглянувши підстави арешту, виносив рішення. Хабеас корпус акт був затверджений Карлом II за умови, що віги не будуть противитися заняття престолу Яковом II. Це був перший конституційний компроміс у післяреволюційній Англії, історія якої розвивалася під впливом таких компромісів. Новий король Яків II (1633-1701) зійшов на престол в 1685 р. Він відкрито проводив антибуржуазну політику, і парламент, хоча і складався переважно з торі, не став його підтримувати. У цих умовах торі і віги пішли на компроміс і вчинили «Славну революцію». У результаті цієї події в 1689 р. на англ. престол був зведений штатгальтер Нідерландів Вільгельм Оранський (1650-16702). В Анг. утверд.конст. монархія. Суть компромісу – політична влада як у центрі, так і на місцях залишалася в руках землевласників, зобов. дотрим. інтереси буржуазії. Білль про права́ 1689 — акт англійського парламенту 1689 про обмеження прав короля. Білль про права забороняв королю без згоди парламенту видавати нові закони і припиняти чинні закони, стягувати податки, тримати в мирний час армію. Білль про права проголошував свободу парламентських дебатів, виборів і подачі петицій. Білль про права завершив «Славну революцію» 1688 — 89 (Glorious Revolution), закріпив перемогу великих землевласників і капіталістів Англії над абсолютизмом.

8. Англія в роки політичної реакції. Народні рухи 1815-1819 рр. После напол. войн Анг. еще в течение ряда лет переживала эк. трудности: расстройство финансов, возросший в десять раз гос.долг, тяжелые торг-промышл. кризисы (1816-1817, 1819). Власть старалась переложить всю тяжесть военных издержек на народ. Подоход.налог был отменен, зато увеличились косвенные налоги. Парл. принял в 1815 г. «хлебные законы»: высокие пошлины на импортный хлеб (цель-сохранить на высоком уровне цены на хлеб, чтобы обеспечить лендлордам и фермерам высокие доходы, которые они привыкли получать за время войны). Но тем самым сокращалась реальная зарплата, снижался жизн.уровень. Вновь усилилась агитация радикалов за реформу парл., за введ.всеоб. избират.права. Большая роль в демокр.движении – Уильям Коббет. Журнал «Еженедел.полит.наблюдатель»: критика пол..строя Анг., всевластия олигархии, безправия, угнетения народа, реформа парл. 1816-1817 - стачки. В Глазго и в др..местах дело дошло до сражений между рабочими и войсками. В Бирмингеме – волнения безработных. Рабочие Манчестера и Ньюкасла пытались организ. походы на Лондон, но были разогнаны. В Лондоне – демонстрации и митинги. Правительство – репрессии. 1819 –новая волна демокр.движения: собрания с требованием демокр.реформ, отмены «хлеб.законов». 16.08.1819 –разогнали митинг на Питерсфильде, вблизи Манчестера (80 тыс., «битва при Питерлоо»). Стали проходить митинги. Парл.принял серию законов, отменявших право собраний и вводивших дополнит.ограничения для печати. Законы эти получили назв. «актов для затыкания рта».

8. Боротьба двох течій в італійському національно-визвольному русі. К. Кавур, Д. Мадзіні, Д. Манін. Наприк.50-х рр. XIX ст. в русі за об'єд. країни визначилися напрями: революц.-демокр., найвиднішими діячами, якого були Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді, Д.Манін і поміркований, на чолі з прем'єр-міністром Сардинського королівства К. Кавуром. Джузеппе Мадзіні. (1805-1872) був вождем італ. буржуаз.демократів, за об'єднання Італії «знизу». У 1831 р. у франц. місті Марселі група італ. революціонерів-емігрантів на чолі з Мадзіні засн.. тов-тво «Молода Італія». Мета- ліквід.роздробленості Іт і її об'єдн – «від Альп до Сицилії» – в єд.державу зі стол.у Римі. Мадзіні доводив, що тільки об'єдн.країни в унітарну державу дозволить італійцям звільнитися від інозем. гніту і згуртув.в націю. Вигнання австр.військ, повал. реакційних монарх. режимів (і світську владу папи) – умови для бурж-дем. перетворень і встанов.єд.респ. Домогтися цілей – за широкої участі народу у визвол. Русі (залучити маси - за доп.пропаганди, рев.повстань і партизанської війни.

