Економічний та політичний розвиток Італії в другій половині хvіі – хvііі ст.

У другій половині 17 ст, в час іспанського володарювання, економічна сфера переживала занепад. Великі герцоги піклувалися лише про власне благополуччя. Папське королівство перебувало у плачевному стані. Великі витатрати на війну істощали казну. У 2 п. 17 ст Італія неодноразово ставала полем битви Іспанії і Франції. А це в совю чергу завдавало велицесзниз збитків господарству Італії.

Безкінечні війни між сильними централізованими державами – Францією, Англією і Іспанією за панування в Італії спустошило і обезкровило багато раніше квітучих земель. Із-за частих неврожаїв, голодовок і епідемій значно скоротилось населення.

Політична слабкість Італії відображала той глибокий соціально-економічний занепад, який Італія переживала в першій половині XVIII ст. Ніколи ще рівень промислового виробництва і сільського господарства не був таким низьким, ніколи ще біднота народних мас не досягала такої міри.

Рівень промислового виробництва був дуже низьким. Відсутність капіталів, ділової активності і ініціативи, суворі цехові норми, державна регламентація заважали технічному прогресу і лишали Італію можливості конкурувати з далеко випередивши ми її сусідніми країнами. Промисловість Італії, переважно на рівні ремісничого виробництва, забезпечувала лише місцеві потреби.

В аналогічному положенні знаходилась торгівля. Поганий стан доріг, безкінечна кількість митних перешкод, багаточисленні і різноманітні системи грошей, мір і ваг, державні метрополії, страшна бідність населення не тільки перешкоджали складанню єдиного внутрішнього ринку, але і заважали подальшому зміцненню регіональних ринків. Припинилась міжнародна торгівля Венеції.

Єдиним містом, у якому виявлялося відоме пожвавлення ділового життя, була Генуя.

Слід також відмітити успіхи промисловості П’ємонта, де розширилось виробництво вовняних і шовкових тканин і ряду інших виробів. Однак в цілому промисловість П'ємонту знаходилась ще на вкрай низькому рівні.

Італія була типовою аграрною країною, сировинним придатком більш розвинутих країн. Не випадково вона експортувала тепер головним чином рис, шовк-сирець та інші сільськогосподарські продукти. Але сільське господарство знаходилось на такому ж низькому рівні, як і промисловість.

Продовжувалась концентрація землі у руках світських і духовних феодалів, яка почалася ще у попередні століття. Занепад економіки супроводжувався розкладом феодального суспільства і крайньою поляризацією.

Найгірше всього було положення селян на Півдні, в Сицилії і Папській державі. Тут зберігались багаточисленні пережитки кріпацтва з обтяжливими особистими повинностями і залежністю від юрисдикції баронів.

Продуктивна частина населення складалася головним чином з дрібних ремісників. Задавлені конкуренцією зі сторони небагаточисленних привілейованих майстрів і іноземних промислових виробів, вони не були у змозі вибиратися з нужди.

У другій половині XVIII ст. Італія стала поступово виходити з того стану оціпеніння, у якому вона знаходилась на протязі останніх двох століть. З'явились нові елементи капіталістичного виробництва. Цьому у значній мірі сприяв більше ніж сорокалітній період мирного життя. У другій половині XVIII ст. феодальна система вступила у фазу остаточного розпаду, у зв'язку з чим поглибилися соціальні та політичні протиріччя. Однак у той же самий час оживилася ділова активність, розвинулися капіталістичні відносини і зміцніла буржуазія.

Підйом капіталістичної промисловості мав місце головним чином на півночі Італії: в Ломбардії і Тоскані. Там з'явились централізовані мануфактури, на яких працювало до 300-400 чоловік.

Але, не слід, однак, переоцінювати значення зазначених успіхів. Мова поки що може йти тільки про кількісне, а не про якісне зростання. Як і раніше існувала традиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованих мануфактур. Машинно-фабричного виробництва Італія ще не знала.

Нічого не змінилося і в Папській державі.

Капіталістичні відносини проникали і в село. Підвищення цін на сільськогосподарські продукти у всьому світі створювали сприятливі умови для капіталовкладень. Великі орендатори почали відмовлятися від феодальних способів експлуатації і переходити до використання найманої праці, почали застосовувати нові методи господарювання. Там проводились розорювання цілинних земель, вирубування лісів, меліоративні роботи. Робилися спроби більш раціонально використання землі за допомогою введення безперервної сівозміни. Особливу увагу почали приділяти спеціалізації культур та приведенню якості продукції у відповідність до вимог ринку, завдяки чому зростала сільськогосподарська продукція.

