Соціально-економічний та політичний розвиток сша напередодні громадянської війни 1861 – 1865 рр.

Основні риси соціально-економічного розвитку. США після здобуття незалежності стали країною найбільш динамічного розвитку. З 1820 р. до 1860 р. частка країни у світовому промисловому виробництві зросла з 6 до 15%. Цьому сприяла низка чинників, зокрема:

• за період з 1776 р. по 1867 р. територія США збільшилася з 1 млн до 9,369 млн кв. км;

• наявність вільних земель на Заході країни, що активно колонізувались;

• швидке зростання чисельності населення — з 4 млн у 1776 р. до 31 млн у 1860 р. Основним джерелом збільшення населення стала еміграція. Емігрантів приваблювало ліберальне законодавство, можливість реалізувати свої здібності, розбагатіти;

• наявність значних природних ресурсів.

Наприкінці XVIII ст. у США розпочалася промислова революція.

У 1790 р. англійський механік-іммігрант Слейтер сконструював і запустив прядильну машину Аркрайта, а 1793 р. винахідник Елі Вімні створив машину з очищення бавовни. Тоді ж було збудовано першу текстильну фабрику. Проте символом початку промислового перевороту у США виявилася не парова машина, а водяне колесо, яке стало приводом для прядильних машин. Парові машини набули поширення лише у 20-30-х pp. XIX ст.

Здобутком американців стало те, що завдяки винаходові Роберта Фултона парову машину 1807 р. було встановлено на суднах. Це виявилося могутнім поштовхом для розвитку водного транспорту, збільшення товарообігу і, отже, виробництва. Кораблі з паровими двигунами стали найшвидшим транспортом. Територія США за короткий час вкрилася мережею каналів. В єдину водну систему були об'єднані Великі озера та басейн річки Міссісіпі, південний захід країни, за 13 років збудовано канал між Нью-Йорком і Буффало.

У 40-х pp. XIX ст. почався бум залізничного будівництва. Залізниці простягнулися від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя США, з півдня на північ. Кожні п'ять років довжина залізниць подвоювалась.

Розвиток транспорту сприяв розвиткові металургії та машинобудування.

Особливістю розвитку американської промисловості стала важлива роль європейського капіталу. Це було викликано тим, що високі темпи розвитку економіки давали високі прибутки, а також протекціоністською політикою уряду (імпорт обкладався 75-відсотковим митом, а це робило його невигідним).

Розширення території США поставило на порядок денний питання про поширення рабства на нові території. Від моменту створення США кількість рабовласницьких штатів відповідала приблизно кількості штатів, в яких рабства не було. До того ж «батьки-засновники США» свідомо не внесли цього питання до конституції, щоб уникнути розбрату в новоствореній державі.

У процесі прийняття нових членів до федерації завжди намагалися зберігати цей баланс. До того ж проти рабства не заперечувала більшість населення тих штатів, де його не було. Промисловці з Півночі успішно вели торгівлю, збуваючи в південних штатах рабів і промислові товари та скуповуючи сировину і продовольство. У 1820 р. було прийнято Міссурійський компроміс, який засвідчив загальнонаціональний характер питання рабства. Згідно з ним нові території на захід від р. Міссісіпі поділялися на дві частини паралельно 36° п. ш.: на північ від неї рабство заборонялося.

Напруження між Півднем і Північчю посилилося після приєднання нових земель, захоплених у Мексики, і значного припливу туди фермерів та агентів рабовласників. Кризу було тимчасово пом'якшено 1850 р. завдяки компромісові: Каліфорнію оголосили вільною від рабства, а Нью-Мехіко та Юта стали рабовласницькими.

Через три роки те саме питання виникло стосовно Канзасу та Небраски.

Проблема рабства стала для Півдня питанням життя або смерті.