Протягом 1831 -1833 рр. «Молода Італія» створила свої таємні осередки в усіх державах півострова, що зробило її першою загально італ. революц. організацією. У «Молодій Італії» вступали інтелігенція, дрібна і середня буржуазія, міський трудящий люд, військові. Мадзіністи розгорнули нелегальну пропаганду, поширюючи з журнал «Молода Італія»,який видавався за кордоном, брошури, відозви та листівки, написані в основному самим Мадзіні. Ці видання, що містили гарячий заклик до боротьби за свободу і незалежність країни, проникали всюди, аж до Сицилії. Проте спроби Мадзіні і його прихильників підняти повстання в Сардинському королівстві з метою започаткувати загальноіталійській революції закінчилися повним провалом. Це пояснювалося тим, що мадзіністи не мали достатньої опори в народі, особливо серед селянства. Крім того, Мадзіні довільно призначав момент виступів, коли в країні не було революційної кризи і маси залишалися пасивними. Багато учасників цього руху (1833-1834) були розстріляні і кинуті у в'язниці, інші зникли за кордоном. Серед заочно засуджених владою до страти був сам Мадзіні і бравший участь у підготовці повстання в Генуї син моряка Джузеппе Гарібальді (1807-1882), який долучився до «Молодої Італії». Гарібальді, як і багатьом іншим патріотам, довелося стати вигнанцем.

Помірковано-ліберальний напрям в національному русі. Велика буржуазія і обуржуазнені дворяни також були зацікавлені у єдності Італії. Але вони відкинули революцію і республіку. Вони стояли за об'єднання Італії «згори», у формі конституційної монархії. Політична програма ліберально-монархічного крила італійської буржуазії була сформована у середині 40х років.

Виступи лібералів принесли деякі позитивні результати, викликавши зрушення в суспільних настроях. Провідною групою серед помірних стали ліберали Сардин. королівства (П'ємонту), які розгорнули в 40-ті роки активну діяльність. Особливі надії у вирішенні національної проблеми вони покладали на правлячу Савойську династію – єдину італійську за своїм походженням.

Отже, протягом 30-х і 40-х років XIX ст. склалися два основних напрямки італ. нац.-визвол. руху: буржуазно-демокр. і помірковано-ліберальний. Ці напрямки виражали інтереси різних верств буржуазії і обуржуазненого дворянства.

Перший напрямок представляли мадзіністи, другий – «альбертісти» та інші групи лібералів.

Буржуазні демократи (мадзіністи) відрізнялися нерішучістю і непослідовністю. Вони закликали народ до повстання, але по суті справи боялися розв'язати рух широких мас. Вони не висували гасла аграрної революції. Ліберали були відкрито ворожі народному руху, шукали угоди з феодальною реакцією, відстоювали куці буржуазні реформи.

Поразка революції викликала значні зрушення в двох основних напрямках національно-визвольного руху. Хоча демократи досягли на заключному етапі революції великого успіху, вирішити її основні завдання їм так і не вдалося. Відразу ж після закінчення революції в республікан. таборі почалося обговорення причин її поразки. Деякі демократи прийшли до висновку, що відсутність у республіканців програми глибоких соц.. перетворень, зокрема наділення селян землею, стало головною причиною недостатньо широкої участі народу в революції і, отже, її поразки. Один з військових керівників Римської республіки 1849 р. – соціаліст-утопіст Карло Пізакане (1818-1857) бачив рішення аграрного питання в Італії у ліквідації великого землеволодіння, усуспільнення всієї землі і передачу її селянству. К. Пізакане, Д. Монтанеллі, Д. Феррарі та інші радикально налаштовані демократи доводили, що нац.. рух має поєднуватися з соц.. перебудовою, яка відповідає інтересам народних мас і тому здатна залучити їх до визвольної боротьби. З таких позицій вони піддали Мадзіні різкій критиці і навіть мали намір відтіснити його від керівництва республікан. табором. Але їх спроба не увінчалася успіхом, так як більшість демократів відкидали ідею селянської революції з побоювань за долю земельної власності, що належала масі сільської та міської буржуазії.