На Півдні Італії збільшилася експлуатація селян як з боку землевласників та орендарів, так і з боку купців і лихварів. Повсюдно йшло подальше зубожіння і розоренийня селянських мас.

Були, нарешті, райони Італії, майже зовсім не затронуті капіталістичним розвитком. Це відноситься до Папської області, до островів і частково до Неаполітанського королівства, де незважаючи на окремі винятки, в цілому ще збереглося багато необроблених земель, парове поле, екстенсивне зернове господарство.

Криза феодального ладу і викликані цим труднощі в фінансовій і адміністративній сфері, бажання запобігти виникненню буржуазної опозиції і боязнь народних мас привели італійських государів до думки про необхідність реформ. З 60-х років в багатьох італійських державах правлячі династії розгорнули енергійну реформаторську діяльність, яка була направлена на впорядкування системи управління і досягнення більшої ефективності апарату влади.

Не бажання внести корінні зміни в існуючий суспільно-політичний лад, а прагнення зберегти, зміцнити і убезпечити його змушувало італійських государів прислухатися до голосів просвітителів, які давно вже вимагали економічних, політичних і церковних реформ. Обсяг перетворень та їх наслідки не були всюди однакові, вони залежали від рівня суспільно-економічного і політичного розвитку цієї держави, від конкретної ситуації, ідейних позицій самих авторів реформ і ряду інших обставин. Але в цілому реформи носили більш ніж поміркований характер.

Найбільш актуальною була фінансова проблема, тому цілком закономірно, що реформи були спрямовані в першу чергу на її вирішення.

У Ломбардії реформи проводилися протягом тривалого царювання імператриці Марії-Терезії (1740-1780), потім їх продовжив її син Йосип II (1780-1790), яким керували не тільки фінансові міркування, але й прагнення зміцнити своє панування і централізувати владу.

Першою і найбільш важливою була податкова реформа. На основі нового обміру оцінили все нерухоме майно, незалежно від станової приналежності його власників. Це дало можливість рівномірно розподілити податки і ліквідувати всякі вилучення. Чимале значення для врегулювання фінансового господарства Ломбардії мав викуп державою внутрішніх митних, дорожніх, мостових мит та інших непрямих податків, проданих колись приватним особам. Далі, уряд обмежив право «мертвої руки» духовенства, закрило низку монастирів і релігійних орденів. Були скасовані інквізиція і церковна цензура, духовних осіб підпорядкували світському суду, що завдало удару по церковним привілеям, які суперечили фінансовим інтересам корони. Цілий ряд адміністративних реформ сприяв більшій централізації управління державою. Нарешті, не можна не сказати про скасування обмежень внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Зрештою реформи привели не тільки до збільшення грошових надходжень до скарбниці, а й сприяли пожвавленню торгівлі, вільної купівлі та продажу земельних володінь і разом з тим їх переходу в руки нових, буржуазних власників. Іншими словами, жодною мірою не зачіпаючи основ феодального ладу, реформи все ж відкривали більш широкі можливості для капіталістичного розвитку і разом з тим підготували ґрунт для майбутніх перетворень.

У Неаполітанському королівстві поступово скоротили привілеї церкви в судовій, адміністративній, податковій і політичній областях. Що ж стосується податкових реформ, то вони не йшли далі внесення деякого порядку в області, в якій при іспанському пануванні панував повний хаос.

Половинчастість і невдачі реформ пояснюються цілком тим, що їх проводили зверху, без широкої підтримки знизу. В Італії ще не склався клас, який міг би успішно боротися за їх здійснення. Допомога, яку просвітителі надавали монархам у проведенні реформ, не говорить ще про їхнє співробітництво, так як кінцеві цілі тих і інших були прямо протилежні.

Отже, в цілому реформи мали певне значення у створенні більш сприятливих умов для розвитку капіталізму і зростання буржуазії (головним чином в Ломбардії), однак вони ні в якій мірі не вирішили існувавших в італійських державах соціальних і політичних протиріч; до кінця XVIII ст. ці суперечності ще більше загострилися.