Створення та діяльність «Священного союзу монархів і народів».

Священний союз — союз європейських монархів, укладений після краху наполеонівської імперії для боротьби проти революційного і національно-визвольного руху і забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу 1814—1815 рр.

Так званий акт Священного союзу було підписано 26 вересня 1815 р. в Парижі російським імператором Олександром I, австрійським імператором Францем Йосифом I і прусським королем Фрідріхом Вільгельмом III.

19 листопада 1815 до Священного союзу приєднався французький король Людовик XVIII, а потім і більшість монархів Європи. Великобританія, яка не приєдналася до Священного союзу, підтримувала його політику по ряду питань, особливо в перші роки після створення союзу, і брала активну участь у його конгресах. Провідну роль на конгресах відігравали Олександр I і Меттерніх.

На першому Ахенському конгресі 1818 р. було вирішено питання про дострокове виведення союзних окупаційних військ з Франції, вжито заходів по збереженню в Європі державних кордонів, встановлених Віденським конгресом, і абсолютистських режимів.

У листопаді 1820 на Троппауському конгресі Росія, Австрія та Пруссія підписали протокол, який проголошував право їх збройного втручання у справи інших держав з метою боротьби з революцією. Згідно з рішеннями цього конгресу Австрія придушила Неаполітанську революцію 1820—1821 і революцію 1821 в П'ємонті.

Лайбасський конгрес 1821 р., був продовженням конгресу у Троппау, санкціонував австрійську інтервенцію в Неаполі та П'ємонті. На Веронському конгресі 1822, останньому конгресі Священного союзу, було прийнято рішення про збройне втручання в іспанські справи. (1823 р. французька армія вторглася в Іспанію, відновивши в ній абсолютизм). Конгрес засудив повстання проти турецького панування у Греції і відмовився прийняти грецьку делегацію, що приїхали за допомогою у Верону.

Загострювались протиріччя між Священним союзом та Великобританією (зокрема, у зв'язку з виявившимися на Веронському конгресі відмінностями їх позицій по відношенню до війни за незалежність іспанських колоній в Латинській Америці), а також всередині союзу — між Росією та Австрією з питання про ставлення до грецького національно-визвольного повстання 1821—1829 рр.

Революційний і визвольний рух продовжував розвиватися, всупереч усім зусиллям європейських монархів. У 1825 р. в Росії відбулося повстання декабристів. У 1830 р. спалахнули революції у Франції та Бельгії. Почалося повстання проти царизму у Польщі (1830—1831 рр.). Це завдало важкий удар самому існуванню спілки, спроби його відновлення скінчилися невдачею.

Священний союз придушив революції 20-х pp. з Іспанії, Італії, Португалії, повстання в царстві Польському (1830-1831 pp.), але нічого не зміг протиставити національно-визвольним рухам в Латинській Америці (1810-1826 pp.), був змушений змиритися з перемогою революцій у Франції (1830 р.) та Бельгії (1830 p.). Зрештою, демократичні революції 1848-1849 pp. поклали край порядкам, на сторожі яких і стояв цей союз.