Сам Мадзіні не прислухався до цієї критики. Він і раніше був переконаний, що італ. революція повинна вирішити тільки нац.. проблему і що народ готовий у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу. Тому Мадзіні з подвоєною енергією зайнявся відновленням підпільної революційної мережі, організацією змов і підготовкою повстань. У ході цієї діяльності мадзіністам вдалося спертися на перші робочі товариства в північній Італії – у Ломбардії і Лігурії. Проте спроба підняти повстання в Мілані в лютому 1853 р. закінчилася повною невдачею, незважаючи на виняткову відвагу, проявлену ремісниками й робітниками в сутичці з австрійськими військами. Цей провал викликав глибоку кризу в республіканському таборі.

Підпільні організації стали розколюватися, багато демократів порвали з Мадзіні, звинувативши його в марних жертвах. Тоді Мадзіні проголосив в 1855 р. створення «Партії дії», покликаної об'єднати всіх тих, хто готовий був будь-яку ціну вести революційну боротьбу за визволення. І все ж розкол серед демократів поглиблювався. Частина з них пішла на зближення з п'ємонтськими помірними лібералами у зв'язку з тим, що зміцнення буржуазно-ліберальних порядків в П'ємонті відродило надію на перетворення Сардинського королівства в опору національного руху.

Виразником такої орієнтації на П'ємонт став керівник венеціанської революції 1848-1849 рр. Д. Манін. У 1855-1856 рр. він закликав демократів принести «жертву»: відректися від революц.-республікан. програми, розірвати з Мадзіні і цілком підтримати монархічний П'ємонт як єдину силу, здатну привести Італію до незалежності та об'єднання. Манін запропонував також створити «національну партію», в якій згуртувалися б заради об'єднання країни як демократи, що відкинули республіканізм, так і ліберали-монархісти. Заклик Маніна отримав значний відгук серед патріотів різних політичних поглядів, включаючи демократів, що відійшли від Мадзіні. Доброзичливо поставився до нього і Кавур. З його згоди в 1857 р. в П'ємонті стало діяти «Італійське національне товариство», гаслом якого було об'єднання Італії на чолі з Савойської династією. Керівники товариства запропонували увійти до його складу Гарібальді, маючи на увазі використати популярність народного героя для залучення на свою сторону демократичних кіл. Гарібальді зайняв пост віце-голови товариства, але зберіг свої республіканські переконання.

Формально «Національне товариство» було незалежною організацією, на ділі ж воно було політичним знаряддям у руках п’ємонтских поміркованих лібералів на чолі з Кавуром. Відділення «Національного товариства» нелегально створювалися всюди за межами П'ємонту. Це було викликано тим, що в Неаполітанському королівстві, Тоскані та інших державах півострова вплив місцевих поміркованих лібералів впав після революції 1848-1849 рр., що виявила повний крах їхніх планів встановити союз з монархами та залучити їх у національний рух. Ліберально налаштовані буржуазія і дворяни в цих державах стали все більше орієнтуватися, на Савойську династію і схилялися до визнання керівної політичної ролі п’ємонтских лібералів, які таким чином опинилися на чолі помірковано-ліберального напряму в масштабах всієї країни. В результаті створення «Національного товариства» рух за визволення і об'єднання Італії на монархічної основі – під верховенством Савойської династії – вийшло за рамки Сардинського королівства і набуло загальноіталійського характеру.

Найбільш рішучі демократи не бажали змиритися з переходом керівництва національним рухом в руки лібералів-монархістів. Заради того щоб дати поштовх революції, вони готові були на самопожертву. У 1857 р. Пізакане, діючи в контакті з Мадзіні, висадився з групою однодумців недалеко від Неаполя з метою підняти народне повстання. Відважна спроба скінчилася загибеллю Пізакане і багатьох його товаришів. Трагічний результат цього заходу посилив розкол в демократичному таборі, все більше його прихильників примикала до «Національного товариства». Ініціатива залишалася в руках лібералів-кавурістов. До кінця 50-х років П'ємонт перетворився на провідну силу національно-визвольного руху. Явною перевагою Кавура перед багатьма його однодумцями з ліберального ряду була здатність розглядати у комплексі політичні і соціально-економічні процеси як в італійських державах, так і на Європейському континенті, приймати до уваги зрушення у системі міжнародних відносин, реальні складнощі справи об'єднання Італії.

Отже, поразки повстань завдали школи особистому престижу Мадзіні і викликали дезорганізацію демократичних сил. Цими обставинами скористалися діячі «Італійського національного товариства» для посилення свого впливу.