Південні штати намагались узаконити рабство в усій країні через позбавлення конгресу права скасовувати або дозволяти його у будь-якому штаті. Для цього вони намагалися використати Верховний суд. У 1857 р. там слухалася справа Дреда Скотта — раба, який протягом певного часу проживав зі своїм хазяїном у вільному штаті. Раб подав позов про звільнення. Верховний суд відхилив його та одночасно оголосив, що будь-який закон про заборону рабства є неконституційним. Ці успіхи рабовласників були останніми. У країні набирав силу аболіціоністський рух — за скасування рабства та надання неграм однакових прав з білими. Цей рух став масовим у 30-х pp. XIX ст. У ньому брали участь інтелігенція, фермери, робітники, підприємці та інші прошарки суспільства.Для надання допомоги неграм, які втікали від плантаторів, аболіціоністи створили систему допомоги під назвою «підземна залізниця». За 30 років дії цієї дороги вдалося провести близько 60 тис. рабів, основна маса яких переправлялася до Канади.У 1833 р. було створено «Американське товариство боротьби з рабством», керівником якого став Вільям Гаррісон.Політичне життя у США відзначалося формуванням двопартійної системи. На її створення значною мірою вплинула політична система Англії. До здобуття незалежності у політичному житті головну роль відігравали, як і в Англії, торі та віги. На початку свого існування партії фактично були політичними клубами верхівки суспільства або фракціями в конгресі. Поступово виникав зв'язок між політичними партіями та виборцями. Склався інститут професійних політиків. Боротьба за президентське крісло стала боротьбою лідерів партій. У перші роки після здобуття незалежності основним питанням політичної боротьби було питання державного устрою. Сформувалася перша двопартійна система: федералісти та антифедералісти. До початку XIX ст. при владі знаходилися федералісти. Своїм ідейним політичним лідером вони вважали Джорджа Вашингтона. Під час їхнього правління було закладено підвалини федерального устрою США. В 1801 р. до влади доступилися національні республіканці (антифедералісти), ідейним лідером яких був Томас Джефферсон. Вони утримували владу аж до 1828 p., докладаючи зусиль для зміцнення демократії та формування сильних центральних органів влади.Посилення соціальної неоднорідності суспільства, розширення виборчих прав та освоєння Заходу потребувало нових підходів і політичних рішень. У 1829 р. президентом став Ендрю Джексон, який очолив нову демократичну партію (вона започаткувала сучасну демократичну партію). Демократи проголосили курс на максимальну свободу підприємницької діяльності за принципом «рівних можливостей». Джексон за період свого президентства (1829— 1837 pp.) провів реформи, спрямовані на децентралізацію фінансової системи (було ліквідовано центральний банк, усю фінансову систему передано приватним банкам) і тарифної політики (ліквідовано систему протекціонізму). Така політика демократичної партії користувалася підтримкою плантаторів Півдня та промисловців, банкірів і фермерів, пов'язаних з освоєнням земель на Заході.Демократи перебували при владі до 1841 р. За їхнього правління у внутрішню політику США було запроваджено практику, за якої новий президент проводив чистку державного апарату, а на вивільнені місця призначав своїх прихильників.

У 1841 р. президентом став Вільям Гаррісон — лідер нової партії вігів, спадкоємниці національних республіканців. Вони обстоювали інтереси федерального уряду, схилялися до компромісу з плантаторами Півдня у питаннях рабства.Демократи і нові віги утворили другу двопартійну систему, яка проіснувала до 1860 р.Новою політичною силою, яка рішуче протистояла інтересам Півдня, показала себе республіканська партія, яка була створена 1854 р. в Чикаго та існує дотепер.Її лідером став Авраам Лінкольн (1809-1865). Республіканці на хвилі широкого аболіціоністського руху, що розгорнувся, особливо на Півночі США, доступилися до влади 1861 р. їм належало розв'язати найпекучішу на той час проблему США — проблему рабства.Обрання А. Лінкольна президентом стало приводом для заколоту в рабовласницьких штатах. Вісім з них, не змирившись із втратою політичної влади, оголосили про відокремлення від США. Вони створили конфедерацію з центром у Річмонді та обрали президентом плантатора Девіса. Заколотники оголосили, що керуватимуться переконанням: «Рабство — нормальне становище для негрів».Після вступу Лінкольна на посаду президента війська конфедерації 12-13 квітня 1861 р. обстріляли та захопили форт Самтер поблизу Чарльстона. 15 квітня Лінкольн оголосив про набір ополчення чисельністю 75 тис. осіб. Так почалася громадянська війна (війна між громадянами однієї держави).Бойові дії з боку федерального уряду розгорталися дуже повільно. Це дало змогу армії Півдня, якою керував талановитий генерал Р.-Е. Лі, здобувати перемоги одна за одною. У червні 1861 р. конфедерати ледь не захопили Вашингтон: столиця США стала прифронтовим містом.Початок війни супроводжувався патріотичним піднесенням. Як до армії Півдня, так і до армії Півночі вступало багато добровольців. На кінець 1861 р. армія Півночі (янкі) становила 650 тис. вояків, у декілька разів перевищуючи армію Півдня. Проте самої лише чисельної переваги для перемоги виявилося недостатньо. Для цього потрібні були талановиті командири і відповідний план ведення бойових дій. У перші роки війни Півночі бракувало як першого, так і другого. Стратегічний план ведення війни передбачав блокування території конфедерації та поступове стискання кільця оточення. Цей план отримав назву «Анаконда». Перебіг бойових дій 1862 р. виявив його хибність. Розтягненість військ Півночі на тисячі кілометрів не давала можливості концентрувати їх у достатній кількості та в потрібному місці.

У 1862 р. бойові дії розгорнулись одночасно на двох фронтах: у басейні р. Міссісіпі та у Віргінії. Флот Півночі заблокував узбережжя конфедерації, перешкоджаючи ввезенню спорядження і зброї та вивозу бавовни, інших експортних товарів. Бойові дії, окрім успіхів генерала У. Ґранта в басейні р. Міссісіпі і захоплення Нового Орлеана, успішними для Півночі не були. Конфедерати завдали янкі три поразки у Віргінії та, завдяки створенню броненосного флоту, прорвали морську блокаду.Невдачі і затягування війни остаточно переконали президента США Лінкольна в необхідності вжиття радикальних заходів. У 1862 р. було прийнято низку законодавчих актів, після чого конституційний характер війни (за єдність країни) змінився на революційний (за радикальні перетворення).